з Джоанн Харріс

Я очень рада, что рассказ после долгой опалы наконец возвращается. Хороший рассказ — а рассказы бывают очень хорошими — остается с тобой намного дольше романа. Рассказ может потрясти, воспламенить, просветить и тронуть так, как более длинному произведению не суждено. Рассказы часто тревожат, пугают или ведут подрывную деятельность в голове. Они ставят вопросы, в то время как большинство романов пытается лишь дать ответы. Оказывается, из всех прочитанных мною книг я помню ярче всего именно рассказы — живые беспорядочные картины, окна в иные миры, в иных людей.

о!
пригадую, в дитинстві я категорично не любила оповідання. і змусити мене почитати щось коротке могло лише поєднання двох факторів: поблизу не було жодного роману + збірка оповідань мала бути достатньо товстою, аби замінити собою роман за кількістю сторінок…
нелюбов до малих жанрових форм переслідувала мене ще довго. але декілька років тому щось змінилося )

не знаю, що саме, та оповідання останнім часом викликають мало не більше захоплення. чи, в окремих випадках, якраз більше. тому сьогодні я навпаки – шукаю збірки малих форм. і антології, і ще запекліше – авторські збірки шанованих мною письменників. так я відкрила для себе Бредбері (якого в молодості пропустила майже повністю – хіба що щось зі шкільної програми запам’яталося). так наново вчєпятлілась отцем Брауном (і зараз ледь ся стримую, аби не побігти купувати Честертона романи – і так книжки на прочитання в чотири стоси лежать)… так… та багато всякого ) соромно зізнатися, але я оце у Рушді лише Схід-Захід– то читала )

фіг його зна, в чому справа. може, в тому що ми з Льошкою читаємо вголос (тобто, я читаю для нього :Р), а з коротким текстом це виглядає логічніше. а, може, з тим, що оповідання краще та чесніше утримують жанрові позиції. на відміну від тих же романів, які в багатьох сучасних письменників і до притомних повістей не дотягують…
але факт є факт – оповідання wanted! на черзі, мабуть, Вудхауз (треба ж якось компенсувати сум за отцем Брауном)
а що ще можете порадити? )

днями довелося згадати щасливі магістреські часи. тоді дерева були вищими, трава – зеленішою, а нам весело викладали англійську. дозвольте нагадати :Р

та, власне, що я пригадала: те, як нам на парах цитували дивнуваті максими з Дж.О. (типу “Героїня не може закохуватися з першого погляду”) та вимагали цілковитої згоди з давньою мудрістю…

я тоді з усього спадку місс Остен читала лише Гордість та упередженість, та й те – в дитинстві. (ну, і якщо чесно, взагалі британську романну традицію почала вкурювати лише у постуніверівські часи). тож на тих парах мучилася від когнітивного дисонансу: ніби ж розумна була тітка, і таке заганяти?

учора взялася читати Нортенгерське абатство. і повіяло мені чимось знайомим… отими дурнуватими _героїнями_

йолкі-палкі. людина напевно отримала англофілологічну освіту. цитує твір класика. твір багато в чому пародійний. і на повному серйозі висмикує з контексту фрази, що пародіювалися, “ілюструючи” погляди письменниці
ну, нехай сама шутку юмора не помітила. та хоча б критику почитала!
блін. я люблю нашу освіту

з інтерв’ю Ніла Геймана, посиланнячко на яке я поцупила десь у коментах на

– Я к тому, что считается, мол, высокая литература пишется только так, не ради денег, для себя. Ваш пример подтверждает, что это не так. Вот вы, как никто другой, любите участвовать в разнообразных антологиях, где авторы пишут рассказы на заданную тему. Как удается совмещать заказ и литературу?

– Ну, свод Сикстинской капеллы тоже был расписан на заказ, и тут ни у кого вопросов почему-то не возникает. Мне кажется, что у меня это связано с английской традицией, в которой я существую. У нас ведь все очень просто – если бы Шекспир писал плохие драмы, он бы не ел. Диккенс писал романы-сериалы, чтобы есть. Это великие произведения, но написаны они были, среди прочего, чтобы заработать на хлеб. И я горжусь этой традицией.

оформлення
маємо мак’юенівську Спокуту

обкладинка ДВД

кінообкладинка від Ексмо

і вуаля – наша Кальварія

мораль: нащо довго думати! навіть якщо йдеться про якусь надзвичайно вишукану/вимушену маркетингову стратегію… ну нецікаво ж, йолкі!

Но действительно ли тяжесть ужасна, а легкость восхитительна?
Самое тяжкое бремя сокрушат нас, мы гнемся под ним, оно придавливает нас к земле. Чем тяжелее бремя, тем наша жизнь ближе к земле, тем она реальнее и правдивее.
И напротив, абсолютное отсутствие бремени ведет к тому, что человек делается легче воздуха, взмывает ввысь, удаляется от земли, от земного бытия, становится полуреальным, и его движения столь же свободны, сколь и бессмысленны.
Так что же предпочтительнее: тяжесть или легкость?

а я не знаю…

В шестнадцать лет еще думаешь, будто от отца можно сбежать. Еще не замечаешь в своем голосе его интонаций, не видишь, как повторяешь его походку и жесты, и даже расписываешься, как он. Не слышишь отцовского шепота в голосе своей крови

якось між іншим чи то почула, чи то прочитала десь, що з видавництвом Махаон-Україна трапляється прикрість: замість перекладати книжки українською з оригіналу вони беруть за основу російськомовний текст

подумки побуркотіла: як жеж так можна! (а знаю ж – роблять видавництва таке, роблять – і з дитячою літературою в першу чергу) – та й забула собі. тим більше, що тамтешніх книжок, що були б мені цікаві, поки що не зустрічала

аж тут сьогодні поміж новинками на Якабу натрапила і на їх книжежечку – Дивовижна подорож Кролика Едварда. і щось мене смикнуло почитати анотацію. сюжет казки зацікавив. але власне текст справив майже гіпнотичне враження

(…) Потім кролик потрапляв у руки різних людей – добрих і злих, шляхетних і підступних. На частку Едварда випало безліч випробувань… (…)
протягом якогось часу я серйозно втикала: про яку-таку _частку_ бідолашної тварини йдеться? аж потім збагнула, що, мабуть, мова про _долю_…

то не знаю, як там тексти, а ось анотація – здається, перекладалася-таки з російської (а оце оригінал?). і ця _частка_… після машини не відредагували, чи шо?

видані книжки в один рік, то невідомо, хто встиг раніше… хоча видавці сера Артура взялися за картинку з більшим розмахом – в них через книжечку-окуляри-годинничок уся серія оформлена

Я-то помню, сколь красноречиво писал о крокодилах Реверенд Сибри

их, раз у раз стикаючись з подібними фразами у перекладах з англійської,
я вже майже готова повірити, що Реверенд – це таке питомо англо-саксонське, до того ж – досить поширене, ім’я
тільки от лишенько – зовуть так чомусь лишень місіонерів
тьху

зі: до речі, превелебного Сібрі звали все ж Джеймс. та завдяки цитованому перекладу російськомовний гугл пропонує “Реверенда” набагато активніше

приголомшливо

зрозуміло, що дуже й дуже немолода людина. та все одне. це ж всьо, епоха закінчилася…

цікаво, не так вже й давно думалося про своєчасність першого прочитання тих чи інших книжок. так от, “Над прірвою…”, мабуть, входить в умовний топ-десять
в мої шістнадцять було те, що треба

спіймала себе на тому, що серед читаного останнім часом спостерігається певний гендерний дисбаланс, причому жодних жанрових обмежень немає – я “їм” все. якщо точніше, то, як взяти останні 25 книжок – 17 з них написані жінками упд: ЛеГуїн не порахувала – 18… а серед авторів-чоловіків – більше половини, то давно знайомі, улюблені, заслужені, у яких читана вже не перша й не друга (а місцями – і не десята) книжка…

цікаво, чому так? бо рівень насиченості ринку авторами-жінками зростає?
чи це саме я, обираючи поміж незнайомих чи напівзнайомих імен, швидше візьму, те, що підписано жіночим?

нє, звичайно може бути: просто так співпало. а, може, й что_то_тут_не_без_чего_то
а як з тим у вас?

Все зло от роста потребностей, человек должен бы их ограничивать: вместо того, чтобы стремиться к изобилию, которого нет и, возможно, не будет никогда, человеку следовало бы удовлетвориться жизненным минимумом – так живут люди в нищих селениях, например, в Греции, на острове Сардиния, куда техника еще не проникла и где деньги не оказали разлагающего влияния. Там людям ведомо суровое счастье, потому что там остались в неприкосновенности некоторые ценности, ценности подлинно человеческие – достоинство, братство, великодушие, – которые придают жизни неповторимый вкус. Порождая новые потребности, мы усиливаем чувство обездоленности…

після того, як нинішня криза була затаврована як _криза потрєблядства_ аналогічні зойки лунають майже з усіх боків (але переважно – все ж таки з лівих), і лише дуже поганий ідеаліст забуває про таку гарячу тему. читано вже було подібного багацько, і кожного разу такого роду(місцями цілком слушні) думки викликають захват цільвої аудиторії

та цитатка, до речі, не свіжа. писано було не під нашу кризу. і навіть не напередодні. Сімона де Бовуар Les Belles Images – 1966 рік… хоча й тоді, не думаю, що ідея була свіжою

але що цікаво – минають десятиріччя, а нові покоління романтиків все одне продовжують вірити, що людську природу можна і треба змінити…

довгими зимовими вечорами ми з чоловіком потроху читаємо оповідання про отця Брауна (в буквальному сенсі _ми_ – я виконую функції аудіокнижки)

а після того, як я проставляю тим оповіданням оцінки для рекомендаційного движка Імхонету, мене раз у раз заїдає подив…
і стосується він питань рубрикації. у їхній базі Честертон майже завжди проходить як “проза 19-20”, що зрозуміло. у третині випадків – позначено як “детективи та бойовики”. чому лише так – фіг зна, може жанр занизький, але я вперто клацаю його додатковим.
і більш, ніж у третині випадків, оповідання про цього чарівного персонажа вважаються навіть не “шкільною” літературою, а “дитячою”

і вже місяць сидю й думаю: ну йолкі, з якого боку Честертон – дитло? мені він здається жорсткішим за того ж сера Артура. нє, не кровавістю чи чимось таким. а радше загальним культурним бекграундом…
поміж детективної інтриги і змалювування симпатичного персонажа, дядько затято цькує верхи суспільства. із гумором простьобує юних соціалістів. а як асфальтує релігійних опонентів – то просто дух перехоплює!..

усьо це робить з кожного другого оповідання просто пісню якусь. але ж хіба то дітям цікаво?

взялася за подаровані братом Tales from Earthsea, і насолоджуюся вже передмовою
у якій ЛеГуїн затято трамбує _капіталізацію фантазії_
такий запал. в такому віці. ех!

…люди, в сущности, стремятся в царство фантазии именно в поисках стабильности, в поисках неизменных древних истин, ясности и простоты.

И капиталистические предприятия с готовностью их этим обеспечивают. Спрос, как говорится, порождает предложение. Фантазия становится товаром, отраслью промышленности.
продовження цькування під катом

здається, абсолютно несподівано, наново відкриваю для себе Кутзее. Раніше я в нього лише з-під батога навчальної програми з байдужістю прочитала Осінь у Петербурзі

а тут взялася за Елізабет Костелло і дуже вчєпятлілась. бо тримала в руках не такий вже й частий приклад роману, що написаний для розуму, а не для серця чи того місця, яке ліниво фіксує розвиток сюжету. така собі раціональна (в максимально буквальному значенні цього слова :Р) цілком публіцістична, але все ж ніби художня проза. вставляє (хоча, на тому ж Озоні люди плюються зі страшною силою)

а як на мене, враження десь майже таке, як від великих “мозаїчних” есе Фаулза. бо ж цікаво спостерігати за розвитком думки та нанизуванням аргументів розумної людини. навіть якщо тематично чи етично воно й неблизьке.
хіба ж ні?