Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастиря” згадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

У свою чергу, четверта книжка присвячена небезпекам неправди. “Дерево брехні” – – перша книжка, яку я прочитала у Френсіс Гардінг, і вона ж лишається найулюбленішою. Юна вікторіанка Фейт дізнається, що в її славетного батька є маленький, але дуже важливий секрет. І саме через нього їм довелося переїхати до маєтку на напівзабутому і дуже непривітному острові (про цю книжку є окремий пост).

І закриває цей список неоготика по-українськи. З того, що я читала – Галина Пагутяк в цьому напрямку працює найпереконливіше. Загадкові смерті, постійні дощі, автентичні упирі – що ще треба для осіннього щастя? (Про цей роман теж писала докладніше.)

П’ятірка нечитаного, мабуть, більш еклектична. Тут є абсолютна класика жанру – про маєток, сестричок та “епідемію” отруєнь в одній родині.

Є готично-маніячний переспів “Джейн Ейр” в дусі “Дівчинка справді була дуже-дуже зіпсутою”.

Є відома янг-адалтова книжка про дівчину, яку переслідує тінь Джека-Різника.

Є новенький роман Кейт Мортон (в австралійсько-британської письменниці також вся творчість помережена неоготичними мотивами) – про розслідування вбивства 150-річної давнини.

І є та сама книжка, що я її купила сьогодні. Так, треба було робити квартальний закуп у КСД, але насправді я давно збиралася зазирнути до “Притулку“, просто чомусь не зважувалася.

От уклала цю десятку, а тепер страждаю – стільки всього цікавезного за кадром лишилося! Треба вигадати, як би це діло повторити.