Все зло от роста потребностей, человек должен бы их ограничивать: вместо того, чтобы стремиться к изобилию, которого нет и, возможно, не будет никогда, человеку следовало бы удовлетвориться жизненным минимумом – так живут люди в нищих селениях, например, в Греции, на острове Сардиния, куда техника еще не проникла и где деньги не оказали разлагающего влияния. Там людям ведомо суровое счастье, потому что там остались в неприкосновенности некоторые ценности, ценности подлинно человеческие – достоинство, братство, великодушие, – которые придают жизни неповторимый вкус. Порождая новые потребности, мы усиливаем чувство обездоленности…

після того, як нинішня криза була затаврована як _криза потрєблядства_ аналогічні зойки лунають майже з усіх боків (але переважно – все ж таки з лівих), і лише дуже поганий ідеаліст забуває про таку гарячу тему. читано вже було подібного багацько, і кожного разу такого роду(місцями цілком слушні) думки викликають захват цільвої аудиторії

та цитатка, до речі, не свіжа. писано було не під нашу кризу. і навіть не напередодні. Сімона де Бовуар Les Belles Images – 1966 рік… хоча й тоді, не думаю, що ідея була свіжою

але що цікаво – минають десятиріччя, а нові покоління романтиків все одне продовжують вірити, що людську природу можна і треба змінити…

довгими зимовими вечорами ми з чоловіком потроху читаємо оповідання про отця Брауна (в буквальному сенсі _ми_ – я виконую функції аудіокнижки)

а після того, як я проставляю тим оповіданням оцінки для рекомендаційного движка Імхонету, мене раз у раз заїдає подив…
і стосується він питань рубрикації. у їхній базі Честертон майже завжди проходить як “проза 19-20”, що зрозуміло. у третині випадків – позначено як “детективи та бойовики”. чому лише так – фіг зна, може жанр занизький, але я вперто клацаю його додатковим.
і більш, ніж у третині випадків, оповідання про цього чарівного персонажа вважаються навіть не “шкільною” літературою, а “дитячою”

і вже місяць сидю й думаю: ну йолкі, з якого боку Честертон – дитло? мені він здається жорсткішим за того ж сера Артура. нє, не кровавістю чи чимось таким. а радше загальним культурним бекграундом…
поміж детективної інтриги і змалювування симпатичного персонажа, дядько затято цькує верхи суспільства. із гумором простьобує юних соціалістів. а як асфальтує релігійних опонентів – то просто дух перехоплює!..

усьо це робить з кожного другого оповідання просто пісню якусь. але ж хіба то дітям цікаво?

взялася за подаровані братом Tales from Earthsea, і насолоджуюся вже передмовою
у якій ЛеГуїн затято трамбує _капіталізацію фантазії_
такий запал. в такому віці. ех!

…люди, в сущности, стремятся в царство фантазии именно в поисках стабильности, в поисках неизменных древних истин, ясности и простоты.

И капиталистические предприятия с готовностью их этим обеспечивают. Спрос, как говорится, порождает предложение. Фантазия становится товаром, отраслью промышленности.
продовження цькування під катом

так це за притомний сюжет, ясність стилю, _правильно_ створену атмосферу та живих персонажів

останні двійко днів я вкотре за все це була вдячна Джоанн Харріс (нє, мам, я не _нову_ читала, а так – із старих запасів)…
пам’ятка читаного

здається, абсолютно несподівано, наново відкриваю для себе Кутзее. Раніше я в нього лише з-під батога навчальної програми з байдужістю прочитала Осінь у Петербурзі

а тут взялася за Елізабет Костелло і дуже вчєпятлілась. бо тримала в руках не такий вже й частий приклад роману, що написаний для розуму, а не для серця чи того місця, яке ліниво фіксує розвиток сюжету. така собі раціональна (в максимально буквальному значенні цього слова :Р) цілком публіцістична, але все ж ніби художня проза. вставляє (хоча, на тому ж Озоні люди плюються зі страшною силою)

а як на мене, враження десь майже таке, як від великих “мозаїчних” есе Фаулза. бо ж цікаво спостерігати за розвитком думки та нанизуванням аргументів розумної людини. навіть якщо тематично чи етично воно й неблизьке.
хіба ж ні?

сьогодні помер один з найцікавіших літераторів другої половини двадцятого сторіччя…

(із п’ятірки моїх найулюбленіших письменників з того періоду. і увійшов до цього топу ще до того, як аналіз Хозарського словника приніс мені непросту п’ятірку на останньому іспиті із зарубіжки)

одним чарівником у світі стало менше…

укотре подумалося, що зміни у ммм… _культурній щільності_ (?), хоч їх, бува, важко помітити, стають все вагомішими…
і так не помічаєш, не помічаєш, а потім рапотом: ой, а що то, а чого так?!

на мене останнім часом подібний ефект справляє Сьогун Клавела (якого я з перервами мучаю ще з лютого)

справа в тому, що Клавел пояснює японську специфіку (від їжі до історичних подій) не через якісь там примітки, а просто у тексті.. ну, тобто, персонажі щось сказали чи зробили, і автор береться розказувати, що до чого… воно корисно, але коли такі ліричні відступи на півсторінки трапляються посередині діалогу – щось не тойво…

ближче до середини книжки пояснень стало менше. і це класно, бо я спіймала себе на тому, що мені багато з них заважали. і лише нещодавно збагнула чому

бо деякі з них вже не конче потрібні. за якихось тридцять з гаком років світ змінився настільки, що нині читачеві з Заходу вже не треба пояснювати про Японію ВСЕ. від того, що таке сусі, до мотивації та технічних особливостей сепуку
сцукоглобалізація ))))

обговорювали з чоловіком, чого б його нового смачненького приготувати…
і поки я вешталася кулінарним сайтом, Льошка вголос розмірковував, що, мабуть, більшої гидоти, аніж традиційна (аж середньовічна) англійська кухня, ніц немає
аж тут я натикаюся на апологію якраз англійського їдла авторства вельми авторитеного класика )

Все, даже сами англичане, то и дело говорят, что английская кухня – худшая в мире. Все считают ее не только примитивной, но и подражательной. Я даже прочел недавно в одной французской книге:”Разумеется, лучшая английская кухня – это просто французская кухня”. Но это просто неправда.

Що ще на захист англійської кухні писав Джордж Оруелл?
велкам рід кат

цікаво, деликатесный красный желатин – це смачне червоне желе?

в очікуванні офіційної російськомовної версії хоча б першого сезону True Blood (ТВ3 його вже показує, а на трекер ніхто не викладує, рєдіскі) вирішила познайомитися з літературним першоджерелом

почитала першу книжку до половини, і, мабуть, можу сказати, що серіал вставляє набагато сильніше. фабула та ж (поки що) головні сюжетні моменти ідентичні. але книжка набагато простіша. і написано просто. і якось подій менше, і не всі герої презентуються так докладно, як у телеверсії. я вже не кажу, що лапусічька Лафайєт у книжці поки що персонаж такого плану, що двічі згадали – і можете подякувати. і Джейсона дюже мало. а Тари та сюжету із демоном взагалі ще (а чи ще?) нема… а ще – респект серіальникам за колорит

та загалом читати можна. в тому числі – бо переклад час від часу неймовірно тішить
він такий… середненький, місцями навіть приємний, але ж перли… укотре кортить запропонувати перекладачеві вбитися нафіг ап стінку. бажано – з енциклопедій та довідників
цитую не дослівно, а так – переказую по пам’яті

уже много лет он был майором нашого городка – ну, майором, так майором

ее кожа была невероятно белой, как и у всех вампиров с Кавказа – ого, думаю, це ж скільки у Штатах гарячих кавказьких вампірів!

і щось типу: Рене говорил с поддельным акцентом каюнов, хотя на самом деле давно забыл наследие своего племени – а тут я надовго втикнула, бо декілька хвилин відверто бачила у книжці фігу… потім, здається, збагнула. схоже, що в уяві перекладача та літредактора, ке(а)йджуни – то таке питомо луїзіанське плем’я індіанців… вже третій день радію з того відкриття

ех, люблю читати перекладене худло, стільки “открытий чудных”

іноді навіть на обкладинках книжок можна знайти цікаві рекламні заманухи. метафора красива. хоча не без сексизму

После смерти Кортасара и ухода Гарсиа Маркеса в публицистику в латиноамериканской литературе образовалась пустота. Титаны “магического реализма” построили дом, и теперь пришли женщины, чтобы его обжить, постелить ковры, повесить шторы, раскрасить стены затейливыми узорами. Новый латиноамериканский роман доведен до совершенства и теперь переживает прекраснейший период маньеризма в творчестве таких литераторов, как Лаура Эскивель, Анхелес Мастретта и Исабель Альенде (цитата з Иностранной литературы)

з усього, що перелічено, я читала лише Есківель (і ось тільки-но купила роман Мастретти). але те, з чим знайома, дійсно справляє подібне враження… інший бік магічного реалізму. не так епічно, не так приголомшливо. але більш вишукано, з більшою увагою до дрібниць… і в дечому більш поетично… і, якщо це аж тенденція, – то класно )

російські письменники, як і годиться, радують своєю неймовірною оригінальністю

Они живут рядом с нами, неузнаваемые и почти невидимые. Екатерина Великая содержит агентство эскорт-услуг в Москве. Иван Сусанин возит в Россию польских туристов. Владимир Высоцкий собирает бутылки около Выхинского рынка…

Все, кто попал в память России, стали частью ее истории и живут среди нас. Но однажды их начали убивать, одного за другим, быстро и безжалостно. Началась война, почти неощутимая для людей, война, от исхода которой зависит, быть России или не быть. Банковский служащий Игорь Ветров невольно оказывается в самом центре этой невидимой миру схватки…

нє, ну, може, й не псевдоприсмеркова сага, про яку кажуть що зідрано до фраз. але ж, судячи з анотації, приховувати вуха Геймана ніхто й не пробував

коли була на морі, пропустила один свій своєрідний ювілейчик

трохи більше п’яти років тому мені щось вдарило у голову, і я вирішила занотовувати назви книжок, які читаю… минав місяць за місяцем, але ця звичка залишилася зі мною. не пам’ятаю, чому я це розпочала. мабуть, щоб дізнатися, а скільки власне читаю…

13 серпня цій дурнуватій ініціативі виповнилося 5 рочків. погортати сторінки зошита було цікаво (і не без думки: йолкі, і отаке я встигла прочитати!). чого там лише нема… тоненькі та грубезні романи, повісті, що за обсягом більше схожі на оповідання, величезні теоретичні праці, дрібна публіцистика… класика, моднявий мейстрім, збірки поезій, лав сторіз, фантастика, детективи…
467 штук, сер!

от сидю і думаю: мало чи багато. в дитинстві б точно сказала, що замало. я тоді була впевнена, що книжки треба було читати тисячами, і мріяла працювати в бібліотеці…
а от чоловік запевняє, що забагато. і що я хвора на всю голову
на книжково-фільмове потрєбляцтво
невже? :Р

зі: а ще рівнесенько рік тому я вирішила перевірити ефективність пункту “мне интересно” на Імхонеті та заморозити свої “жаданки”. власне, хотіла дізнатися, чи є сенс собі брати в голову щось читати/дивитися, щось тут планувати. виявилося, що трішечки є: за рік – 43 книжки та 81 фільм. тільки залишилося все одне фіг зна скіки сотень…

оскільки нещодавно мені боліло, як жеж Прохасько переклали російською, то вирішила не пропускати Озонівську рецензію, що її копняками ганяють просторами ЖЖ. як і обіцяли – рецензія не дуже. і не те, щоб змістовна, і не те, щоб цікава…

але одна штука зачепила увагу. та, що про неорганічність та теоретичність “НепрОстих”. видираю з контексту, а думка зрозуміла: “Отсюда некая языковая неуклюжесть, которую явно не получится свалить на переводчика”

спочатку мене обуяв сабж… аж потім я помітила, що автор додав до свого тексту цитатки

вуаля: Если тело – врата души, то дом – то крылечко, куда душе дозволено выходить. Она видела, как для большинства людей дом – основа биографии и выразительный результат существования. А еще там отдыхает память, потому что с предметами ей легче всего дать себе совет.

мені ліньки копирсатися у тексті, але щось мені підказує, що в оригіналі була формула “дати собі раду”. а ще щось мені підказує, що з перекладом трохи не тойво

то точно не можна звалити на перекладача?

зі: а я вже купувати хтіла…