В серцях у нас клекоче гнів. “Скляний меч”

Майже сімейні стосунки з циклом про Мару Барров Вікторії Авеярд проявляються по-різному. Наприклад, я не мовчала про “Скляний меч“, я писала відгук для блогу Нашого формату. Довелося трішки притримати коней, добираючи лексику (ні, я розуміла, що використовую багато неочевидних варваризмів, але щоб настільки! ет, вважатимемо це шармом цього бложеку), але ось, що вийшло. Спойлер: сподобалося більше, за “Багряну королеву“.

25036188_1984885191834418_381056323204153344_n

Коли йдеться про вже солідні за обсягом книжкові цикли (трилогії, тетралогії, і далі — здрастуй, нескінченність), часто згадують про «прокляття другої книжки». Безпосередні продовження вдалих перших томів часто (ніде правди діти) бувають слабшими за своїх “старших”. Із “Багряною королевою” Вікторії Авеярд у цьому питанні вийшло цікаво. Порівняно з першою частиною “Скляний меч” дійсно дещо втратив у динаміці, розгубив з об’єктивних причин частину багатообіцяльних героїв, суттєво змінив фокус і навіть трішечки — проблематику. І сказати б тут: “Типова друга книжка!” — але разом із деякими чеснотами “Скляний меч” пустив за вітром і багато… як би це чемно сказати?.. факторів, що зумовили моє, доволі складне ставлення до “Багряної королеви“.

Якщо не занурюватися в “У попередній серії було”, а нагадати пунктиром, то вийде приблизно таке: у “Багряній королеві” американська письменниця розповіла про постапокаліптичний світ нескінченної війни, керують яким срібнокрові аристократи — носії суперсил. Багрянокровий простолюд має їм коритися (а куди тут подінешся), але серед них знаходиться дівчина з дивовижним обдаруванням. Мара Барров — багряна, та сила її більша, аніж у багатьох срібних. Правляча династія Норти схильна видавати юнку за загублену спадкоємицю срібного роду, а багряне підпілля сподівається на її допомогу в перевороті. У фіналі “Багряної королеви” (перепрошую за спойлер, без нього ніяк) з переворотом вийшло дуже невдобно. За сюжетом “Скляного меча” Марі та її команді треба втікати, ховатися та шукати інших новокровок — багряних зі “срібною” генетичною мутацією.

Суто жанрово, якщо зазирнути до скарбнички з кіношною чи ігровою термінологією, другий роман із циклу — це роуд-муві із сильною квестовою компонентою. Ну, або групова RPG — так теж можна потрактувати. Локація — завдання — локація — завдання — локація — складніше завдання — локація — бос рівня — отаке от усе, і якоїсь миті пальці знічев’я тягнуться до сторінки — виділити героїв “рамочкою” і трохи підкоригувати їхній маршрут, ну видно ж, що там пастка буде!

Замість теоретично-революційного пафосу першої частини з’явилися суворі виробничі будні, і, як на мій смак, це пішло циклові на користь. Манірні й не конче правдоподібні палацові інтриги змінила натуральна партизанка. Переховування, поля, ліси, потенційно радіоактивні руїни… Так, “Скляний меч” почасти вже надто нагадує “Голодні ігри”, але краще вже так, аніж Школа Для Обраних, на яку перетворилася чи не половина сюжету “Багряної королеви“. Тим більше, це допомагає показати те,на чому в попередній частині зосередили мало уваги. Світ. Той самий світ, що нібито страждає під тяжким ярмом срібної влади.

Саме сюжетна схема “Багряної королеви” обумовила те, що про страждання народу, якому вже несила терпіти, Вікторія Авеярд трохи розповіла в перших главах, а потім перемкнулася на “Попелюшка-режим”: принци, сукні, виховання, словесні дуелі з королевою-телепаткою. На цьому тлі підпільники з Черленої Сторожі мали вигляд дітей (а більшість із них — вчорашні підлітки), які не знають, як привернути до себе увагу — може, політичними вбивствами? Укупі з “багряною” (в дівоцтві, тобто оригіналі, червоною) стилістикою вся ця революційна краса справляє доста гнітюче враження: хто всі ці люди, чого вони хочуть і чому вважають, що політичний терор — це така “іграшка”, яка зіпсує їм імідж тільки тому, що підступні вороги так вчинили? Відповідь на деякі із цих питань дає “Скляний меч” — але це відповіді трохи нечесні. Можна навіть сказати — читерські (якщо ми вже з комп’ютерними іграми зріднилися), але це читерство виправляє загальносюжетний баланс.

Світ “Скляного меча” — це світ, що виразно потерпає від гніту. Власне, виразності цій картині додала зміна влади наприкінці першої книжки. Погроми багряних районів, жорстокі вбивства, переслідування інакодумців серед срібних — новий король ні в чому себе не обмежує, а особливо — у бажанні дошкулити Марі Барров та переконати її здатися з власної волі. Тиранія “Багряної королеви” вийшла в авторки декларативною. Тиранія “Скляного меча” вже підкачала м’язи, навчилася виразно шкіритися й викликає правдешнє читацьке обурення. Питання “Проти чого боремося?” відпало само собою. Гаразд.

Наступне питання — хто? Тут новий роман дає подивитися на проблему з двох боків. Черлена сторожа виявилася значно складнішою та розгалуженішою структурою, ніж здавалася в першій книжці. Це плюс. Правда, щонайменш середньої ланкою там керують інтервенти, перепрошую, військові із сусідньої країни — того самого Озерного Краю, із яким Норта воює, як Океанія з Остазією — приблизно завжди. Це мінус. Але є верховне Командування, схильне ставати на бік Мари, — це плюс. А ще є міжнародна політика й різні групи впливу на макрорівні, і це потенційно мішок плюсів, але лише потенційно — так далеко Вікторія Авеярд поки що оповідь не заводить.

Інші “хто?” — це Мара та її команда. У першій книжці в нас була схема «Мара та два принци (і хтось там на тлі ще пробігає повз)». Розширення числа значущих героїв книжку прикрасило, своєрідний тімбілдинг новокровок… Тут теж є свої цікаві моменти. Знайомці за першою частиною — капітанка Черленої сторожі Фарлі, Кілорн, старший брат Мари Шейд — отримують свою порцію мотивації, але й серед новачків є потенційні зірочки. Тільки сяяти поряд із Марою Барров у цих книжках непросто. Іноді здається, що ця дівчина такого не дозволить.

Мара, Мара, Мара… Мара — символ повстання, Мара (принаймні поки що) — найсильніша з новокровок, Мара — перелякане дівчисько з отакенною «зіркою в лобі», яке має виконати не дуже властиву йому функцію — гуртувати навколо себе розгублених потенційних супергероїв. Як їй це вдається? Аж навіть краще, ніж можна було подумати, але там майже всі “піддослідні” сумирні, і помічники є непогані. Чи покращило це її вдачу? Та аж ніяк.

Я могла б захопити човен, якби схотіла. Я могла б його спинити. Я могла б нас усіх втопити. Я шаріюся від власної кровожерливості, проте усвідомлення своєї сили заспокоює. Я — найстрашніша зброя на човні, напхом напханому воїнами, і вони цього навіть не розуміють.

А чого так і не зрозуміє протягом усієї книжки Мара Барров — то це того, що вона не пуп Землі. Фактор сили — так. Джерело цінної інформації — так. Виразний символ — так. А ще — граната з висмикнутою чекою, якої побоюються навколишні, і то не без приводу. У першому романі мені щиро імпонувала відданість Мари сім’ї, хоча вже тоді було видно, що власна винятковість цю дівчину тішить дедалі більше. У “Скляному мечі” сім’я Мари убезпечена, і героїня поринає в пристрасне і гнівне обсмоктування своєї трагічної унікальності. NB: за інших обставин такий драматичній фігурі — підлітку, не готовому до своєї Інакшості — дуже хочеться поспівчувати, і письменниця залишає для цього простір:

Я меч, але скляний. І я починаю надщерблюватися.

Але Мара Барров — це вам не якась шкільна відмінниця, яку цькують однолітки, вона (див. вище) — “найстрашніша зброя на човні”, і значна частина “Скляного меча” мине під знаком уже не революційної романтики, а форменного “тремтячого створіння”. Десь там вирує контрреволюція, на фронт збираються відправити легіон 15-річних новобранців, діло Революції почувається не дуже впевнено, а Мару Барров першочергово хвилюють проблеми: “Я! А от я! А раптом я? А що мені? А якби я? О, я і принци!”. Загалом право має, хто ж сперечатиметься. Але тут сама оповідь розширилася, тож охоплює не лише Мару, її талант та стосунки з Келом, Мевеном та Кілорном. Світ цього циклу здригнувся, став іншим, і в ньому є ще за ким спостерігати й кому співчувати. От правда, черговий фінальний кліфхенгер натякає, що нам і далі доведеться пильнувати драму Обраниці долі. Але не Марою одною — це ще один плюс продовження “Багряної королеви“. Далі, звісно, буде — і дуже кортить дізнатися, яке саме далі, про кого і як.

Оригінал відгуку лежить за посиланням.

PS: а ще у “Скляного меча” наступного тижня буде презентація. 16 січня у книгарні “Є” на Лисенка. Приходьте, me там теж буду.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s