Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Зав’язка сюжету щось трохи нагадує? Спорідненості із “Талановитим містером Ріплі” Емілі Локгарт не приховує і про джерела натхнення окремо розповідає в короткій післямові. Щоправда, саму історію письменниця закручує так, що мені частіше й сильніше гикалося “Пасткою для Попелюшки” Себастьєна Жапрізо (увага, це спойлер). Але нам пропонують інші правила гри, такі, де Джул Вест Вільямс – це щось середнє між Томом Ріплі та Піпом з “Великих сподівань” із відчутним присмаком супергеройських коміксів. Джул – self-made-girl, в якої дещо альтернативне уявлення про те, що із себе має зробити розумна дівчина скромних статків і великих амбіцій.

Вона також вірила у бойовики, силові тренування, силу макіяжу, запам’ятовування, рівні права та ідею того, що відео на Ютубі можуть навчити тебе безлічі речей, яких ніколи не викладають у коледжі.

Авторка поставила перед собою цікаву задачу – спробувати змалювати початок блискучого шляху фам-фаталь у нинішні часи соцмереж, скорочення відстаней, загальнодоступної інформації і оновлених соціальних трендів. Кожен з цих аспектів суттєво впливатиме на сюжет: зрештою, Томові Ріплі у 1950-ті велося значно простіше, аніж бідолашній Джул. Не кажучи вже про те, що і тоді, і нині, хлопцеві багато в чому легше.

– Ти хлопець. У тебе багато грошей, ти білий, у тебе справді гарні зуби, ти закінчуєш Єльський університет, список триває.
– І що?
– Інші люди пристосовуються до тебе, козел. Ти гадаєш, що немає жодної адаптації, але ти до біса сліпий Форресте. Вона навколо тебе постійно.

У “Щирій шахрайці” Емілі Локгарт зробила дуже прикольну, але водночас дуже дратівливу штуку. Її Джул прагне свободи, незалежності й сили (а ще грошей, бо вони дають оце все). Прагне щиро, але хрестоматійно. Буквально хрестоматійно – іноді от просто слабенько замаскованими, тільки б для годиться, гаслами другої хвилі фемінізму. Більше того, час від часу здавалося, що Локгарт навмисно грубо протиставляє умовно ліберальні і умовно радикальні феміністичні концепції, втілюючи їх у двох героїнях – нервовій і неспокійній, але загалом соціально конформній Іммі та по-справжньому сердитій та міцно замотивованій Джул. У наш час поступового поширення профеміністичних ідей серед молоді, американська авторка змальовує імовірну ілюстрацію цих ідей. І то не сказати, що дуже приємну.

Джул Вест Вільямс рано усвідомила межі, в які її заганяє світ.

– Коли мені було дев’ять, – сказала вона, – одного дня, назвімо його поганим днем – учитель наказав нам поводитися тихо. Він кричав на мене, щоб я заспокоїлася. “Закрий рота, дівчинко, ти вже сказала досить”. “Припини, дівчинко, стеж за словами” – і “замовкни” одночасно. Вони придушують тебе. Вони хочуть, аби ти була маленькою й тихою. “Добрий” було словом, яке означало “не чини опір”.

Дорослішаючи, вона зрозуміла, що не хоче в цих межах лишатися (привіт, сестро!).

Джул продивилася хрінову купу фільмів. Вона знала, що жінки рідко опинялися у центрі таких історій. Натомість вони тішили око своєю вродою, були супутницями, жертвами або коханками. Здебільшого вони існували для того, щоб допомагати величному білошкірому гетеросексуальному героєві протягом його бісової епічної подорожі. Якщо у фільмі і була героїня, то важила вона дуже замало, одягу також було обмаль, а її зуби були виправлені.

Вихід із ситуації дівчинка знайшла простий: ти можеш скільки завгодно бути розумною, але треба стати сильнішою.

Бути фізично сильною жінкою – це вже щось. Якщо тебе важко поранити, то ти можеш іти куди завгодно й робити що завгодно.

І стала. Питання виживання (а проблема стояла саме так) Джул для себе вирішила. Ну але ще одна історія про стрибок вище голови і пафос прєвозмогання – це не до цієї книжки. Її героїня погоджується бути няшкою лише на позір і не дуже довго. І це стосується не лише збудованого навколо неї світу, але й читачів. Як замаскувати зовнішність за допомогою порад б’юті-блогерок, як маніпулювати кредитними картками і людьми, як сховати сліди злочину – “Щира шахрайка” може навчити багато чому несподіваному. Але також вона розповідає і про інше – про важливість дружби, про те, як на дітях позначається брак або надмір любові, та в першу чергу – про те, як складно і страшно іноді жити на світі лише тому, що ти народилася дівчинкою. І, хоча в багатьох рішеннях Джул, м’яко кажучи, складно підтримати, Емілі Локгарт пропонує її зрозуміти. Дівчинку, якій сказали, що і на землі царство здобувається силою, але так і не пояснили, коли варто зупинитися.

– Іноді тяжко бути жінкою.
– Так, це загалом відстій, окрім макіяжу.