В межах особистої програми саморозвитку “Та додивися ти вже початі серіали!” нарешті добила перший сезон вже підстаркуватого – 2010-11 рр – австралійського шоу.

Стартувало воно весело та з феєрверками, але під кінець сезону трохи здулося, чи то пак пішло розвиватися (як на мій смак) кудись не туди. Але скільки там того сезону – 8 серій лишень, а серед перших з них є дуже класні.

Отже наша “Одержима” починається з того, що якоїсь чудової сонячної днини Сьюзі купує квартиру поблизу від свого стоматологічного кабінету, пакує дітей і рішуче йде від чоловіка-нарциса. Чоловік в шоці, діти в шоці, родичі й друзі в шоці… І Сьюзі також в шоці, але з іншої причини (бо квартира таки натякає, що рішення спонтанним не було). Шок у Сьюзі спричинив той факт, що стрес провокує галюцинації. Тільки галюцинація виявилася аж ніяк не мовчазною й дуже нав’язливою. Справді стресованій жінці не пощастило: вона придбала житло із привидом в довісок. Причому йдеться не про чемну сумну мертву дитинку чи “криваві плями” Кентервільського Ґоста. У проклятій квартирі оселився великий й жахливий Генрі Маллет – трохи підтоптана зірка британського панк-року, що зник без вісті 25 років тому. Проблємка в тому, що окрім Сьюзі та сусідського кота ніхто інший Генрі не бачить. А головну героїню і без звички розмовляти з пусткою вже всі навколишні вважають за божевільну. Такий чоловік, такий будинок, така зразкова сім’я! Ну точно жіночка несповна розуму!

Така сюжетна зав’язка автоматично очолює список серіальних плюсів. Але також до них можна віднести:

• живу-чудову-цікаву головну героїню, яка більш-менш схожа на нормальну жінку із нормальними (навіть коли вони паранормальні) проблемами – тобто, не аж настільки гламуризовану, як це буває в багатьох американських серіалах.

• непогано виписані стосунки основних персонажів: Сьюзі та її дітей (дуже цікаво спостерігати за відображенням “перетягування” малих – “Веріті ж так подобаються поні – як я міг його не купити! Нічого, люба, житиме у вас на балконі!”), Сьюзі та її майже колишнього, ну й, зрозуміло, Сьюзі та Генрі (а от лінію із молодшою сестрою-психотерапевткою помалювали дуже грубо).
• у цілком драматичному й не дуже веселому за фабулою серіалі знайшлося місце… ну не сатирі, але іронії. Найчастіше своє отримують стандарти життя верхнього середнього класу (“Синочку, що ти хочеш отримати в подарунок на день народження? Ні, синочку, годі думати про себе, я подарую тобі козу для африканського села! Це ж так прекрасно: творити добро, правда ж, синочку?”) та (хто б сумнівався) рок-зірковий стиль життя.
• до речі, про рок-зірок. Образ егоїстичного талановитого гівнюка Генрі, який раптом отримав забагато часу для роздумів, і сам по собі цікавий. Але його ще заполірували візуалом. “А це шо за Сід Вішез?”, – питав мене Мимокрокодил. Так от: це прикольний досвід – вісім серій дивитися на добре задекорованого панка. Під кінець вже щиро дивуєшся: дарма чоловіки соромляться ходити отак – з густо помальованими очима – багатьом б до лиця було б, чому ні?

• повертаючись до візуальної складової. Щоби здогадатися, що дія відбувається в Сіднеї – треба знати, куди дивитися (от фанати позбирали фотки в локаціях). Серіал дуже камерний, але! Колись розкішний кондомініум, де купила квартиру Сьюзі – це той самий привіт з 1920-1930-х, про який я захоплено читала, наприклад, у Керрі Гринвуд! Ну, знаєте: мармурові підлоги, оздоблені міддю ліфти, брукована парковка, басейн на даху, добре вгодовані фікуси – таке всяке.
• але все ж таки головне, чим чіпляє “Одержима” – тим, як саме вибудований сюжет. Присутність привиду в повсякденному житті тут справді виступає дуже влучною метафорою кризи в житті конкретної жінки. З одного боку – “божевільна” стадія, яку я похапцем згадувала. Бо імідж “Та вона здуріла!” Сьюзі в першу чергу забезпечує рішення піти від чоловіка. І справді, як можна кинути класного хлопа, який робить центровою світською забавкою нещастя класу: “Люба, посміхнися нашим друзям! От бачите, вибила зуб, беззуба дантистка, ггггг, як це смішно!”. З іншого боку – трансформацію стосунків із Генрі можна було б гарно розкласти на стадії переживання й прийняття нового – вже геть іншого – життя головної героїні. І вийшло б все чітко й красиво, якби серіал залишився односезонним.

Не думала, що таке напишу, але для мене однозначним мінусом можна назвати:

• форсування містичної складової. В ній є кілька справді вдалих рішень, а також вона допомагає розкрити образ Генрі з кількох нових боків, але… По-перше, ця лінія розписана якимись дивними стрибками. По-друге, судячи за спойлерами на другий сезон, розвиватися вона буде бурлескно, а певна початкова стриманість цьому шоу личила.
• також дуже шкода, що деякі сюжетні лінії мають сумну звичку зависати у повітрі. Через що цікавих другорядних персонажів не встигають використати на повну. Знову ж таки, це може бути гачки на другий сезон, але щонайменш літню пару доглядачів будинку злили нещадно. І куди розкручуватимуть сусідський потрійний гей-союз – також не зрозуміло, бо поки що за ними були комік-реліфи із дрібкою драматизму.
• Ну і це вже “дрібні перли”, але акценти у деяких епізодів мають дивний вигляд, бо не одразу збагнеш – ця конкретна серія куди хоче: до “розумних” (працювати на наскрізний сюжет та/або на ключову психологічну лінію) чи до “красивих” (прикольні рюшечки розвісити).

Та попри все – дивилася я цей перший сезон із задоволенням. От щодо другого не впевнена.

ЗІ: “за компанію” з образом Генрі автори трохи попрацювали на імідж його групи “Нерв“. Але для оупенінга взяли знакову для австралійської музики тих років (I’m) Stranded.