#bookchallenge_ua

Подумала-подумала, і вирішила долучитися до всефейсбучної забавки. Тільки на умовах, що пасують до моїх читацьких звичок. Приблизно таких…

Мій варіант самознущання:
Не менше 150 книжок за рік (до 10.10.2016)
Із них не менше 50 – українською (паперові видання, але на більше, боюся в мене ані жанрової цікавості (де фантастика в достатніх обсягах?), ані грошей не стало б).
І не менше 25 – англійською (Ксеню, ти сама собі віриш?).
І не менше 25 – написаних письменниками, що не з Європи та Північної Америки.
А! І жодна з них не має бути написана чоловіком.
Поїхали?

На фейсбук-сторінці буду коротко звітувати раз на тиждень. А тут – раз на місяць – кожного 10 числа.

Цікаво, що з того вийде. І цей – завжди рада спонсорській підтримці. У вигляді рекомендацій. А ще – позичених книжок )

Мем-сахіб серед пісків. Цитати з Агати Крісті

Необхідність замалювати в челенджі квадратик “Мемуари” поблагословила мене добрячим копняком. І я – нарешті (років п’ять збиралася) – взялася за “археологічні” мемуари Агати Крісті. У 1930-ті протягом кількох років пані Агата їздила на розкопки за компанію зі своїм чоловіком Максом Маллоуеном. Копали вони в Сирії (і зараз читати про це… дивно, сумно та страшно).

Невелика книжка побудована на щоденникових записах і, за словами авторки, писалася у повоєнні роки задля моральної підтримки – згадати про щасливі роки та довоєнне буття. І це справді приємне й місцями веселе читання. Багато піску, багато виробничих подробиць, багато міжкультурних конфліктів непорозумінь (не без “білого тягаря” – але читати можна), і про _Жіноче Питання_ трохи є. А ще цю книжку дуже цікаво читати із побутової точки зору. У мене – онуки в-тому-числі-археолога та доньки колись-студента-історика – словосполучення “Археологічні розкопки” автоматично породжує стрімкий асоціативний ряд із домінантами “піт”, “бруд”, “бухло”. В англійців, що працювали на замовлення центрових музеїв, все інакше: якщо дім для них ще не встигли побудувати – житимуть у відремонтованому спеціально під їхні потреби будинку.

Ще одна цікавинка – роль, яку в експедиції виконувала пані Агата. Не те, щоб я сумнівалася, але й дійсно – жодних тобі “жіночих покликань” та функцій завгоспа: каталогізація та фотографування знахідок, а на кухні вона з’являлася лиш для того, щоб показати, як котрась європейська страва готується. Ну й писала, звісно. Фрілансерська мрія, яка вона є. Я теж так хочу!

Проте з культурологічної точки зору книжка взагалі скарб. По-перше, певний інтерес є в читанні про специфіку регіону з позиції зверху. По-друге, сама ця позиція (не завжди відрефлексована) цікава з постколоніальної точки зору. Взагалі-то Агата Крісті майже всюди уникає якихось виразних політичних оцінок. Але час від часу щось таке майорить.

Подходит старик и садится на землю рядом с нами. Поздоровавшись, он погружается в обычное долгое молчание. Потом вежливо спрашивает, не французы ли мы. Может быть, немцы? Или англичане?
Да, англичане.
Он кивает.
— Так, значит, эта земля принадлежит сейчас англичанам? Я что-то не припомню. Знаю только, что она больше не турецкая.
— Нет, — отвечаем мы, — турок не было здесь с войны.
— С войны? — Старик озадачен.
— С войны, которая была двадцать лет назад.
Он силится вспомнить.
— Не помню войны… А-а, да, когда много аскеров ездили по железной дороге. Так это была война? Она нас здесь совсем не коснулась. Мы и не поняли, что это война.

Несподіванка для мене: також у тексті раз по раз зустрічаються прямі згадки про геноцид вірменів. Або в широкому “сенсі”:

По пути через Джебель-Синджар мы наносим визит здешнему шейху езидов, Хамо Шеро, очень старому человеку — говорят, ему лет девяносто. Во время войны 1914—1918 годов много армянских беженцев находили убежище в Синджаре, спасаясь от турков. Очень многих этот человек спас от неминуемой смерти.

Або як частка персональної історії:

Тогда Аристид с обычной своей мягкой улыбкой объясняет: когда ему было лет семь, его вместе с родными турки бросили в глубокую яму, облили смолой и подожгли. Мать с отцом и двое братьев и сестер сгорели заживо, но сам он оказался под их телами и уцелел. Когда турки ушли, его нашел кто-то из племени анаиза. Так Аристид стал членом их племени, их приемным сыном. Воспитывали его как араба, он вместе со всеми кочевал по пастбищам. Когда ему исполнилось восемнадцать, он отправился в Мосул, и там при оформлении паспорта ему велели указать национальность. Он назвался армянином. Но сыновнюю привязанность к людям, которые его вырастили, он чувствует и поныне, а племя анаиза считает его своим.

Це дивує. Хоча, може, англійська “масово-культурна” історіографія щодо цього питання відвертіша.

Ну й в якості десерту доволі веселі (як не дивно) цитати із _Жіночого питання_. Вони, між іншим, є значущими й на сьогодні, адже письменниця просто-таки на пальцях пояснює культурну різницю між курдами та арабами.

Продовжувати читання “Мем-сахіб серед пісків. Цитати з Агати Крісті”

Reading Challenge 2015. Третій квартал

Протягом місяців, що минули, в мене не лише із географією читання була біда-біда. Із головним челенджем справи також йшли не дуже. І нова картинка непринципово відрізняється від попередньої. Навіть дрібне читерство не врятувало.

reading-bingo-2015-3

Свіжі пташечки з’явилися лише в кількох квадратиках.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Третій квартал”

Географія читання. Третій квартал

Час минає, а мапа майже не змінюється – це можна поставити девізом мого читання в останні місяці. Літо вийшло дивне, читалося небагато, а серед того, що прочиталося, переважало приємно-розважальне, а не корисне для загальної ерудиції чи подолання челенджів.

А результат (у порівнянні із попереднім) виглядає отак.

My Readlist’s Travel Map

Грейт шейм. Лише +5 країн, повний провал за південно-американським напрямком, катастрофічно недопрацьована Європа, та й з Африкою й Азією все гірше, аніж могло б бути. А на виправлення ситуації залишається лише 3 місяці. Хм.

Що ж з’явилося?

Продовжувати читання “Географія читання. Третій квартал”

Мій віртуальний Форум: Результати та Відкладені можливості

Сьогодні забрала з пошти останню “підфорумну” посилку – від видавництва “Богдан”. Результати мого порівняно скромного шопінгу виглядають отак. Усе, крім Бічер-Стоу – новесенькі новинки, дещо вже прочитано (а щось з цього – піде на обмін), інше – чекатиме на свою чергу. Для почуття “Задоволена, як три стада слонів” дечого все ж таки не вистачає, але в цілому – уняня!

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

І, оскільки дещо з вішлиста повикреслювалося, треба його поповнити.

Під катом буде мій “післяфорумний” перелік: те, що не потрапило у попередні огляди. Бо запізно анонсували. Чи надто тихо. Чи я просто не звернула увагу на потенційно цікаві книжки. А про них треба знати.

Продовжувати читання “Мій віртуальний Форум: Результати та Відкладені можливості”

Лего-фігурки: Halloween is coming

Лего-картинки з минулого поста були популярними, а ще мені дуже подобаються міні-фіги суто естетично, тож продовжуватиму тягати персонажок з нових серій.

А тут ще й вийшла нова – чотирнадцята – серія. До того ж тематична.

Отже дівчаток у нас тут знову 5 із 16 (і ще кілька – гендерно-нейтральних істоток), але вони прикольні.

Маємо цілком стереотипну Навіжену Відьму

Дуже милу Банши

Зомбі-чирлідерку

Жінку-тигрицю

та Володарку Павуків

Вампіряча естетика мені не близька. Стандарти американських жахастиків ніби також. Але Банши – вона вийшла класна )

Книжки про піонерок. У хорошому сенсі цього слова

Днями спіймала себе на думці, що дрібно-тематичних оглядів у цьому блозі має бути більше. Уррра! А також я геть занедбала свою колекцію. Тому вирішила поєднати приємне і корисне: писати про книжки та показувати своїх дівчаток, коли вони пасуватимуть до теми.

Відповідно, сьогодні у нас в програмі коротка розповідь про “піонерські” (в первісному сенсі слова) книжки, які здалися мені цікавими.

Дитину, що колись зростала на оповідках Майн Ріда романним фронтиром не злякати. Але з віком виявилося, що про повсякденні проблеми сетлерів читати веселіше. Чи то в мені камчатське дитинство не дограло, чи “Анжеліка в Новому Світі” колись справила незабутнє враження, але – маємо, що маємо. Тож сьогодні в програмі три книжки “про побут” і лише одна – “про пригоди”.

Коли йдеться про американську літературу, кажеш “Піонери” – і думаєш про Віллу Кейтер. Хоча якраз оцей роман я в неї не читала. Проте знайома із дотичною “Моєю Антонією“.

Не аж такі дикі простори Середнього Заходу, маленьке містечко, оточене фермами, хлопчина, що зростає у родичів і дружить із сусідськими дівчатами. Більшість люду там іммігранти, а найближча подружка малого Джима – богемка Антонія.

/Що цікаво: судячи за романом, наприкінці 19-початку 20 століття в Штатах чітко розділяли богемців та моравців. Ну, в тих випадках, коли взагалі про це думали. А ще в тексті є хрестоматійні Wild Russians та легенда про весільний почет, переслідуваний вовками/

“Моя Антонія” – така собі трохи відсторонена (через позицію оповідача) історія дорослішання дівчини у несприятливих умовах. Ніби й не трагедія-трагедія, але безперечно драма. Сумна й багато в чому гірка драма втрачених (а, вірніше, нереальних) можливостей. Проте дуже цікава якраз з соціально-побутової точки зору.

Інший, тематично близький роман, є сучаснішим, але розповідає про давніші часи. Це “Последний побег” Трейсі Шевальє.

Продовжувати читання “Книжки про піонерок. У хорошому сенсі цього слова”

Легалайз проституції: Ідіоти наступають

Через об’єктивні причини давно не поповнювала рубрику “законопрожекти”, але сьогодні вже сил нема терпіти. Усі побігли – і я разом з ними. У порядку денному у нас поданий Андрієм Немировський законопроект №3139 “Про регулювання проституції та діяльності секс-закладів”.

NB: нагадую, що я не юристка; відповідно усе, що буде зазначено нижче, є особистою думкою фізичної особи, що має певні навички читання й дешифрування законопроектів, а також частково володіє властивою цій сфері езоповою мовою.

“Во первых строках” свого огляду мушу зазначити: це несерйозно. Якщо це чарівне нєчто нормально пройде Головне науково-експертне управління, то я – кульбабка. А от як специфічний піар (і є варіанти – проти кого) нічьо, може, добре зайти. Особливо, якщо коми на місця розставити.

Поїхали?

Продовжувати читання “Легалайз проституції: Ідіоти наступають”

Пострадянській магічний реалізм від білоруської та вірменської письменниць

Власне, це знову копії відгуків з ГудРідз із кількома тематичними зауваженнями.

РибгородРибгород by Наталка Бабіна
My rating: 4 of 5 stars

Не пригадаю, де багато років тому читала плач про те, що не треба намагатися ліпити ярличок “магічний реалізм” на писане на пострадянському просторі. Мовляв, і стосунки з дійсністю тут не такі, і оцієї їхньої природної фольклорності і складних релігійно-духовних вибриків нема, не кажучи вже й про метафорику змалювання політичних реалій. Я й тоді не погодилася, аж тут, читаючи Наталку Бабіну, додатково пообурювалася.

Чудово все ліпиться! І зліплюється щось прозоро-макабричне, дуже (аж незвично) тілесне, трохи абсурдистське, чорногуморне, але при всьому тому якесь ліричне й дуже ніжне – про генетичну пам’ять, стосунки поколінь, вмирання малих сел, безальтернативні вибори, проблеми жіночого алкоголізму та взаємовпливу життів близнючок. А ще у “Рибгороді” воюють з місцевим авторитетом, борються із посухою, шукають скарби (а свиню тренують шукати не скарби, а гриби – в хорошому сенсі цього слова) і риють нори в часі, випадаючи то в двадцяте століття, а то вже у сімнадцяте.

“Так чи сяк, але більше його не приносило. І він не заважав мені рити нори в часі. А я, зі свого боку, ніколи не купувала прокладок (…) Прокладка не допомогла б мені прогнати чорта так ефективно, як це зробив клапоть благенького простирадла, просяклий кров’ю”.

View all my reviews

Між усім іншим, “Рибгород” – доволі жорстока книжка. Наприклад, читати “Дівчину в потягу” я тепер побоююся, бо там також про жіночий алкоголізм… А тут ще чимало про свавілля, насилля, невиліковні хвороби й різні соціяльні негаразди. Та разом із цим – книжка дуже оптимістична. А ще мені сподобалося, як там змальовуються стосунки між сестрами, подругами, молодшими та старшими родичками. З цієї точки зору книжка дуже жіноча, швидко проходить тест Бехдель, ще проходить, знову проходить, і ще, і ще.

З іншою – певною мірою – парною – книжкою все трохи інакше. Там також в центрі оповіді жінка (ще й старша – Аллі в Наталки Бабіної близько 50, а тут Анатолії – вже під 60), але йдеться про далеке село, що виживає завдяки природному колективізму. Тому в багатьох ситуаціях герої розглядаються у “зв’язках”: друзі, брати, подруги, родичи, сімейні пари. До того ж відголоски традиційного суспільства є такими, що те, що змальовується як однозначно погане родинне життя – жах як він є. Але й зразки щасливого – також не дуже. Чого лише варта історія про те, як неговіркий чоловік запирав свою галасливу дружину в кімнаті, доки не висвариться. І це хороший дядько описується, справді хороший, чи не найпозитивніший персонаж на всю книжку! Ну й загалом (от не люблю цю термінологію, але) якщо в “Рибгороді” сюжет проактивний (половина героїв – із отакенним шилом в дупі), то в іншому випадку – все дуже реактивно. А, ледь не забула – йдеться про “С неба упали три яблока” Нарине Абгарян.

Відгук на цей роман – під катом.

Продовжувати читання “Пострадянській магічний реалізм від білоруської та вірменської письменниць”

Графічна пауза. Казка навиворіт

Щиро кажучи, я не збиралася знову (та скільки ж можна!) писати про книжки Ніла Геймана. Але хмурий ранок і – судячи з усього – ще гірше пообіддя просто-таки вимагають додати прекрасного в стрічку.

Тому коротенько та з картинками про “Сплячу та веретено“.

Що буде зі старою казкою, якщо рятувати Сплячу красуню піде Білосніжка? Суб’єктність, емпаурмент, гендер-світч?

После этого настал черед королевского жениха. Ему сказали, чтобы он не принимал близко к сердцу и что они все равно скоро поженятся, и плевать, что он всего только принц, а она уже королева. В подтверждение своих слов ее величество пощекотала юношу под подбородком (на редкость хорошеньким) и целовала, пока на губах у него не распустилась улыбка.
Потом она приказала принести ее кольчугу.
И меч.
И мешок провизии.
И привести коня.
А потом вскочила в седло и поскакала прямиком на восток.

Буде все! причому по-чесному. Тест Бехдель, до речі, текст не пройде – там у героїнь немає власних імен, казка все ж таки. Зате можна втішитися ілюстраціями – за них відповідає Крис Риделл.

Захват, слина, конвульсії, хочу-не-здужу. Але англомовну версію, бо сумніваюся, що хтось візьметься за таке українською. До речі, а хто б з українських видавництв в принципі міг долучитися до перекладів графічних романів чи ілюстрованих книжок для дорослих? Ніша вузька, продукція дорога… Сірєнєвєнькій бєспєрспєктівняк якийсь проглядає.

І ще кілька картинок, взятих з Лайвлібу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Казка навиворіт”

Як прорости історією. Нотатки на полях “Мабуть Естер”

Відколи роман Каті Петровської Vielleicht Esther прогримів на пів-Європи ще до повної публікації, можна було б не сумніватися в тому, що українською його ось-ось перекладуть. “Ось-ось” трохи забарилося, але куди ж тут подінешся. “Мусимо відверто визнати, що тема Бабиного Яру, яка тривалий час вважалася у нас абсолютно табуїзованою, й досі не отримала ще належного висвітлення ні в науковій, ні в художній літературі”, – визнає Петро Рихло у післямові до роману. То добре, що хоч хтось написав це за нас?

Але з цим “за нас” вийшло цікаво. На мій подив, заявлена родинна історія про Голокост (а такого, нехай в перекладах, вже довелося прочитати багацько) на ділі виявилася ще й розповіддю про болісне віднайдення ідентичності – крізь лакуни, через опір середовища, не-завжди-розуміння близьких, непевність власного уявлення про _належну_ світобудову – і воно виявилося таке “Про мене”, що просто дрижаки беруть.

Радше історіографічний, аніж історичний, роман, родинна сага в багатьох частинах клаптиках, нелінійна оповідь із безліччю алюзій, складним синтаксисом та кучугурами вставних речень, через які перечіпається нетренована уява… І за всім оцим – шалений потік незвичних імен, незнайомих людей, чиїхось родичів та чужих мерців.

Одного дня переді мною раптом постали мої родичі – ті, з глибокого минулого. Вони мурмотіли свої благі вісті мовами, що звучали знайомо, і я подумала, ну от, з ними родинне дерево враз розквітне, я заповню прогалини, зцілю почуття втрати, але вони стовпилися переді мною тісною юрбою, без лиць, без історії, як світлячки, що освітлюють невеличку пляму перед собою, кілька вулиць чи подій, але не самих себе.

Інженери, вчителі глухонімих дітей, майже-оперна співачка, сільськогосподарник-тваринник (один-однісінький!) та його троянди, численні Геллери та Леві, діти війни та тієї ж війни старі, померлі, замордовані та ті, що вижили – коловорот фактів, спогадів, здогадок про чуже життя…

(затягує кудись глибоко й не дає дихати, аж поки починаєш підгрібати до себе щось своє, вибудовувати власні мури, міркувати, а куди б оце прилаштувати ту цеглинку, який сенс має отой камінчик, хто кому сват та брат, як мій прадід з Леонтія перетворився на Леоніда, чому інші пра-пра-прабаба та дід все життя розмовляли різними мовами, і жодне з них не вивчило інакшої, а хто був батьком того старшого двоюрідного брата моє ще одної баби, того, що разом із її рідним братом померли малими у Голодомор, а чи правда, що сестра діда під час війни вмерла від страху, а не від чогось гіршого, а що саме сталося з братами мого ще одного прадіда, бо всі казали “А розкуркулили старого діда з усіма його синами”, а скільки було ж тих синів, і хто і як прожив життя, бо якось напевно прожив, бо бабуся точно (точно ж?) навідувала двоюрідних сестер… тільки незчуєшся як родинне дерево обернулося корчем і впевнено затягує тебе мене на дно…)

… в якому Катя Петровська вже покопирсалася, поназбирувалася всякого й розповіла, що змогла.

Може, я мало читаю, але якось ще не траплявся текст, який настільки просто й чесно оповідає про спроби збудувати себе на пострадянському згарищі ідентичностей. Катя Петровська пояснює німецькому читачеві, що це таке – вирости “радянською людиною” (тм). Але ця тема ой яка незайва й для читача українського.

(А я ніби майже на покоління молодша від авторки, й СРСРу, вважай, не нюхала, і життя проживаю геть інакше, але чужі коливання та поштовхи виявилися пекуче знайомими, подібні в дрібничках, в інтелігентському узагальненні, у ввічливому замовчанні, у витісненні національного в царину кулінарного, в обережному запихуванні буквальної материної мови – mother language – в дальню шухляду “бо хіба жІ вже дітям знадобиться?..”)

Я думала російською, шукала своїх єврейських родичів, а писала німецькою. Я мала щастя пересуватися в прогалині між мовами, в обміні, в плутанині ролей і кутів зору. Хто кого завоював, хто свої, а хто чужі, який берег мій?

Нехай історія вже роздала усім карти, ці карти ще можна перетасувати, запам’ятати, оцінити козирі, врахувати розклади, придивитися – й рушити в той бік, де берег виглядає… ближчим? гостиннішим? ріднішим? своїм? Що для цього потрібно й наскільки тут важить пам’ять?

… мої пошуки давно вже перетворилися в залежність, та я передчувала, якщо я щось тут знайду, то повернуся, хоча й не знала, чи той дім, куди я збиралася повертатися, був у мові, в просторі чи в родинних зв’язках.

(Язык, дім, забравен бряг… це боляче – проростати історією, яку не те, щоб справді добре знаєш, дозволити майже незнайомому родинному дереву рости крізь тебе)

аж надто коли те дерево рясно заливалося кров’ю. Те, що зробила в “Мабуть Естер” Катя Петровська, може зрезонувати так дивно, що вже важко оцінити літературний бік справи. Але з тим тут все теж цікаво. Не знаю, чи це справді найцікавіша книжка цього Форуму, але в моєму читанні – один з найкращих романів власної п’ятирічки.

Міфопоетична премія – дайджест читаного (2000 – 2004 рр)

Продовжуючи розгрібати борги, повертаюся до теми, яку я полишила була на півслові.

Отже мої міфопоетичні читацькі щоденники дошкандибали до початку нульових.

З 2004 роком все класно – там я також читала переможицю в дорослій категорії. І це була Sunshine Робін МакКінлі.

Я навіть не знаю, як описати цю really weird книжку. Це м’яка і дуууже повільна постапокаліптика, похмуро-романтична вампірятина, історія віднайдення сили та виробничий роман про пекарку. Але разом з тим – незвичний, прикольний та стильний роман. А ще саме тут міститься моя найулюбленіша еротична сцена з усіх дотичних жанрів. Якщо чесно, там справа навіть не дійшла до чогось справді цікавого, але пробирає круто! (чи то я – стара збоченка).

Нічого іншого за той рік я не читала, хоча там у списках кілька ультра-відомих речей, включно із Пратчеттом. Ну, так вийшло.

Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2000 – 2004 рр)”

Англійський класик та жіноче питання

Пости з категорії “Його треба було написати бозна-коли” вирізняються поганою поведінкою та схильністю прикро зменшуватися. Але геть забути про них совість чомусь не дозволяє. Тож найбличжим часом тут з’являться кілька куцих покручів, бо: “Ну не можу ж я промовчати!”.

Перший з них стосується такої класичної-класичної класики – “Подалі від шаленої юрми” Томаса Гарді, що його КМ спритно видала під нову екранізацію.

Зізнаюся щиро: до того я у класика (тм) читала лише “Тесс”, та й ту – в 11 років. А тут вирішила заповнити лакуни, і це було дуже цікаво.

Фабула у романа проста: історія про те, як одна дівчина з трьох чоловіків обирає військ найгіршого. Душевні кризи, страшенні пристрасті, ідилічне англійське село (ну Гарді жеж!) – і практично виробничий роман про те, як організувати середній агро-бізнес. Перший приємний дзвіночок: у письменника змальовано шлях вікторіанської бізнес-леді – занадто ідилічно, але цікаво. І головне – кар’єрно-трудові пориви Батшеби/Вірсавії не засуджуються.

Дзвіночок номер два: у Гарді взагалі як на ту епоху все непогано із розумінням Жіночого Питання. Напад збоченного замилування в мене стався вже на перших главах, бо знайшла таке:

Єдина перевага в жінці, з якою може миритися суперницька стать, це перевага, що не заявляє про себе; та часом та перевага, що дає про себе знати, може подобатися підкореному чоловікові, якщо вона подає надію заволодіти нею.

Хм, – сказала я, – а потім згадала про сюжет Тесс і вирішила, що такі штуки в тексті, мабуть, з’явилися невипадково.

Загалом так. Проте що цікаво: точні й злі спостереження не заважають Гарді сприймати огидний стан речей як норму. Тобто класик чудово розрізняв добре й погане для жінок. Але його героїні між боротьбою та жертовністю обирають останнє. І від того робиться так сумно, що й знижка “Часи такі були” не допомагає. Бо ж та-таки “Незнайомка з Вілдфел-Холу” була написана раніше, а у Енн Бронте її Гелен робить нетрадиційний вибір.

Ще кілька цитаток про звичаї 19 століття – під катом (болд усюди мій).

Продовжувати читання “Англійський класик та жіноче питання”

Жіночі образи поміж українських марок. Частина 3: Спорт, мистецтво, всяке різне

Я сама собі заборгувала купу постів, але за цей випадок справді соромно. Не діло залишати справу не закінченою, особливо, як я вже анонси вішала. Тому продовжую показувати цікаві картинки з українськими марками.

Якщо із зображенням реальних осіб ситуація передбачувано сумна, з етнографією – навпаки майже радісна, то із розділом “Різне” в Укрпошти буває по-різному (перепрошую за банальний каламбур).

Зі спортом все нічогенько. Жіночих фігур там чимало. І, що приємно, узагальнені спортсменки є не лише гімнастками чи фігуристками.

Продовжувати читання “Жіночі образи поміж українських марок. Частина 3: Спорт, мистецтво, всяке різне”

Форум наближається. Продовження бенкету

Минув рівно місяць, і “підфорумних” бажань назбиралося знову. Час їх вже зафіксувати, бо дещо з попереднього списку вже прямує до мене (на жаль, потрапити на Форум особисто в цьому році ніяк, тому пробую змоделювати його віртуально).

І хотілося б вірити, що цікавих книжок ще на один пост буде, але наразі маємо таке:

Про класичну класику казати “гаряча новинка” ніби й не годиться, але я справді чекала на це видання.

Нечасте зачудування: “Вау, мені подобається обкладинка!” – пояснюється просто: вона нетутешня. До того ж – парна до Go Set a Watchman. NB: а другу книжку “Країна мрій” обіцяє видати під кінець року. Я, до речі, вже починаю занотовувати оці “під кінець року/на початку 2016-го”, бо їх таких багато.

Далі.

Продовжувати читання “Форум наближається. Продовження бенкету”