такі різні претензії

сьогодні врешті-решт вперше подивилася Крамер проти Крамера
якісне кіно, переконливі акторські роботи. та й фабула, як на ті часи, небанальна

власне щодо фабули. звернула увагу на перебіг процесу – батьки судилися за семирічного сина
і дуже цікавими мені здалися ключові питання адвокатів обох сторін – ті самі, якими передбачалося завалити нафіг

як і можна було очікувати, в матері-втікачки питали: чи є у вас коханець, чи тривалі у вас стосунки… у батька такого, зрозуміло, не питали. часи, нрави, всьо такоє…
а ось побудова атаки адвоката дружини мене здивувала. найсерйозніші претензії до самотнього батька стосувалися кар’єрних моментів: ви пішли з важливої наради – так. мені треба було відвідати вчителя мого сина. ви проігнорували підписання важливого контракту – так, в мого сина була температура під сорок…
у голосі адвоката аж бринило расове презирство до невдахи.
але ж, як на мене, саме з точки зору процесу щодо опіки, такі свідчення – лише в плюс. та не в патріархатному суспільстві

не читайте на ніч новин…

приголомшливо

зрозуміло, що дуже й дуже немолода людина. та все одне. це ж всьо, епоха закінчилася…

цікаво, не так вже й давно думалося про своєчасність першого прочитання тих чи інших книжок. так от, “Над прірвою…”, мабуть, входить в умовний топ-десять
в мої шістнадцять було те, що треба

нЬюанси мотивації

після тільки-но переглянутої Funny Girl полізла на трекер пошукати собі ще щось, аби там був молодий та красівий Омар Шаріф (так, я примітивне створіння)

і, читаючи анотації до різних фільмів, натрапила на абсолютно чарівну замануху: Экзотика, африканские пейзажи и дуэт Майкла Кейна с верблюдом

кинула хвільму у вибране, та сидю й думку гадаю: йолкі, так шо ж там може бути у Майкла Кейна з верблюдом?!
уміють жеж люди забезпечити інтригу на рівному місці, талант…

читацьке

спіймала себе на тому, що серед читаного останнім часом спостерігається певний гендерний дисбаланс, причому жодних жанрових обмежень немає – я “їм” все. якщо точніше, то, як взяти останні 25 книжок – 17 з них написані жінками упд: ЛеГуїн не порахувала – 18… а серед авторів-чоловіків – більше половини, то давно знайомі, улюблені, заслужені, у яких читана вже не перша й не друга (а місцями – і не десята) книжка…

цікаво, чому так? бо рівень насиченості ринку авторами-жінками зростає?
чи це саме я, обираючи поміж незнайомих чи напівзнайомих імен, швидше візьму, те, що підписано жіночим?

нє, звичайно може бути: просто так співпало. а, може, й что_то_тут_не_без_чего_то
а як з тим у вас?

o tempora, o mores

Все зло от роста потребностей, человек должен бы их ограничивать: вместо того, чтобы стремиться к изобилию, которого нет и, возможно, не будет никогда, человеку следовало бы удовлетвориться жизненным минимумом – так живут люди в нищих селениях, например, в Греции, на острове Сардиния, куда техника еще не проникла и где деньги не оказали разлагающего влияния. Там людям ведомо суровое счастье, потому что там остались в неприкосновенности некоторые ценности, ценности подлинно человеческие – достоинство, братство, великодушие, – которые придают жизни неповторимый вкус. Порождая новые потребности, мы усиливаем чувство обездоленности…

після того, як нинішня криза була затаврована як _криза потрєблядства_ аналогічні зойки лунають майже з усіх боків (але переважно – все ж таки з лівих), і лише дуже поганий ідеаліст забуває про таку гарячу тему. читано вже було подібного багацько, і кожного разу такого роду(місцями цілком слушні) думки викликають захват цільвої аудиторії

та цитатка, до речі, не свіжа. писано було не під нашу кризу. і навіть не напередодні. Сімона де Бовуар Les Belles Images – 1966 рік… хоча й тоді, не думаю, що ідея була свіжою

але що цікаво – минають десятиріччя, а нові покоління романтиків все одне продовжують вірити, що людську природу можна і треба змінити…

зОгадка…

довгими зимовими вечорами ми з чоловіком потроху читаємо оповідання про отця Брауна (в буквальному сенсі _ми_ – я виконую функції аудіокнижки)

а після того, як я проставляю тим оповіданням оцінки для рекомендаційного движка Імхонету, мене раз у раз заїдає подив…
і стосується він питань рубрикації. у їхній базі Честертон майже завжди проходить як “проза 19-20”, що зрозуміло. у третині випадків – позначено як “детективи та бойовики”. чому лише так – фіг зна, може жанр занизький, але я вперто клацаю його додатковим.
і більш, ніж у третині випадків, оповідання про цього чарівного персонажа вважаються навіть не “шкільною” літературою, а “дитячою”

і вже місяць сидю й думаю: ну йолкі, з якого боку Честертон – дитло? мені він здається жорсткішим за того ж сера Артура. нє, не кровавістю чи чимось таким. а радше загальним культурним бекграундом…
поміж детективної інтриги і змалювування симпатичного персонажа, дядько затято цькує верхи суспільства. із гумором простьобує юних соціалістів. а як асфальтує релігійних опонентів – то просто дух перехоплює!..

усьо це робить з кожного другого оповідання просто пісню якусь. але ж хіба то дітям цікаво?

ату!

взялася за подаровані братом Tales from Earthsea, і насолоджуюся вже передмовою
у якій ЛеГуїн затято трамбує _капіталізацію фантазії_
такий запал. в такому віці. ех!

…люди, в сущности, стремятся в царство фантазии именно в поисках стабильности, в поисках неизменных древних истин, ясности и простоты.

И капиталистические предприятия с готовностью их этим обеспечивают. Спрос, как говорится, порождает предложение. Фантазия становится товаром, отраслью промышленности.
продовження цькування під катом

от за що я люблю гарну книжку

так це за притомний сюжет, ясність стилю, _правильно_ створену атмосферу та живих персонажів

останні двійко днів я вкотре за все це була вдячна Джоанн Харріс (нє, мам, я не _нову_ читала, а так – із старих запасів)…
пам’ятка читаного

нєдеццкій мультик?

вирішила почитати відгуки на Принцесу та жабу

загалом усі дуже схвальні, люди кажуть про повернення класчного Дісней. аж раптом натрапила на дуже не схвальний… читала, читала… а брови все повзли вгору…

Ко всему прочему, создатели этого творения не видят ничего плохогов поцелуях до вступления в брак. Конечно, в наше время далеко не каждый может похвастаться высокими моральными принцыпами, НО: я вовсе не хотела бы, чтобы мою дочь учили тому, что сначала нужно обязательно поцеловать мужчину (то есть вступить с ним в физическую близость,доказывая таким образом свою любовь) и только потом он женится на девушке.

трішки офігєла, від чужого розуміння глибин морального падіння діснеївців

але після наступного абзацу стало ще веселіше:

И если во многих мультиках дело заканчивается свадьбой, то здесь автора решили на этом не останавливаться, а сделать Тиану бизнес леди. Но в наше время и так слишком много женщин, которые стремятся делать карьеру,а не создавать семью. В современных мультиках нужно пропагандировать семейные ценности и изображать женщину, как хранительницу очага.

які ж негідники! чому вони вчать наших дітей! (тм)

перебуваю під враженням. нє, ну масштабів аналізу V for vendetta як фільму, метою якої є зловрєдна пропаганда тлєтворного гомосексуалізму (все не можу зрозуміти – де там таке можна було побачити), не дотягує… але потенціал у рецензента є…

навіть у такій нескладній і (сподіваюся) безневинній штуці, як мультик, кожен може побачити більше _свого/чужого_, ніж можна уявити збоку…

великі перегони

у нас з чоловіком виникла невеличка суперечка щодо “дивибельної” спроможності
історія цього майже парі дуже довга, а в основі її лежить моя схильність писати списки та складати різні програми для самої ж себе…
але час від часу треба оцінювати проміжні результати цих надзавдань

отже. увага: питання
як ви гадаєте, за скільки років можна подивитися 308 фільмів? (причому конкретних фільмів, загальна кількість яких складає 608 (є простір для варіантів), а не будь-яких, аби кількість наздогнати)

ЛЬошка вважає, що для цього знадобиться не менше п’яти років. я впевнена, що максимум три, до того ж за умови, що поміж цих певних фільмів можна цілком вільно дивитися і щось інше (тобто сидіти день за днем перед монітором, аби довести своє потреби немає)

і в кого ж з нас краще уявлення про реальність?..

дивитися чи не дивитися…

виклали на досяжний фтпшник минулорічний фільм про юність Сальвадора Далі

перша думка була: треба дивитися…
друга думка: ой… у ролі Самого там _волосоразвєватєль_ Едвард Каллен Роберт Паттісон. нє, ну дівчатка, мабуть, в захваті
але якость стрьомно мені стало. у Сутінках хлоп не вразив (як, власне, й сам фільм), у Гаррі Поттері він загалом був більше як меблі…
а тут Далі…

може, хтось кіно дивився та заспокоїть?

про королев

днями із цікавістю розглядала фото-пост
про королев та актрис, що грали їх у кіно

поповнила свій вішліст на подивитися. саме вчасно, бо я останнім часом призвичаїлася вишивати під костюмні драми та мелодрами. навіть не уявляю, щоб я робила без БіБіСі

але що цікаво. одне з провідних місць у тому пості посідає образ Анни Болейн. декілька варіантів вказано. ще більше згадали в коментах

і жодного разу – мою улюблену Анну
Женев’єв Бюжо з Тисячі днів королеви Анни (під таким варіантом його демонстрували свого часу Плюси)


вголос. фото LIFE

для шанувальників британського формату серіалів

вчора ми з Льошкою тільки-но додивилися перший сезон Кінгдома (у поширеній російськомовній версії – “Питер Кингдом вас не бросит”, бррр)

нічого надзвичайного, але усім, кому подобаються повільні сільські оповідки, рекомендую )
є все: маленьке містечко на березі моря (спеціально для petrowna: мам, там правильні (тм) англійські будиночки), кумедні персонажі, милі життєві історії та харазматичний головний герой
добрий та чуйний адвокат, що готовий допомогти всім та кожному, навіть своєму навіженому оточенню
такий собі великий плюшевий ведмедик

Стівен _Наше Фсьо_ Фрай, да

не минуло й n років

здається, абсолютно несподівано, наново відкриваю для себе Кутзее. Раніше я в нього лише з-під батога навчальної програми з байдужістю прочитала Осінь у Петербурзі

а тут взялася за Елізабет Костелло і дуже вчєпятлілась. бо тримала в руках не такий вже й частий приклад роману, що написаний для розуму, а не для серця чи того місця, яке ліниво фіксує розвиток сюжету. така собі раціональна (в максимально буквальному значенні цього слова :Р) цілком публіцістична, але все ж ніби художня проза. вставляє (хоча, на тому ж Озоні люди плюються зі страшною силою)

а як на мене, враження десь майже таке, як від великих “мозаїчних” есе Фаулза. бо ж цікаво спостерігати за розвитком думки та нанизуванням аргументів розумної людини. навіть якщо тематично чи етично воно й неблизьке.
хіба ж ні?