На те, щоб підчитати першу порцію книжок, згрупованих за кольорами обкладинок, у мене пішов майже місяць, та й те… не без сюрпризів. Про сюрпризи і несподівані рішення трохи згодом, а поки що – про початок експерименту “прочитай те, що є в домі, але так, щоб було не нудно”.

Що ж, дещо прочиталося. І що то було? Сім книжок, серед яких – два графічні романи, одна збірка оповідань і жанрова проза до кольору до вибору.

• Virtually Yours від Джеремі Голта та Елізабет Білз – графічний ромком про вдавані стосунки. Ева мріє про журналістську кар’єру, а не про те, щоб забезпечити маму внуками, але мама наполеглива, тому дівчина за порадою сестри встановлює додаток, який імітує стосунки – продукує листування, “фотопруфи”, надсилає букети в офіси і таке всяке. А коли Еву беруть на роботу в молодіжний глянець і, не спитавши, що їй самій цікаво, ставлять на дейтінг-тематику, вона починає вести колонку… про свої фальшиві стосунки й загалом – про уявлення суспільства, якими ті стосунки мають бути. А що якраз в той самий час у той самий стартап влаштовується свіжо(майже)розлучений актор Макс, який і веде акаунт Евиного “хлопця”… Ну, ми всі здогадалися, куди воно попрямує. І це був би дуже симпатичний ромком у літерах і картинках, але сильний бік жанру – хороші діалоги, а тут з цим дуже кепсько – герої висловлюються як по писаному, і це писане – як не політичні маніфести, то посібники з психологічного селфгелпу. З цікавинок: в графічному романі є дивакуватий епізод, куди автор вписав сам себе й виписав віртуальному себе нетфліксівську екранізацію.
• “Таємничий суперник” – та Аґата Крісті, яка досі мені на читацькому шляху не траплялася, себто – шпигунсько-авантюрна. Після завершення Першої світової війни давні друзяки Томмі (вояк після поранення) й Таппенс (колишня медсестра/водійка/куди там цивільна служба пошле) опиняються на узбіччі – світ змінився, грошей нема, кар’єрних перспектив також (але Таппенс не без того, щоб вийти заміж за багатія, але де ж тих багатіїв ловити). Що робити? Започаткувати агенцію з делікатно-авантюрних послуг. І цю химерну парочку наймають з’ясувати, куди ж кілька років тому поділася юна американка, який спецагент передав Дуже Важливі Документи. Отак і закручується детективно-абсурдистська історія про те, як bright young things стали на шляху підступних шпигунів-комуністів-ірландців-профспільнот-росіян і кого тільки не. Небезпечні небезпеки, ексцентричний мільйонер, перегони зі стріляниною, дурацькі вчинки і хороша така доза снобської ксенофобії – тут є все, і його хоч ложкою нагрібай.
• Hotel Magnifique – це такий “Нічний цирк”, який знає, навіщо йому оце все красивеньке й блискуче. Жанні та її сестричка Зоса живуть у світі, де до істерики бояться магії – ну бо ця магія маніфестує в тамтешніх чаротворцях дуже яскраво й вбивчо для більшості оточуючих. І єдине місце, де чари можна практикувати безпечно (але для розваги люб’язних гостів), – мандрівний готель “Маніфік”, перебування в якому коштує Дуже Дорого. Після того, як Зосу приймають до готелю співачкою, Жанні радше неправдами, аніж правдами “влаштовується” туди покоївкою й починається… Цікаве. А ще трохи жорстоке. І криваве теж. Якщо спочатку оповідь Емілі Тейлор нагадує всі літературні казки водночас (але переважно – Гофмана та Гауфа), то поволеньки на перший план починає вилазити така хтонь, що ну його ой. І хоча загалом це черговий роман виховання у фентезійних шатах, спостерігати за сюжетом та логікою світу було дуже цікаво. Головне – не втопитися в початковій позолоті, вона там, щоб нагадати – не все золото, що блищить.
• Spinning – графічні мемуари Тіллі Волден, де відома коміксистка згадує свої підліткові роки – непрості стосунки з матір’ю, булінг та відчуження в школі, шлях прийняття своєї гомосексуальності, й усе це – через призму гобі та мучеництва водночас. Тіллі все дитинство серйозно займалася фігурним катанням. Настільки серйозно, щоб годинами вбиватися на тренуваннях, брати участь у змаганнях і перемагати на локальних чемпіонатах, але не аж настільки, щоб мати олімпійські перспективи. Власне, чотириста сторінок графічного роману – це бентежно-колюча розповідь про те, як роками тягати за собою “валізу без ручки”, велику частину життя, яка тебе почасти визначає, відділяє від інших, практично викривлює життєвий простір – але веде в тупик.
• How to Fake It in Hollywood – іще одна книжка про фальшиві стосунки, тільки цього разу – ну дуже класичний романс про Загадкового Мудака та його Рятівницю. Він – колишня мегазірка екрану, який пиячить вже п’ять років після смерті найближчого друга й колеги. Вона – зірочка тупенького підліткового серіалу, якій після його завершення треба б будувати повновісну акторську кар’єру, але ж тайпкастинг… не беруть. Їхня піарниця вирішує, що цим двом дуже допоможе удаваний роман, але є одне але – колись у Ґрей на стінці висів постер з напівголим Ітаном, він – її підлітковий краш, тому з удаваною стороною стосунків буде складно. Мені було дуже цікаво, як авторка розрулить тємочку “Закохатися в алкоголіка з бригадою тарганів у голові” в сучасному й підкреслено профеміністичному тексті, і… ну, треба сказати, що вона чесно старалася. Однаково вийшло не дуже переконливо, але, по-перше, жанр такий, по-друге, принаймні героїня не стала рятувати коханого ціною власних інтересів.
• “Місто, яким ми стали” – лавкрафтіанський жах, який витягнули з-під позамежного ліжка, добряче відгамселили, плюнули зверху й сказали, що так і було. Нора Джемісін створює світ, де міста мають шанс ожити, вірніше, сформувати такий собі егрегор, який стає на захист міста, його мешканців та притаманному всім їм способу життя. Та з Нью-Йорком щось пішло не так: щойно він “народився”, як підступний ворог спробував його знищити. Повністю не вийшло, але життєва сила міста підняла п’ять аватар нью-йоркських боро, і тепер п’ятьом дуже різним колишнім людям треба навчитися взаємодіяти в умовах, коли вони й самі одне одному не завжди подобаються (суперництво між районами, знаєте), а тут ще й підступний ворог не спить. Концептуально це було дуже цікаво, але приблизно пів роману Джемісін витрачає на підготовку, розкачку й занурення в контекст сучасного міжкультурного протистояння (якщо вже цей роман видали українською – йому дуже пасувала б післямова від культурологів чи соціальних антропологів, бо це текст написаний для американців і про американців). Звісно, після того, як всі фігури розставляють шахівницею і перестають відволікатися на передісторію, починають палати феєрверки, але до цього місця ще треба дотягнути. А ще треба сказати, що український переклад теж не спрощує цього завдання, бо він і сам по собі дивний (особливо синтаксично, хоча там і до лексики є запитання), й відредагований поганенько (принаймні, Джоні Мітчелл стать можна було б і не “мінять”).
• “Хроніки незвіданих земель” – збірка оповідань (а скоріше – невеличких повістей) від ютуб-проєкту Фантастичні Talk(s). П’ять українських письменниць створили п’ять пригодницьких сюжетів, які розгортаються в різні епохи української історії: від античності до космічного майбутнього. Між іншими подібними антологіями “Хроніки” вирізняються стрункішою концепцією та рівнішими текстами, хоча й тут є різниця між тими сюжетами, що розгортаються “в моменті”, й тими, що є радше ретроспективними (“Аліса в біді” Наталії Довгопол – буквально, там події минулого впливають на сучасність, а “Земля обітована” Дарії Піскозуб – вимушено, бо частина “ефірного часу” пішла на експозицію, де просто методично проговорюється, а що ж сталося з Україною впродовж кількох століть). “Заради Афродіти і всіх її облич” Світлани Тараторіної запам’ятовується дбайливо вибудованим історичним колоритом, “Аліса” – правдоподібною героїнею-підліткою, “Найближчі до пекла” Ірини Грабовської – ідеальним балансом соціального коментаря (в оповіданні йдеться про шахтарські поселення Донбасу на початку ХХ століття) та містичної атмосфери, “Спілка порятунку кахлів і людей” Наталії Матолінець – пронизливістю теми втраченого раю, де рай – це просто звичне життя, й тепер уже всім нам знайомими темами виживання під час великої війни, а “Земля обітована” – вкрай песимістичним геополітичним прогнозом (всмислі, наші все одно перемогли, але дуже дорогою ціною).

Отакими були фіолетово-бузкові книжки. Серед них несподіваним читанням було Spinning, яке я купила кілька років тому й випадково зачепилася оком “ого, а воно ж бузкове!”. А от із запланованою аудіокнижкою вийшло невдобно – вона така довга, що я її й досі до самого кінця не прослухала й вирішила перекваліфікувати в сині обкладинки (оскільки одібл підтягує старезне пікселізоване зображення, для гудрідз я вирішила була обрати щось ошатніше, а там є й фіолетові, й чорні, й сині варіанти). Хазяєчці на майбутнє: з моїм темпом прослуховування під час цього челенджу на книжки, довші за 10-12 годин, краще не замахуватися – будуть гальмувати весь процес. Хух! Тепер перезмінка на чотири книжки, а далі – синій колір, стосик уже під рукою.