Протягом останніх років художні книжки про Другу світову війну та її наслідки складали настільки помітну частину повсякденного читання, що я їх почала боятися. Саме тому, схоже, відкладала читання купленого ще на минулорічному Арсеналі роману Ісабель Альєнде. Чилійська письменниця знає толк у драмах, від яких дихання забиває, – це я вже давно дізналася. І оце б, може, ще довго не насмілювалася, аж доки подруга мимохідь не сказала: “Та воно доволі легке. Геть не таке, як “Оповідки Еви Луни“. Гм, неочікувано, але треба розібратися.

Прочитала, розібралася трохи, здивувалася. І таки так – “Японський коханець” виявився значно менш важким читанням, ніж я від нього чекала. І то при граничній драматичності описуваних подій. Але, по-перше, ця драматичність в стилістиці роману часто має вагомий префікс “мело-” (про що, власне, подруга і попередила). А, по-друге, усі ці “мело” і “драми” мають трохи незвичне фокусування – ніби неясний відбиток у припорошеному дзеркалі. Припорошеному часом, вибриками пам’яті, зрештою – волею тих, хто має згадувати про щось у бажаний спосіб.

Неприкаяна мігрантка з Молдови Ірина перебивається в Каліфорнії на прекарних роботах (по кав’ярнях, миття песиків на замовлення – такого плану) та зачитується фантастичними романами. Але зрештою дівчині щастить знайти постійне місце – асистенткою у санаторному комплексі для проживання літніх людей. Згодом одна з найбагатших клієнток виділяє Ірину і пропонує їй додаткову роботу персональної секретарки-помічниці. Бо Альмі трохи нудно, бо Ірина їй симпатична, бо онук Альми (якому Ірина значно більш, ніж симпатична) хоче написати роман за мотивами родинної історії, і хтось має допомогти працювати із сімейними архівами. Отак Ірина занурюється в драматичну історію ХХ століття в особі однієї єврейської дівчинки, яку оминув Голокост, але трагедій на її долю все одне життя зважило добряче

“Японський коханець” – це доволі типовий роман про мемуари. Усі обов’язкові складові при ньому: дві героїні з різних поколінь та станів і дружба між ними, “попелюшковий” акцент, гніт Історії, гніт Родинних Таємниць, віддзеркалення драм і мимовільне зважування: а в кого драми драматичніші. Типова і молодша героїня – багато авторів люблять брати на роль компаньйонки, яка має переосмислити своє життя, спираючись на досвід старшої подруги, соціально проблемних дівчат. З читаного порівняно нещодавно в цей патерн вкладається “Сирітський потяг“. Тільки “Японський коханець” – книжка не підліткова, тому проблеми Ірини – це хард-версія, уявіть собі найгірший варіант розвитку сюжету і, скоріше за все, не помилитеся.

А що в цьому романі несподіване – то це образ Альми. Чого можна очікувати від фабульної заявки “Маленька дівчинка з єврейської родини рятується від Голокосту”? Злиднів, концтаборів, непереборних психологічних травм, смертей? Усе це в тексті є, але головної героїні воно торкається за дотичною. Альма Ісабель Альєнде – дівчина з багатої родини, яка зробила блискучу партію, блискучу світську, мистецьку та бізнесову кар’єру, яка все життя провела в розкошах та подорожах та щасливо кохала двох чоловіків, хоча вийшла заміж лише за одного з них. На цьому місці з тріском луснуло кілька шаблонів. Інші, правда, залишилися, і це вже суворі вимоги сюжетного “життя”.

Завдяки такому фокусу: головна героїня – зразок благополуччя, вона прожила довге, успішне і місцями – цілком щасливе життя попри страшні трагедії, що її овівали і часто торкалися безпосередньо – “Японський коханець” є найбільш спокійним і по-своєму навіть найбільш лагідним романом Альєнде серед усього, що я в неї читала. Ефект просто дивовижний, адже письменниця змальовує направду жахливі речі. Проте оповідь практично жодного разу не хибить. Темп, манера, внутрішня структура епізодів не дає читачам забувати: усе це – справи минулих днів, це пам’ять, пам’ять про драми і трагедії, про століття, що пішло у небуття.

“Японський коханець” – це дзеркало найстрашніших сторінок ХХ століття (у тому числі – не дуже відомих, але дуже проблемних, бо частина сюжету вибудована навколо інтернування американських японців під час Другої світової війну, що його герої прямим текстом порівнюють з ситуацією у тогочасній Європі). Але це дзеркало, в якому відбивається лише кілька людей. І дзеркало неясне, таке, де за заломленням світла на порошинках іноді цікавіше спостерігати, ніж за “чесним” зображенням під шаром пилу. А ще привертає увагу і те, що сувора, раціональна та скептична Альма, очевидно, чітко усвідомлює цю вагу survival bias. Протягом клаптикового роману вона вчиться жити з тим, що вона вижила, і на позір ні про що не шкодує. На позір. Бо лишається враження, що горда й практична Альма, яка вийшла заміж за “правильного” чоловіка,  а не за того, про якого мріяла змалку, усе ж таки не до кінця собі пробачила чи то надмірний потяг до розбудови ідеального життя ціною бажаного, чи то намагання отримати все й одразу за будь-яку ціну.

Як роман про пам’ять, про її стратегії та про свідомо вибіркову ретроспекцію з подальшою раціоналізацією (або навпаки – з кризою “Не так треба було чинити!”) “Японський коханець” дуже цікавий. Як роман про жіночу долю в критичних історичних умовах – уже не настільки, але тут фігура головної героїні така. Альма за віком та умовами народження встигла вдало заскочити на потяг “позолоченого патріархату”, що вже відходив від платформи: виросла в багатій родині, отримала гідну “дівочу” освіту, вдало вийшла заміж і побудувала дуже успішний _припустимий_ бізнес – ексклюзивне вбрання з розмальованих вручну шовків – не маючи потреби “рубитися” за успіх в масмаркет-сегменті, бо стартовий капітал є, подушка безпеки розміром з три перини – також. І знову ж таки – і сама Ісабель Альєнде, і її героїня, яка “замолоду трохи цікавилися фемінізмом”, цілком свідомі щодо неуніверсальності такого життєвого шляху. Але іншу, значно молодшу, героїню роман все одне спокушає попелюшковою долею. Причому в найсумнішій версії шаблону – як винагорода за пережиті страхіття.

Шаблонність, шаблонність, шаблонність. Шаблонів: драматичних, мелодраматичних, таких, ніби втекли з жовтої преси або із сюжетів “Магнолія-ТВ” – в “Японському коханці” багацько. З одного боку, латиноамериканська література до цієї схеми: “Щоби все, як у справжньому житті (тм), але втричі перегріте” – тяжіє часто. З іншого боку, іноді складається враження, що ці кліше мають ще й додаткове художнє навантаження, що авторка свідомо грається з найканонічнішими сюжетними канонами, відтворюючи типову модель “Яких елементів потребує драма про жіноче життя у ХХ столітті? А яких – про дівоче на початку ХХІ?”, тим самим підважуючи саму концепцію реалістичного відтворення  біографії постфактум. Та от читати в режимі:  “Ну ви ж не хочете сказати, що натякаєте на таку банальність? І отаку? І отакенну? А, все ж таки хочете. Добре, зрозуміло, дякую”, – не те, щоби відверто боляче, але не конче цікаво. І якщо сюжетній лінії Альми додає свіжості та екзотичності той самий японський коханець, то лінія Ірини – дбайливо зафіксований стереотип “Трагічна історія дівчини зі Східної Європи та її нещасливої родини в трьох актах і з оптимістичним фіналом”. У решті-решт обидва сюжети сходяться в одній точці – прийняття і примирення зі своєю, власною, історією – з помилками, драмами, трагедіями. Ірина, натякає письменниця, має навчитися йти далі. Альма – відпускати. Крім усього іншого “Японський коханець” – це чуйна і чуттєва історія прийняття старості. З дозволом на власну молодість там трохи гірше, але в Іринки ще все попереду. Якось воно буде.

PS: не можу стриматися! Сюжетний поворот “У фантастику і фентезі занурюються, щоби втекти від реального життя! Краще звернути нарешті увагу на призового принца, він вічно чекати не буде, а не оце у “Скайрім” бавитися!” викликає реакцію, яку чудово ілюструє моя улюблена гіфка.

І чому Серйозним Письменникам так на фантастиці помазано, можна ж, для різноманітності, детективи притрамбувати, нє?