З усіх чудових завдань від #YakabooBingoSummer для мене чи не найскладнішим мало стати ніби простеньке та очевидне – “Книжка про улюблену тварину”. “Шо ж робити? – думала я. – Коти? Банально. Книжки про землерийок (моя тотемна тварина вже років десять – то бурозубка) існують, але перекладених версій я не бачила. Книжки про тихоходів мені геть не траплялися, морські свинки – також нечасті гості на українських книжкових полицях, а перечитувати “Алісу в Дивокраї” заради Соні – це якось некреативно. О! Миші! Миші врятують людство в моїй особі!”.

Миші врятували-таки, але не настільки впевнено, як могли би. Ну але тут вже мені закортіло екзотички. Можна було піти простим шляхом і купити парну до “Ліндберґа” книжечку про мишеня-Армстронга. Але я подалася в бік “казки-шкряботушки” Соні Атлантової, що її видав Фонтан Казок.

Як на духу: останнє, чого я могла б чекати выд казкової пригодницької повісті про гризунів для молодшого та середнього шкільного віку, – це сюжет, що крутиться навколо шлюбної проблематики. Але таке воно є – мила дитяча книжечка з чудовими ілюстраціями про мишачу спільноту, підвалини якої тримаються на старосвітському патріархальному шлюбові. Вааа! Життя мене до такого не готувало.

“А Оришка сиділа тим часом у дідовій норі й обмірковувала важке питання: чи варто їй сподіватися на заміжжя, чи полишити цю безглузду затію?”

У норі з усіма вигодами живе екс-збитошник дід Рудольф. Колись його звали Пилипом, у нього в голові вітер віяв, але потім його добряче струсило струмом, і став Рудольф, як усі порядні миші: з дружиною, норою, запасами та нестримним бажанням якнайвдаліше видати заміж онучку Оришку. І кандидат чудовий є – Мурат Карлович, старенький вже, старший за Рудольфа, зате із бетонованою норою! Тільки дурненька Оришка дивиться в бік геть неперспективного Рекса, який дорослішати не поспішає, нору будувати не хоче і взагалі – заводить якісь підозрілі знайомства із декоративною мишкою-білявкою. Далі у нас в програмі шекспірівські пристрасті, карколомні (ну, майже) пригоди вдома та в полі, мікропародійки на більдунґзроман з незайвими для проговорення ідеями та водевільний гепі-енд, в процесі якого ніхто не втече неодруженим. Від короткого опису трохи крутиться в голові? Здається, так і задумано.

З огляду на еммм… фабульну еклектичність, повістинку “Миші” доволі складно оцінювати. Там є всякого потроху. Є симпатичні пригодницькі сюжетики. Є чудові живі персонажі. Є прокреслена тонкими лініями журлива розповідь про те, що відбувається із селом, яке перетворюється на осередок дачників. І оця підкреслена традиційність мишачого укладу контрапунктом контрастує із недолугим життям людисьок, які проміняли _справжнє_ на комфорт та білу плиточку. Але “традиційності”, навіть зважаючи на те, що вона тут геги продукує і постмодерн постмодернує, для моїх нервів було трохи забагато.

“Дівчата, його ровесниці, повиходили заміж, і замість того, щоб захоплюватися Пилипом, з насолодою шпетили тепер своїх чоловіків. Заклопотані батьки сімейств тягали запаси до своїх нірок і теж не прагнули розваг”.

І все воно дуже веселе, яскраве, помірно безсенсовне і… Не поспішає скидати стереотипи там, де це уже напрошується. Окрім хіба що котячої поведінки – коти тут прекрасні. А миші належать до категорії “Людське, надто людське”. В усіх сенсах, там і оповідь занадто антропоморфна.

(А ще є одне але – розділ про лікування мишеняти, що несподівано занедужало. От йому кортіло заклеїти сторінки і зробити вигляд, що його в книжці немає. Бо там типове: “Здрастуй, сексизме в дитячих книжках, не так вже й давно не бачилися”. Повний набір смакоти: мама-істеричка, татко пішов би на пиво, але знає, як вправити мамі мізки, застосовуючи дрібочку емоційного шантажу та крапельку знецінення. Кінець кінцем буде: “Ти вже погодилася, просто ще не помітила”. А почнеться все отак:

“Галас тривав всю дорогу, і вдома теж не вщухав. Справа в тому, що у мами прокинулося почуття власної гідності. У машині вона тільки почала істерику, а вдома вже розійшлася на повну. Тато вмостився біля комп’ютера, повернувшись до бурі спиною. Він вирішив, що після всього пережитого єдиний гідний варіант – це вшитися кудись на пиво”.)

“Отаке”. Сюжет хотілося редагувати просто-таки під час прочитання, зате ілюстрації радували кожною появою. Шкода, що їх тут не дуже багато. І якими прекрасними не були би миші в теорії, на практиці не всі вони однаково корисні.

Ну і ще чорно-білий рибалочка – спеціально для Ксені з Етажерки.

Зберегти