Минулої весни я нарешті прочитала черговий роман Сари Вотерс і тоді ж дізналася про те, що наближається екранізація. Ооо, я чекала на це кіно, але не стала дивитися його одразу. І правильно зробила, для сезону осінь-зима це було б трохи занадто.

“Маленький незнайомець” наперед приваблював шикарним акторським складом та нетерплячим очікуванням: як же вони змогли це екранізувати? Роман для екранізації непростий – це готична драма про черговий етап занепаду старої аристократії, який показано очима молодого амбітного лікаря, якому ще макітриться в голові від дитячих спогадів про блиск місцевих джентрі. А що від тих спогадів лишилися, властиво, тільки спогади – то вже інше діло. Доктора Фарадея такі дрібниці не бентежать. Іншим не настільки пощастило.

Якось молодого терапевта запрошують до маєтку колишніх хазяїв селища – юна служниця трохи прихворіла, так незручно, перепрошуємо, докторе. Нічого-нічого, відповідає гість, він давно мріяв знову опинитися у Гандредз-Голлі – величному маєтку, де його мати колись працювала покоївкою і він сам одного разу побував на літньому святі. Але від колишньої пишноти лишилися самі друзки: податки з’їли більшу частину сімейних статків, молодий спадкоємець для бізнесування не придатний – повернувся з війни скаліченим в усіх сенсах, та й природної клепки до того не мав, тож всі проблеми готовий вирішувати розпродажем родинних ланів під типову забудову. Його старша сестра неприкаяно совається, бо і її активне життя завершилося разом з війною, коли їй довелося повернутися до дому з допоміжної служби, а вдома робити нема чого. Але мамá воліла би того всього не помічати, це ж так незручно, знаєте! Проте є речі,  котрі не помічати складніше, аніж шпалери, що відстають від стіни, чи надщерблені келихи. З мешканцями занепалого маєтку щось не те. В такому, знаєте, незручному сенсі слова. Або щось дуже-дуже не те із самим будинком. Але про це доктор Фарадей і чути нічого не хоче!

Смутна й невесела історія любові одного молодика до чужого дому – для екранізації дуже цікавий матеріал. Тут вам і психологічна драма, і море соціальної проблематики, і дрібочка сатири і кілька відер цілком класичного розливу готики – мені от найбільше Шерідан Ле Фаню з праотців/праматерів згадувався, він умів створити схожу задушливо-липучу атмосферу зачаєного… ні, не жаху, біди й зіпсутості, докорінної неправильності того, що відбувається. З нюансуванням там, правда, могли би бути проблеми, але такі актори, невже не подужають? Актори старалися. Біда там із режисурою, сценарієм та (схоже) монтажем. Але спочатку про плюси:

• де тут перфектно, то це з decline and fall. Старий рипучий будинок, залишки минулої пишноти, оці всі землі наші, а… уже не наші. І все цінне ми спродали, і фрески осипаються нам на голови… На відміну від книжки, все це не проговорюється, а показується – і виразно. До того ж в такий спосіб, що не знаєш, чи вповні співчувати героям, чи схопити їх за плечі і трохи покричати: агов, прокиньтеся вже, той час пішов, треба робити щось інакше. Більшість героїв, до речі, це чудово розуміє, шкода, що не всі.

• а щоби все це виглядало виразніше, то й сцени-флешбеки зняті в інакшій, яскравішій манері. З одного боку, трохи пахне “Даунтоном” першого сезону, з іншого – і тоді “готичні” операторські прийоми вже в роботі, і навіть фірмова гнилизна проглядається. І кожна з цих сцен дуже важлива, адже пояснює, що саме бачить в майже руїні головний герой.

• окрім маєткових проблем, тут ще дуже добре зроблені соціальні акценти. Доктор Фарадей в середовищі джентрі абсолютно чужий і прекрасно це усвідомлює. Але коли мрія така близька, то можна й потерпіти. Є там кілька прекрасних сцен, починаючи від вечірки: “А це наш доктор Фарадей! – Ой, хтось захворів? – Ні-ні, він тут як гість. – А. Один із нас.” – і включаючи майже всі сцени з Шарлоттою Ремплінг. Приємно було її тут побачити, але… Це було, як цвяхи мікроскопом забивати.

• але, головне, що вдалося зробити – це дійсно відтворити оту похмуро-трепетну атмосферу першоджерела в усіх її контрастах та переливах. Отут все тягнеться до сонця, ще трішечки – і можна повірити, що все буде гаразд, але ні, хмарка затягнула небо, нічого на гаразд не поверне. Дивитися за поступовим розпадом родини, психіки частини персонажів і навіть трохи нездорових мрій доктора Фарадея, направду, доволі важко, я кілька разів переривала перегляд, щоби повтикати у фейсбучок і відновити сили. З гнітючою частиною готичного антуражу тут просто ура-ура. З логікою та реалізацією фактично готичної частини – значно гірше.

Отепер дійшли і до мінусів:

• отже, головна моя претензія – з готикою вчинили неввічливо. Книжка вирізнялася поступовим і невблаганним наростанням повзучого божевілля, де до кінця незрозуміло: тут справді привид орудує чи в Ейрзів просто по психіатричній лінії генетика не дуже. Натомість у фільмі в першій половині моторошне майже затирають, зате у другій – викручують на повну з місця в кар’єр, причому доволі неелегантно – самі бу-ефекти, нічого насправді цікавого. А от фінальна сцена… це було цікаво. Як потрактування.

• власне, з психологічним романом теж вчинили неввічливо, бо запхали навіть не на другий, а на третій план і Родеріка, і місіс Ейрз (добре хоч Керолайн нормально розкрилася, Рут Вілсон мені тут дуже сподобалася), скоротили одну зі служниць, чим зробили ще жалісливішим стан родини, він на старті мав бути не аж таким… Навіщо це робили? Очевидно, щоб ніщо не відволікало увагу від головного героя. Теж спірне рішення.
• Донал Глісон свого персонажа – хлопчину з нижнього класу, який завдяки освіти підстрибнув до середнього і тепер задивляється на вищий – грає стримано, охайно й переконливо. Але є маленьке “але”. Доктор Фарадей – персонаж доволі неприємний, хоча й людина начебто непогана. Так от, однією з найкрутіших особливостей роману Сари Вотерс є те, що ця вельми позитивна неприємність стає очевидною не одразу. Бо оповідь триває від першої особи, оточують доктора дуже чемні люди, які не привчені відверто виявляти свої почуття, тож його наполегливість і одержимість накопичуються від сторінки до сторінки. Натомість в екранізації Глісон із самого початку грає персонажа, якого хочеться спитати: “А ти чого такий стрьомний?”. Ну, отакий. Іншого для нас нема.

І загалом з цим фільмом вийшло дивно. Начебто всі складові успіху на місці: першоджерело, гарні актори, хороша операторська робота, дбайливо реалізована художня частина, атмосфера, проблематика, але працює воно так собі. І горору не вийшло, бо масштаб не той, і драма змаліла, бо героям не дали шансу вповні розкритися. Сумно, що так.

Трейлер (той самий, що мав вельми багатообіцяючий вигляд, а ще містить шматочки сцен, які до фільму не увійшли):