Намагаючись абстрактуватися від дійсності, вчора трохи прикупила нових книжок. І від учора ж не можу натішитися зіркою закупів. С огляду на обставини читво специфічне, зрозуміло, але все ж категорично рекомендую:

Інші романи – це Ціппер та його батько та – та-дам! – свіжоперекладений Гробівець капуцинів – книжка, на яку ми чекали, відтоді, як дізналися, що вона взагалі існує ) Давно українські видавці так не радували. Навіть пригадую, відколи – з Безіменної – дуже цікавої антології, яка дала мені чарівного копняка, завдяки якому я нарешті прочитала The Awakening Кейт Шопен.

***
Хотілося, аби так тішили частіше. Бо є в патріотичному бойкоті страшне. Можна жити без снікерсів, ретельніше обирати чай, уважніше читати етикетки косметики. А от книжки російських видавництв – моє найвразливіше місце. Хех, ну будемо підтримувати вітчизняного виробника. І добре, що є ще британські та американські – бо на наших перекладах сучасної літератури довго не протримаєшся. (ну і також – боги, бережіть Флібусту!)

***
І ще звернула увагу: від березня 2012 я вирішила робити списочок книжок, які в мене з’являються (різними шляхами – купую, дарують, вимінюю), і викреслювати з них прочитане. Була цікава динаміка читання надбань – бо на кожні мої закупи сімейні реагують однаково: Ти б спочатку те, що є прочитала! А я люблю, щоб нечитане стояло добрячими стосами – дитина дев’яностих, шо поробиш!

Енівей – минуло рівно два роки, тому можна робити якісь висновки. І не сказати, що вони не радують )
Марш із друзями – 158-а придбана за цей час книжка (до речі, спочатку я вносила в список все – і Льошкині обновки, які мені теоретично цікаві, і куплене для когось, що я й сама подивилася, але за декілька місяців зрозуміла, що це неправильно). Могло бути й гірше – якби не ридер.
І головне – зараз у списку лише 51 рядочок. Фух, я не пропаща!
Чи дарма я так вважаю?

Останнім часом мені регулярно трапляються цікаві, але дуже кхмммм… злі книжки.
Цього разу не про лівих, цього разу про традиціоналізм :Р
Кухонним міркуванням про націоналізм, Еволу та де б її взяти – правильну основу – присвячується:

За три года в Африке я создал там три новые цивилизации, совершенно неизвестные антропологам. И все сошло великолепно. Даже ЮНЕСКО оказало содействие. Правда, я ничем не рисковал. Ни один белый историк никогда не позволит себе заявить молодым африканским республикам, невесть откуда взявшимся и лопающимся от национальной гордости, что за их плечами нет великого культурного прошлого. Люди обычно считают, что цель народов или отдельных людей — трудиться ради будущего. Это ошибка. Настоящий националистический мистицизм нацелен на величие прошлого.

Ромен Гарі, “Повинная голова”, раптом шо. Жорстокі люде – письменники, егеж?

Френдстрічкою навіяло згадку про нещодавно читане:

Бригадный генерал, теперь уже генерал армии, еще больше поразил население, объявив в Сезаре всеобщее голосование по утверждению его в должности губернатора. Он победил легко, без подтасовки, а составить ему конкуренцию пытались одни коммунисты. Они злобно грызлись из-за выбора единого кандидата, и в результате электорат левых распылился между девятью многообещающими фигурами, которые в предвыборных выступлениях исключительно обзывали друг друга лакеями капитализма, ревизионистами, реваншистами, троцкистами и марионетками буржуазии. Большинство населения, не знакомое с технической терминологией левых, проголосовало за единственного кандидата, говорившего понятными словами, – потому бригадный генерал, теперь генерал армии Хернандо Монтес Coca, и победил так легко.

Це з Война и причиндалы дона Эммануэля Луї де Берньєра, і там є ще зліші місця :Р А загалом книжка хоча й дуже специфічна (гротеск він такий), але прикольна.

Улюблені письменниці продовжують мене радувати, хоча й по-різному )
Зненацька з’ясувалося, що у березні вийшов новий роман у Трейсі Шевальє (Це та сама, що про дівчину із перлиною та мої улюблені Remarkable Creatures)

Цього разу – про квакерів та Underground Railroad. Треба брати.

Оце вкотре згадала про дилогію Маленькі жінки – Гарні дружини (чи як там їх переклали) – і вкотре розізлилася.
Зрештою, може, проблема в тому, що я читала ці книжки запізно – аж у позаминулому році. Була б малою, милою та романтичною – головний, як для мене, сюжетний стрибок минувся б легше. А так – я й досі не можу зрозуміти, якого це Олкотт робить із персонажами! Усю першу й значну частину другої книжки змальовувати яскравих та талановитих дівчат із мріями та амбіціями, а ж раптом – ша, дівки! Художниця? Письменниця? Таланти? Ніфіга. Як не геній – то й сиди й не виблискуй, а для жінкі все одне головне, що треба – заміж і дітидітидітидіти – і вона в будь-якому разі буде щасливою.

Нечесно! – обурювалася я. Сама Олкотт була цілком успішною письменницею, та й у якихось особливо патріархальних поглядах її запідозрити важко – он Вікі каже, що вона була першою жінкою, що реєструвалася для участі в виборах у своєму місті… Ну й навіщо так? На поталу публіці чи компенсація власного незаміжнього життя?.. Ех, Джо, Джо…

Ну й з Емі – майже так само. Якби дуже хотілося, то вона б цілком могла стати художницею. Особливо, якщо мала б підтримку родини. І мала б.

Оце – “Читачка” Мері Кассат. Жінки, яка стала професійною художницею попри спротив родини та нерозуміння оточуючих. Вона ще старша від умовної книжкової Емі, але подолала обставини (ненайгірші, щиро кажучи, – вона з дуже небідної родини, і Європами поїздила ще в дитинстві) і прожила довге життя – творче в тому числі. А розуміли її за життя не всі – особливо в Америці. По-перше, імпресіоністка. По-друге – жінка, що малювала переважно жінок та дітей. Чи це все ж таки по-перше? )
ще декілька репродукцій та сама Мері

Традиційне псто )
Це був насичений і справді класний рік читання. Хоча у кількісному сенсі я так і не взяла черговий _моральний_ бар’єр, було прикольно )

Отже
та-дам!

чомусь цього разу я дуже забарилася із своїм щомісячним оглядом читаного. а, виявляється, публіка (в особі Льошки) просить )
отже, минуло лишень півлистопада, і маємо відгук про мй читацький жовтень

оскільки реальність категорично не надихає, продовжую занурюватися у внутрішню еміграції

нова серія вже в ефірі. мій читацький вересень під катом

лише другий день офіційної осені, а згадки про літо вже змушують сумувати. і не сказати, що воно в мене було якимось насичених. у відпустку не ходила, лише разочок з’їздила до ЗП… а що можна згадати? приймала гостей… виховуувала морську свинку… а! читала. читала я багато )

власне, пригадуючи, як я наприкінці травня вже згадувала про англоцентризм свого читання, вирішила було зробити собі подібні статистичні висновки щодо літніх місяців. а потім ідея трішки трасформувалася, ну то – маємо те, що маємо

якщо комусь цікаво, то скорочена версія читацького щодденика плюс невеличке рейтингове номінування під катом

Все зло от роста потребностей, человек должен бы их ограничивать: вместо того, чтобы стремиться к изобилию, которого нет и, возможно, не будет никогда, человеку следовало бы удовлетвориться жизненным минимумом – так живут люди в нищих селениях, например, в Греции, на острове Сардиния, куда техника еще не проникла и где деньги не оказали разлагающего влияния. Там людям ведомо суровое счастье, потому что там остались в неприкосновенности некоторые ценности, ценности подлинно человеческие – достоинство, братство, великодушие, – которые придают жизни неповторимый вкус. Порождая новые потребности, мы усиливаем чувство обездоленности…

після того, як нинішня криза була затаврована як _криза потрєблядства_ аналогічні зойки лунають майже з усіх боків (але переважно – все ж таки з лівих), і лише дуже поганий ідеаліст забуває про таку гарячу тему. читано вже було подібного багацько, і кожного разу такого роду(місцями цілком слушні) думки викликають захват цільвої аудиторії

та цитатка, до речі, не свіжа. писано було не під нашу кризу. і навіть не напередодні. Сімона де Бовуар Les Belles Images – 1966 рік… хоча й тоді, не думаю, що ідея була свіжою

але що цікаво – минають десятиріччя, а нові покоління романтиків все одне продовжують вірити, що людську природу можна і треба змінити…

так це за притомний сюжет, ясність стилю, _правильно_ створену атмосферу та живих персонажів

останні двійко днів я вкотре за все це була вдячна Джоанн Харріс (нє, мам, я не _нову_ читала, а так – із старих запасів)…
пам’ятка читаного

здається, абсолютно несподівано, наново відкриваю для себе Кутзее. Раніше я в нього лише з-під батога навчальної програми з байдужістю прочитала Осінь у Петербурзі

а тут взялася за Елізабет Костелло і дуже вчєпятлілась. бо тримала в руках не такий вже й частий приклад роману, що написаний для розуму, а не для серця чи того місця, яке ліниво фіксує розвиток сюжету. така собі раціональна (в максимально буквальному значенні цього слова :Р) цілком публіцістична, але все ж ніби художня проза. вставляє (хоча, на тому ж Озоні люди плюються зі страшною силою)

а як на мене, враження десь майже таке, як від великих “мозаїчних” есе Фаулза. бо ж цікаво спостерігати за розвитком думки та нанизуванням аргументів розумної людини. навіть якщо тематично чи етично воно й неблизьке.
хіба ж ні?

обговорювали з чоловіком, чого б його нового смачненького приготувати…
і поки я вешталася кулінарним сайтом, Льошка вголос розмірковував, що, мабуть, більшої гидоти, аніж традиційна (аж середньовічна) англійська кухня, ніц немає
аж тут я натикаюся на апологію якраз англійського їдла авторства вельми авторитеного класика )

Все, даже сами англичане, то и дело говорят, что английская кухня – худшая в мире. Все считают ее не только примитивной, но и подражательной. Я даже прочел недавно в одной французской книге:”Разумеется, лучшая английская кухня – это просто французская кухня”. Но это просто неправда.

Що ще на захист англійської кухні писав Джордж Оруелл?
велкам рід кат

іноді навіть на обкладинках книжок можна знайти цікаві рекламні заманухи. метафора красива. хоча не без сексизму

После смерти Кортасара и ухода Гарсиа Маркеса в публицистику в латиноамериканской литературе образовалась пустота. Титаны “магического реализма” построили дом, и теперь пришли женщины, чтобы его обжить, постелить ковры, повесить шторы, раскрасить стены затейливыми узорами. Новый латиноамериканский роман доведен до совершенства и теперь переживает прекраснейший период маньеризма в творчестве таких литераторов, как Лаура Эскивель, Анхелес Мастретта и Исабель Альенде (цитата з Иностранной литературы)

з усього, що перелічено, я читала лише Есківель (і ось тільки-но купила роман Мастретти). але те, з чим знайома, дійсно справляє подібне враження… інший бік магічного реалізму. не так епічно, не так приголомшливо. але більш вишукано, з більшою увагою до дрібниць… і в дечому більш поетично… і, якщо це аж тенденція, – то класно )

оскільки нещодавно мені боліло, як жеж Прохасько переклали російською, то вирішила не пропускати Озонівську рецензію, що її копняками ганяють просторами ЖЖ. як і обіцяли – рецензія не дуже. і не те, щоб змістовна, і не те, щоб цікава…

але одна штука зачепила увагу. та, що про неорганічність та теоретичність “НепрОстих”. видираю з контексту, а думка зрозуміла: “Отсюда некая языковая неуклюжесть, которую явно не получится свалить на переводчика”

спочатку мене обуяв сабж… аж потім я помітила, що автор додав до свого тексту цитатки

вуаля: Если тело – врата души, то дом – то крылечко, куда душе дозволено выходить. Она видела, как для большинства людей дом – основа биографии и выразительный результат существования. А еще там отдыхает память, потому что с предметами ей легче всего дать себе совет.

мені ліньки копирсатися у тексті, але щось мені підказує, що в оригіналі була формула “дати собі раду”. а ще щось мені підказує, що з перекладом трохи не тойво

то точно не можна звалити на перекладача?

зі: а я вже купувати хтіла…