(скопійовано з Фейсбук-версії цього блогу. Долучайтеся, там є пічєньки, які тут не траплятимуться).

Днями думала про те, що одна із найбільш визначних змін свідомості, що накривали мене протягом останніх десяти років, це таки змінення ставлення до наповнення книжкових шаф. Від шаленого накопичення “Більше. Більше! БІЛЬШЕ!!!” до більш-менш спокійного “Оце куплю, це не куплю, оте можна в електронці, а те… Ксеню, давай чесно, ти це _точно_ будеш читати?”. Нє, зрозуміло, просвітленню дюже сприяють наявність рідера, усвідомлення, що полиці не гумові, фінансові обмеження та бан на купівлю продукції російських видавництв. Та все одне – 10 років тому, я б ніколи не повірила, що з легкістю мінятиму, віддаватиму, часом – продаватиму свої книжки, беручи до уваги простий та елегантний фактор “А без цього я можу обійтись”.

Для тих, хто не читає мене на ГудРідз, – копії кількох з останніх відгуків, що тут ще не з’являлися.

Нигилистка by Софья Ковалевская
My rating: 4 of 5 stars

Невеличка, але вельми цікава повість. За формою – стислий та невибагливий більдунгзроман – історія дорослішання молодої аристократки, яку через екзальтоване бажання стати мученицею (але в ім’я людського блага – це все ж важливо) мотиляє від релігії до соціалізму.

За суттю ж – зібрання… не знаю, наскільки точних, але яскравих і переконливих замальовок про “их нравы”. Тут вам трішки і про жіночу долю, більше – про сільський панський побут другої половини 19 століття, є й про настрої інтелігенції і навіть зліпки “природного” антисемітизму є. А ще є моторошно-блискуча фіксація хворобливого уявлення про Іншого. Наприклад, реакція на скасування кріпацтва в повісті вигляда отак:

“— Мужики у лесковского барина намедни дом спалили! — выговаривает неожиданно тетушка.

— И не то еще спалят! — слышится из угла зловещее карканье старого дяди.

— Да, заварили кашу! — продолжал он через несколько минут унылым, пророческим голосом. — Посмотрим, каково ее будет расхлебывать. Пусть вот она, — он указывает рукою на m-lle Julie, — порасскажет нам, каково было у них в восемьдесят девятом году.

— Mon Dieu! mon Dieu! que l’avenir est terrible(Боже мой! Боже мой! Как ужасно будущее),— нервно шепчет мама.

— Полноте вздор болтать! Русский мужик не якобинец. — Папа говорит спокойно, ободряюще, но видно, что тон этот напускной, что он сам далеко не спокоен.

— Ах нет, Michel, мужик наш зверь, мужик наш хуже французского! — Мама в волнении привстает на кушетке и опирается на локоть. — Ты ведь знаешь, что мужики нас ненавидят…”

Ласкаво просимо на інший бік Місяця!

View all my reviews

A Guide to the Fruits of Hawai’i by Alaya Dawn Johnson
My rating: 4 of 5 stars

І вкотре маятник вампірської літератури хиляє між романтикою та прагматикою.
Уже відгриміла своє апокаліптична Війна, і Гаваї залишаються філіалом раю на землі. Цього разу – як курорт для вампірів. Кровопивці – господарі Всесвіту, люди – поживний (а за певних умов – ще й смачний) ресурс, а головна героїня повільно й невпевнено намацує межі доступної або ж прийнятної колаборації.

“Гавайські фрукти” – чергова історія про свободу волі та теоретичну чи практичну можливість її реалізувати. Неприємна, похмура, але, по-своєму, дуже переконлива. От тільки флер любовної лінії мені розмив картинку – без неї усе це звучало б ще драматичніше. А от потяг прочитати концепцію елітних “годівниць” як аналог проституції гейшевого типу, схоже, цілком природний – на Фантлабі хтось дбайливо додав позначку “Феминистское”. А чом би й ні – вийшов годящий опис об’єктивації:

“Key has grown used to thinking of her fellow humans as food, but now she is forced to reconcile that indelible fact with another, stranger veneer. The vampires who pay so dearly for Grade Gold humans don’t merely want to feed from a shunt. They want to be entertained, talked to, cajoled (…) Key has never seen anything like this before. She thought that most vampires regarded humans as walking sacks of food. What pleasure could be derived from speaking with your meal first?”

View all my reviews

Дважды рожденный by Sawako Ariyoshi
My rating: 4 of 5 stars

Коротка щемка повість про те, як “пацан до успіху прийшов” – став власником фірми, що робить шкарпетки-табі на замовлення. Від підмайстра до зятя в приймах – шалений кар’єрний злет для хлопчини з села. Тільки між цими двома чекпойнтами трапилась війна.
Цікаво читати про Пасіфік фронт з японської точки зору. І надто тому, що тут – жодного “самурайства”, обмаль високих ідеалів та романтичних потуг. “Маленька людина” as is – тому і цінно.

View all my reviews

Щось в мене ця підрубрика – чисто тобі саундтрекова.

Додивилися вчора Fortitude. Маємо типове _началі за здравіє_, а скінчили… ну, не сприйміть це за спойлер. Детектив з (ніби) містикою, який потроху розгублює і містику, і детектив – примітне видовище. І небезнадійне.

Там абсолютно фантастична Арктика (зрозуміла тепер брата, який хоче як не в Антарктиду, то хоча б в Ісландію). Там типове маленьке містечко із переповненими клозетами (але містечко з майже нульовим рівнем злочинності тому скелети там переважно особистого життя стосуються). Там кілька цікавих жіночих персонажів, що здебільшого відтінюють чоловічі характери, які власноруч підштовхують сюжет. Але серед тих чоловічих характерів – блискучий бенефіс Стенлі Туччі, то, цього разу, нехай його.

Хоча дама-губернатор там також шикарна.

Це були плюси та напівплюси. З мінусів – дуже дивний сюжет, місцями недомотивоване м’ясо та загальне враження “У вас тут реалістичність чи вже шизуха?”. Бо недодали всього.

Але. Ще там кльовий оупенінг і чудова головна тема.

 

У цьому випуску книжок буде більше, але про кожну, мабуть, коротше. Бо вже хочеться швидше покінчити із ретроспекцією.

Відмотуючи час назад, мушу констатувати: з 2009 роком в мене повний “дорослий” фейл. А от з дитячого списку знаю, вважай, половину.

Хоча з переможницею того року в мене категорично не склалося.

Про Graceling Кристін Кашор кажуть, що це вартісна книга. Але мій мозок, нормально сприйнявши концепцію таких особливих індивідуальних обдаровань, що серед них є й спричинення смерті, згодом зламався десь на третій главі. Не повірив він у героїню, шкода.

Із іншими книжками з шортлисту пішло краще.

House of Many Ways – третя книжка із “замкової” трилогії Діани Вінн Джонс не дуже схожа на попередні, але сподобалася більше, скажімо, за другу. Це якраз чудовий випадок змалювання _побутової_ магії – як частини нехай своєрідного, але повсякдення (навроді Робін МакКінлі, про яку я так багато торочу). Ну й героїня-книгоманка там прикольна.

Серед інший номінантів того року був Ніл Гейман, і це такий класичний-класичний Гейман _для дітей_.

“Истории с кладбищем” дуже складно знайти відповідний стосик у каталозі. Формально це більдунгсроман, ну й що, що хлопчина зростає на цвинтарі серед привидів та з вампіром-гувернером. Неформально – постмодерновий пазл з алюзій, пародія на вікторіанську та неовікторіанську готику, конспірологічний детектив для середнього шкільного віку… Та багато чого насправді. Цікаво, але якось… Аж надто вишукано – вдивляння в гвинтики та коліщатка “Як жеж це зроблено?” захоплює більше, аніж сюжет.

Йдемо далі.

Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2005 – 2009 рр)” →

Я вже була письмово пообіцяла взяти блогове “шефство” над Міфопоетичною премією.  Бо мені потрібні додаткові стимули, аби а) частіше писати про фантастику/фентезі; б) більше читати англійською; в) мені просто подобаються тамтешні шортлисти художньо-літературних номінацій, більшість яких дотягує до планки “Загортайте усе!”. Тож я готова взяти на себе обітницю кожного місяця звітувати про прочитання якоїсь книжки з номінованих. Але спочатку треба швиденько, в кількох реченнях, згадати вже читане. Воно того варте.

Найпростіше йти у зворотньому напрямку, тому сьогодні йтиметься про книжки-пошукачки останніх років.

Шортлисти 2015 року провокують замріяне “Оу!”. Не те шоби: “А хто всі ці люди?” – але про лавреаток в обох (доросла та дитяча) категоріях я раніше не чула, та й взагалі – “особисто” знайома лише з трьома авторками на два списки. Зате в одному випадку я все ж читала те, про що йдеться, бо на премію гуртом претендувала бретонська трилогія Робін ЛаФіверс, перші два томи якої мені вже траплялися.

    

Йдеться про цікаве криптоісторичне фентезі із міфологічними мотивами та міцним історичним підґрунтям. Кінець 15 століття, Бретань ще незалежна, але недовго їй лишилося… У центрі оповіді – загадковий монастир, де в ім’я святого Мортейна послушниць виховують… найманими вбивцями. Звучить стрьомно, але – якщо не пристьобуватися – маємо непогане пригодницьке читво, яке ненав’язливо знайомить із історією, а ще є цілком профем. От тільки перша книжка мені сподобалася більше – вона рівніше й спокійніше написана (хоча одна з перших сцен змальовує спробу зґвалтування), бо там рівніша й спокійніша головна героїня – дівчина-селянка з проблемним бекграундом. У другому романі більш вигадливий сюжет, але також психічно нестабільна героїня-аристократка (причому не дуже переконливо прописана) і купа триггерів щодо домашнього насилля. Через все це читання – категорично недитяче, але старшим підліткам може бути цікавим – дівчатка з арбалетами/отрутами втягуються в політику і все закрути…

Серед номінантів 2014-го вже купа знайомих імен, але читала я тільки роман, що того переміг у дорослій категорії – “Голем та Джинн” Хелен Векер.

Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2010-2015 рр)” →

Здається, цього року Форум трапиться без мене, але це не заважає плекати агресивні DoWant-настрої (пам’ятає картинку з білочкою?). Тому в цьому вішлистовому випуску будуть лише новинки – книжки, що виходять просто зараз або вийдуть у першій половині вересня.

Пункт номер один у нас з категорії “Та невже?”. Бо цю книжку обіцяли давно.

Півцарства за. Конні Вілліс абсолютно божественна, а Думсдей Бук – книжка, що дуже ефективно вимотує душу. Я вже й призабула, що худло може провокувати такого масштабу катарсис. А, ну раптом хто не в курсі – йдеться про темпоральне “попаданство”. Ківрін, студентку історичного, відправляють у Середньовіччя, але трохи лажають із розрахунками (уже маю книжку).

Далі у випуску:

Продовжувати читання “Книжковий вішлист: Форум наближається” →

Продовжуємо розмову – цього разу просто про красиві картинки.

Якщо серед зображень реальних осіб жінки складають категоричну меншість, то коли мова йде про картинки з етнографії – ситуація змінюється. Жіночі зображення використовуються (разом з чоловічими й самі по собі), здається, набагато частіше, ніж суто чоловічі (хіба що марка презентує якийсь традиційний тип чоловічої діяльності – таке теж бувало). Причини, мабуть, очевидні – більший градус кавайності плюс прикольні строї. Жіночі ролі там цілком традиційні, але, дивлячись на серії марок деяких держав взагалі важко повірити, що у них там жінки є. З Україною не так.  А загалом “етнографічні” марки поділяються на кілька типів:

* презентація побуту/традиційної діяльності;

* презентація (елементів) костюмів;

* презентація традицій (переважно обрядів).

І це логічно – все ж таки марки – штука експортна, і серед них є надзвичайно прикольні.Далі я спробую згрупувати марки за цима умовними категоріями. Рік випуску окремо згадувати, мабуть, не буду – його можна роздивитися на зображенні Але якщо з’являться питання – запитуйте.

Отже приклади корисної  діяльності опинилася на марках вже у перших серіях, що були видруковані за незалежності. Була така лінійка “Давня Україна”, у неї входили марки “Чумаки” і всякі інші. Ну й “Жниці” були.

Трохи раніше вийшло кілька марок, присвячених діяспорянам. У рубрику згодяться.

Продовжувати читання “Жіночі образи поміж українських марок. Частина 2: Відблиски етнографії” →

Ми тільки-но додивилися третій (і, мабуть, останній) сезон про місс Фрайні Фішер, а ностальгія вже буяє. І набуває дивних форм. Я очікувано ковтаю слину, роздивляючись фешн-ляльок, одягнених в тодішньому стилі. А от що неочікувано, так це те, що найбільше мені сподобався, здавалося б, категорично _не_мій_ варіант. І формат не мій, і лінійка естетично не близька, але ж… Дивина та й годі!

Продовжувати читання “Буремні лялькові двадцяті” →

У мене починає потроху відлипати неписалка відгуків для ГудРідз… (о, який шлях мої відгуки минули з імхонетських часів! Від кількох тамтешніх речень через лайвлібівські нескінченні простирадла аж до нинішніх – абзац-два-три не розводжуючись) … тому про деякі книжки я, мабуть, буду не писати, а репостити. Воно, зрозуміло, якесь резюме виходить, а не нормальна розповідь, але ж хочеться і там вогник підтримувати, і сюди тягати для тих, кого на ГудРідз нема.

Не считая собаки by Connie Willis My rating: 5 of 5 stars Замішати Джерома К. Джерома із Вудхаузом, змастити цитатами з британської поезії, щедро притрусити детективницькими алюзіями, подати все під соусом “темпоральна фантастика” – і вийде “To Say Nothing of the Dog”. У тому, що Конні Вілліс абсолютно прекрасна, я від “Книги Страшного Суду” й не сумніваюся, але ці два романи з Оксфордського циклу спочатку справляють геть різне враження. В одному випадку – драма-саспенс-чума, в іншому – веселий балаган, де прийом “бог із машини” – офіційний двигун сюжету. Аж потім прогримить водевільне крещендо – і все стає на свої місця. Ідеальне розважальне читво із надміру типізованими героями дозволяє зважувати концепції історичного розвитку, роз’яснює користь від освіти для широких верств населення, азартно лупить по голові жіночим питанням у вікторіанському варіанті, простьобує штампи одразу кількох літературних жанрів, моделює багатовимірну геометрії умовно-наслідкових розкладів, а заразом – дає м’якого копняка, пропонуючи трішки подумати про вічне. І робить все це дуже ефективно і неймовірно ефектно. Англоманська душа тане, її можна збирати ганчірочкою і робити все, що заманеться. Наприклад, змусити закохатися в бульдога. Сириле, я люблю тебе!

View all my reviews

ЗІ: а ще “Як не рахувати собаки” – яскравий приклад фантастики, що проходить тест Бехдель. Попри всі перешкоди – оповідачем є хлопець, а жіночі бесіди місцями підкреслено безмозкі “про жоніхів”. Кумедний ефект створюється, багатоплановий, хоча до жінок Вілліс часом безжальна. Власне, вона там нікого не жаліє. А як спірітуалістам дісталося, ммм…

Писати про книжки, які цікаві за змістом, але не подобаються за формою, чи не найважче. Особливо, коли йдеться про справді значущий зміст – тоді усі “Ну чому ж воно так важко читається?!” здаються нечемними. Ну, таке вже воно є. Мені не пішло, але розповісти варто.

Волєю судєб (а насправді – це абсолютно випадковий збіг) протягом останніх двох тижнів мені зустрілися два сабжа про Другу світову війну на українських теренах. Причому в першому випадку йдеться про окупацію підрадянської України, а в другому – переважно про “Перші Совєти” на Галичині. І ці книжки таки залишають по собі відчуття різних воєн…

Перший роман – “Вільний світ” Тетяни Белімової, прочитати який (якшо чесно) спонукала схвальна рецензія Антона Санченка. Це дуже стисла сімейна сага на дві родини, у якій більша частина безпосередньо змальованих подій відбувається у 1940-х.

Як для сімейної сага це направду невеличка книжка, в яку вмістилися згадки про Голодомор, розповідь про початок окупації Києва, оповідь про буття остарбайтерів у Німеччині, короткий огляд емігрантських настроїв тих “остів”, що вирішили не повертатися в СРСР, мотиваційні замальовки про тих, хто все ж таки повернувся, ремарки про “Як жилося за Завісою людям, у яких знайшлися родичі на Заході” і – через кінець вісімдесятих-початок дев’яностих аж до сьогодення. Між тим центральна частина стосується якраз остарбайтерів – усе інше дається плюс-мінус пунктиром, включно із концтаборами чи тим-таки окупованим Києвом. А Київ там цікавий (про що кажуть всі, хто книжку читав) – головні тутешні герої жили на Трухановому, поселення на якому по війні відновлювати не стали.

А взагалі – побудова “Вільного світу” добряче підгодовує синдром несправджених очікувань. Адже починається роман як історія про родину із трьома дочками (і десь там за обрієм майорить ще й син, щоправда, “найстарший, найкоханіший”), а, виявляється, головний герой там – хлопець-остарбайтер. Сюжетні лінії порскають в різні сторони, сходяться-розходяться, минають чекпойнти, але чомусь не там і не так, як мені ввижалося б… І то вже не кажу про те, як воно написано. Проте… Дивний й нечастий випадок – у “Вільному світі” зібралися майже всі нелюбі моєму серцю стилістичні прийоми: нав’язлива присутність “горішнього” автора, спекуляція на лейтмотивах, нав’язливі образи (один з головних – власне _назва_), логічні повтори, шалена кількість риторичних питань, на які миттєво даються риторичні відповіді (“Довіряють? Довіряють…”), тонни безособових речень та стрункі синонімічно-логічні лави “однорідних” (нє, іноді чесно однорідних) такого штибу: “Це – вторинне – сурогат – швидше даність – безвихідь?”. Одним словом – по-багатому написано, думала, під кінець кривавими слізьми вмиюся, але в останній третині тексту принад поменшало (чи я звикла).

З цієї точки зору “Вільний світ” став кактусячим читанням, але ж поміж стилістичними красотами там згадується – фіксується – проговорюється (пардон, не втрималася) документально точний досвід старших поколінь. У міру типізований і до того ж – упізнаваний. (Мамо, а у вас на селі було таке, щоб люди отак?.. – Та ніби ні, хоча, ти знаєш… Було!). Тож аж радити не буду, але переглянути – рекомендую. Може, краще зайде, ніж мені.

За дивним збігом другу книжку у цьому міні-огляді побудовано за схожими кресленнями, проте – офіційно. Тут теж починається і закінчується все розповіддю про дівчину, що дорослішала під час війни (а головним героєм двох частин роману з трьох є чоловік), але технічно зроблено цікавіше. І хоча я і до таких цікавинок готова не була. Це “Корнелія” Надії Мориквас – свіжовиданий “Старим Левом” документальний роман про воєнні Дрогобич-Борислав-Львів.

Продовжувати читання “Маленька людина та велика війна. Або ж Сучасні-українські-жіночі історичні романи. Vоl 2” →

У ЖЖ-спільноті ФемБукс просто зараз перекладають/викладають дуже класні єсеї із тематичного випуску LIGHTSPEED, присвяченого тому, як жінки “знищують” сайфай. Від деяких хочеться плакати: чи то від безнадії, чи то від захвату – всі ці жінки – попри все – стали письменницями.

Ненсі Джейн Мур про американський ринок:

Редакторы, которые утверждают, что женщины присылают меньше рассказов, чем мужчины, и что они покупают рассказы, присланные мужчинами и женщинами в одинаковой пропорции от количества поданных рассказов, возможно, говорят правду. Но хотя они не ставят своей целью принести вред женщинам-писательницам, остается тот факт, что каждый раз, когда я беру в руки выпуск какого-либо журнала, я вижу там больше рассказов, написанных мужчинами.

И в большинстве антологий я тоже вижу больше рассказов мужского авторства, даже в антологиях лучших рассказов за разные годы. И я вижу больше рецензий на книги, написанные мужчинами, и это документально подтверждается каждый год. Конечно, это все относится и к мейнстримовой литературе, особенно все, что касается рецензий.

Получается, женщины посылают меньше рассказов, потому что они видят такие расхождения? Конечно, видят. Даже те женщины, которые всю жизнь вышибают своими плечами двери, на которых написано: “Девочкам нельзя”, устают от постоянной борьбы.

Как это исправить? Нужно делать, например, вещи, подобные данному спецвыпуску журнала LIGHTSPEED. Признавая – и поощряя – тот факт, что истории, расказанные женщинами, будут отличаться от классики так называемого Золотого века фантастики.

І тут мені стало соромно, що я так нічого не написала про “Голем та Джинн” та інші хороші книжки. Бо ж це єдине, що я б могла зробити, та й того не роблю, хоча це нескладно. Shame on me. Я виправлюся, обіцяю.

УПД: і якщо така вже п’янка- письмово фіксую свої невиразні до того плани. Буду потроху вичитувати шортлисти Міфопоетичної премії (її списки мені якось найближчі “класово”) і розповідати про те, що ж навичитувала.

Продовжую потроху розставляти пташечки. За перші три місяці року йшлося лише про 9 “done!”. Наступний сезон видався кращим. Аж 13 пунктів у нашу скарбничку! Так, знаю, що темпи непереконливі, але зазвичай бесіди із внутрішнім голосом закінчуються приблизно так: “Ксеню, камон! Книжка, написана жінкою? Книжка, написана іншою мовою? Дія в іншій країні?”, – і я заспокоююся (хоча є й направду проблемні пункти).

У будь-якому разі просто зараз картинка виглядає так.

А свіжі надбання тут такі:

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Другий квартал” →