коли нещодавно ми з Льошкою дивилися Okuribito, він дуже дивувався стосункам головного героя із дружиною. ну, наприклад, про переїзд в іншу частину країни їй просто повідомили – ніхто нічого не обговорював. Та вона ж дружина, а прав – менше аніж у дівчини, – обурювався мій чоловік

я вичерпно прокоментувала: та це ж Японія, там жінкам і зараз не дуже – і ми продовжили перегляд

але ж і правда. варто лише трішечки уважніше придивитися до японських книжок, фільмів, аніме, як рясний шовінізм вперто кидається у вічі
от і сьогодні. рядочок з Місіми:

… те, кто кажется, даже собственной жене готов уступить – такой у них великодушный вид

ну шо тут ще скажеш. побачити Японію було б круто, але жити там – мабуть, не цей…

читаючи Павезе (уперше, таке от я неосвічене), вчєпятлілась однією фразою героїні:
Не будь мы женщины, у нас была бы машина и мы бы сейчас поехали купаться на озера

полізла до Вікі дивитися рік написання… 1949… подумалося: а авто в ті часи було виключно чоловічим аксесуаром ще усюди, чи католицька країна, таке всяке?..

я декілька місяців чекала на одну книжку…

вірніше, не зовсім так… я декілька місяців чекала на оце _конкретне_ видання…
саму повість я шукала десь зо двійко років…
ну й врешті-решт я дуже давно мріяла про те, що коли-небудь Абабагаламага почне видавати дорослі книжки…
дочекалася )

розповідати про самого Коханця важко. по-перше, я, як і багато хто, почала із красивого фільму Жан-Жака Анно.. по-друге, у тексті майорить-таки _новий роман_ і переповідати його важкувато.. по-третє… а який сенс ретранслювати історію короткого кохання білої дівчинки-підлітка та дорослого багатого китайця у Індокитаї 1930-х?.. збоку схоже на банальнувату полуничку, розцвічену колоніальним присмаком… а на ділі – щемка мелодія з чужого життя… сумна, жорстока і правдива. а ще – дуже красива, куди ж без цього… таке читати треба.

та я власне не про текст. а про книжку ) божечки, як воно видано! книжка (зважаючи на обсяг) як на мій смак недешева. та воно того вартує… якісний папір, якісна поліграфія, якісне оформлення (хоча дизайнери аж занадто надихалися фільмом, але в тому випадку, коли екранізацію знають набагато краще – можна пробачити). таке видання не просто приємно взяти в руки, мене воно відправило у тривалий стан захвату… щирого та чесного: у маршрутці я то занурювалася у сторінки носом, бо воно ж так пахне, то закривала книжку та починала гладити обкладинку (і краєчком ока ловила трохи збентежені погляди)…

дуже нова та гарно видана книжка – це кайф. чи то просто я така збоченка…

хіба може бути несмачною книжка, яка починається отак? :Р

Вино говорит. Это общеизвестно. Оглядитесь. Спросите у уличного оракула, незваного гостя на свадебном пиру, юродивого. Оно говорит. Оно чревовещает. У него миллион голосов. Оно развязывает язык, выбалтывает тайны, которые вы не собирались выдавать, тайны, которые вы знать не знали. Оно кричит, разглагольствует, шепчет. Оно говорит о великих вещах, о гениальных планах, трагических страстях и ужасных предательствах. Оно хохочет до упаду. Оно тихонько хихикает себе под нос. Оно рыдает при виде собственного отражения. Оно вытаскивает на свет летние дни, давно минувшие, и воспоминания, крепко забытые. От каждой бутыли веет иными временами, иными местами: каждая, от простецкого “Молока Мадонны” до надменной “Вдовы Клико” 1945 года – скромное чудо. Джо называл это будничным волшебством. Превращение низменной материи в грезы. Любительская алхимия.

нє, не може
а далі – простий, але чарівний гімн дауншифтингу. цілком переконливий, до речі

аж закортіло поїхати у село. нє, бороньбоже, не коровам хвости крутити – в цьому плані вже батьки капітально відрізані від _коріння_. а так, просто. закортіло. по весні до землі тягне…

зі: трагедія – в домі немає вина. окрім пристойного хересу для соусів та червоного шмурдяка для маринадів. а так хочеться… )

Я вот что думаю: пять самых отвратительных черт человека – это мелочность, назойливость, зависимость, закостенелость и ревнивость.

зацитувала Мєлкому, він зреагував миттєво: глупость
я з ним не погодилася. дурість – мейбі, але ж глупство теж різне буває. і воно не завжди деструктивне. і, що головне, воно не завжди заважає оточуючим.
а ось перелічені мммм моменти… це ж просто хіт-парад якостей характеру, що агресивно й майже безумовно дратують. навіть не знаю, щоб могла туди додати

до речі, рекомендую книжку, вона хороша )

Абабагаламага обіцяє

шкода тільки, що екранізацію я вже дивилася. але почитати в будь-якому разі незле

мабуть, з того, що я читала Марш Радецького – це найлюдяніший твір серед присвячених змінам суспільного ладу

зазвичай вони все ж таки жорсткіші. одні відверто чи стримано сатиричні: треба ж добити все, що було поганого. інші підкреслено нейтральні: мовляв, не про аби що писано, а про загибель варіанту порядку речей – як же ж тут позбавитися обов’язку справедливої фіксації. треті бувають істерично-сентиментальні: айяйяй, яке життя від нас пішло, хіба ж так можна… і майже завжди наперед виходить лад, порядок, спосіб життя. той, що був. той, що попереду. і читаєш вже про те _як змінилося життя_. _як згинула імперія_ а герої для оживляжу. вони статисти, приклади, ілюстрації. втілені гімни типовості чи навпаки – інакшості, функція яких – грати на загальну ідею.

а в Рота навіть загибель імперії викликає щире співчуття. бо приходить воно через сум за людей. світ яких просто повільно втік крізь пальці…

зі: чи за Ремарка взятися…

ззі: цікаво чи написав чи напише хтось настільки ніжні згадки про останні роки совка…

після прочитання “Романтичного егоїста” Бегбеде(ра) ствердилася думка, яка з’явилася в мене якраз під “Європейку” Гретковської, читану одразу за її ж “Полькою”

ЛІТдибр пре тоді, як в ньому є генеральна лінія. або типові ситуації. або розтиражовані та добре знайомі персонажі. та все ж _генеральна лінія_, мабуть, попереду планети

бо як нема – читати не те, щоб взагалі нецікаво. а просто не зрозуміло, заради чого. той ж “Егоїст” – секс, драгз, рок-н-рол книжки? оно нічого, але не тоді, коли персонажі більше схожі на каталог, з якого знайомі добре як чверть імен, а не те, що думки – цілі пасажі – є інкарнацією абзаців з попередніх книжок

свіжість викладу, парадоксальність (хм) думок, авторська відвертість – то все класно. та загальна картинка не кліється, ось що засмутило…

думаю взятися за Майже ніколи не навпаки Матіос. уже навіть зняла суперобкладинку та ходжу навколо.
видана вона, ніде правди діти, вай-вай-розкішно. приємно в руки взяти та погортати.
але окрім суто практичних міркувань про те, що через екстер’єр книжка стала невиправдано дорогою… мене ця її шикарність на якомусь рівні дратує.

розкішно видана книжка. хочеться навіть руки помити перед тим, як за неї взятися.
обережно гортати сторінки. повільно роздивлятися малюнки.
шанувати кожен аркуш. читати з повагою. мабуть, навіть вголос. родини, що зібралася навколо каміну, йопт.
читання як освячена дія. як коли книжки були рідкісними та коштовними. із повним усвідомленням почесності власної читацької місії.

а як на мене, це – анахронізм.
а книжка має бути зручною та _затишною_

здавалося б, істерика закомплексованого парії від музики…

а залишає відчуття, що _щось не так_ з усім світом…

хоча зі світом і так _щось не так_

читаючи на Імхонеті відгуки на “Письма Баламута”, я не без подиву дізналася, що це – весела книжка.

хм. можливо мені круто не пощастило з перекладом, адже “Листи Крутеня” – книжка не дуже й весела.
але. цікава, точна, справедлива.
спостереження – прєлєсць, психологічні характеристики – вах!

і все було б класно, якби не розуміла, що не помітила лев’ячої частки задоволення
бо логіка надто чужа. в основному проблема, мабуть, в тому, що речі. які автором подавалися як очевидні та об’єктивно існуючі. для мене такими не є
шкода… але й так буває

Мила, наївна оповідь…
Місцями простенька. ба, навіть, комусь здасться примитівною… але воно якесь правильне…
про правильні речі… Людям, що шукають собі казково-романтичне кохання, рекомендується обов’язково… Усім, хто приглядається до “побудови” стосунків, – також…

А я от втикаю в “головне питання” книжки…
Якби завчасно знати, що твоє життя – мить, що може обірватися будь-якої хвилини, та ще й точно уявляти, якої саме хвилини, і _що_ тут доведеться залишити… Якби була можливість обирати: прожити це коротке і, цілком ймовірно, болісне життя, чи залишитися відморожено-ніякою частинкою Всесвіту… що обрати?

не дивлячись на увесь трагізм мого світовідчуття… в “Жити” щось точно є :Р

а книжка непогана, чесно )

тут про неї докладніше

Усього лише шмат тексту авторства Амелі Нотомб, що мене якось добряче вразив.

Про японок…

там багацько літер, ховаю під кат

“Ось чому таке важливе значення мають незавершені й ненаписані тексти. Або вони ще не написані, не перенесені в мову, ще не стали мовою, або вони – ще експеримент, щось іще не завершене, таке, що завжди може бути під сумнівом. Бо завершувати – це завжди означає чинити сваволю, щось випускати з рук, зрештою, втрачати, забувати, з чимось примірятись, як буває щоразу, коли доводиться про щось забувати. А ось іще не написане, не завершене, навпаки, належить мені. Воно – лише те, що існує в думках, в уяві, чи щось розпочате, а потім відкладене вбік, усе же можливе, а тому й болісне.”
Фрідріх Дюренмат “Зимова війна в Тибеті”

угумс, як би себе ще привчити до звички записувати тексти… не виходить (

Иииии, рекомендую )

Такий собі розкішний мегапобутовий дибр офісного працівника: чому степлери певної форми, чому прикольно їздити ескалатором, розрахунки амортизації черевиків та їхніх шнурівок…

ніби й фігня, але така стильна )

одне псує – забагато буде :Р