Ще кілька років тому навколокнижкова аудиторія скаржилася: “У нас замало книжок для підлітків”. А потім книжки почали перекладатися. Писатися. Писатися цікаво – з експериментами з формою/жанром. Нарешті – писатися проблемно, зачіпаючи гарячі теми. Іноді аж надто гарячі – цього літа-осені після шквалу уваги до “груп смерті” у соцмережах вийшло кілька текстів про підліткові самогубства. Я поки що натрапила на два, і підфорумна новинка від Вівату здалася цікавішою.

Після трагедії, про яку не можна говорити, Ліза з батьками переїхали до маленького приморського містечка. Здавалося б, здійснилася давня дівоча мрія, але життя кращим не стало: нічні жахіття нікуди не зникли, стосунки з батьками якось майже непомітно зіпсувалися, стосунки у школі так і не налагодилися, ніхто Лізу не розуміє, окрім таємничого Білого Кита – віртуального знайомця, завжди готового розділити бесіди про паскудство цього світу. Правда, є ще прикута до візочка загадкова Аня, яка так само, як і Ліза, залюблена в море, але старого доброго моря та нової дружби може бути замало, щоби компенсувати звичну нестерпну важкість усього буття. Особливо, коли це буття робить все, от просто все, щоби переконати в своїй нестерпності.

“Сіль для моря, або Білий Кит” – це гранично сюжетний роман про те, як тяжко жити підлітку. Усі лінії тут старанно впадають до моря, як ті шекспірівські річки, усі деталі – дбайливо в’яжуться у вузлики, а сюжетні стіни рясно увішані рушницями, що у правильний момент і стрельнуть, і самі себе почистять, і по-боллівудському заспівають і станцюють, провіщаючи фінал. Така аж декоративна гармонійність та виважена соціально-психологічна Правильність спочатку бентежить, але згодом у мене вийшло пристати на правила цієї гри. Це роман для підлітків і роман проблемний – окей, тут все підпорядковане проблематиці. Відсутність розуміння – це погано. Знущання – це неприпустимо. Депресія – це проблема, що сама собою не минає. В інтернеті можуть водитися тигри. Самогубство – не вихід. Checked. Кожна теза обґрунтована, проілюстрована і навіть ставить питання для самоперевірки. Але, якщо чесно, “як?” тут в багатьох випадках цікавіше за “що саме?”.

До “як” можна віднести те, як Анастасія Нікуліна пише про булінг. З того що уже встигла прочитати сучасного-українського-підліткового, “Сіль” – найкращий текст про цькування. Якоїсь неймовірності жесті в цій книжці немає, ролики в інтернеті про українські школи бувають значно, значно барвистішими. Але про фетшеймінг, шельмування за невідповідність стандартам краси – у першу чергу за ваговими параметрами, у нас говорять нечасто. Більше того, я оцей фетшеймінг у натуральний розмір у сучасних (сучасних-сучасних, цього року випуску) українських підліткових книжках зустрічала неодноразово. А тут письменниця переконливо показує почуття Лізи: гнів, безпорадність, страх, страх, ще раз страх, сором, готовність до самообвинувачення, до терпіння, до цього хворобливого смирення “Мабуть, проблема у мені”, у пастку якого так легко потрапити. Деякі сторінки із “Солі” хочеться роздрукувати великим кеглем і тримати напоготові. Ні, необов’язково роздавати знайомим підліткам (хоча для когось це може бути незайвим). Є речі, про які варто пам’ятати завжди.

До “як” можна віднести спробу “замотивувати” в підлітковому тексті дорослих персонажів і пояснити юним читачам, чому дорослі можуть поводитися так чи інак. Іноді це вдало, іноді не дуже… Тут є чітко проговорені проблеми Лізи з батьками – хоча, до мотивів батька питання лишаються. Тут є цікава, але занадто поетично-символічна лінія з Анею. Дружба вчорашньої дитини та дорослої людини – це гарна тема. Але в “Солі” вона розкрита якось аж занадто притчево. Передбачувані з другої репліки діалоги формату “Трюїзм з трюїзмом поговорили і розійшлися, страшенно задоволені одне одним” трохи дисонують з реалістичною тональністю усього тексту. З іншого боку, згадую, _що_ 15-18-річки постять/репостять як цитати… Може, цільовій аудиторії тіки того й треба. А ще тут є <спойлер>. Нє, не можу втриматися, я обережно і скраєчку, добре? Тут неочікувано різко й дуже неприємно, без якоїсь романтизації, змальована людина – токсичний маніпулятор нарцисичного штибу. Як за нотами розкладено: повільно, повільно, ніби спочатку нічого “аж такого”, а потім воно як жахне в усій красі! Дещо мелодраматично-гостросюжетній красі, не забуваймо про “море-сюжет”, але це було круто. І цінно – от такого точно ще не траплялося.

Третє “як” – майже естетичне. Сподівання на розповідь про буття курортного містечка ця книжка не виправдала, горе мені: містечко там тло і то не дуже виразне, а деякі потенційно цікаві моменти лишаються за бортом (наприклад, обставини переїзду сім’ї Лізи – не причина, її розкриють, а деталі). А от літа і моря тут багато. Особливо моря. Воно тут курортно-туристична принада, а не загроза/годувальниця – зате у своїй ролі звучить та виглядає симпатично. І визначення книжки “Роман-буря” теж не номінальне. Тут кожен розділ зветься відповідно до сили внутрішнього сюжетного “вітру”: штиль, бриз, шквал, шторм – і темп оповіді слідує за вказівками. Ніби й дрібничка, але приємна, стильна і промовиста. Видно, що цей текст люблять –  авторка, і видавці. Сподіваюся, читачі теж полюблять, я би ще щось в Анастасії Нікуліної підліткове почитала.

Я вдячна видавництву Віват за організовану ним можливість прочитати цю книжку.