Черговий пункт з номінантів на Міфопоетичну премію виявився трохи нестандартним. Анотація обіцяла романтичний ретеллінг. Та фактично книжка стартувала як янг-адалт, раптом стрімко розвернулася й перетворилася на підкреслено дитячу, аж потім повільно, шкандибаючи, перебігла на підліткові-такі рейки, тільки якісь не такі, що притаманні сучасному YA. Загальна лінія створює дивне враження: ніби всю “педагогічну” частину Гаррі Поттера запхали в одну книжку, до того ж відверто старомодну. Заплутала? Зара’ будемо розплутуватися.

Студентка Поллі, збираючи речі перед від’їздом у коледж на другий рік, зненацька з’ясовує, що її спогади про дитинство “попливли”. От вони ніби є – прості, зрозумілі та – будемо відверті – стандартно-нудні. Але серед них чомусь проблискує те, чого не може бути: згадки про стару садибу та дивний похорон, гонитва за цінними картинами й рятування чарівного коня, листи звідусюди та пакунки з книжками, підписані різними кумедними іменами. А ще – сумний чоловік, що грає на віолончелі. І портрет хлопчика. Чи це того чоловіка? А ще ж має бути фото із болиголовом у вогні!

Структурно Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс, що його російською назвали “Рыцарь на золотом коне” (ну, справді, болиголов звучить дещо неромантично, таке батькам не продаси) є типовим дитячим романом виховання в англійському стилі, а початок та кінець про дев’ятнадцятирічну студентку – це “рамочка”, що допомагає відпрацювати фольклорний сюжет. Хороший до всього роман – прямий, як шпала, але переконливий, із гумором, із обережним промальовування конфліктних ситуацій, розмаїттям літературних та мас-культурних алюзій та безліччю прикольних детальок. Але треба зважати на те, що детальки та мас-культ там своєчасні моменту написання, а роман був опублікований 30 років тому. Ну й для розуміння всієї прєлєсці сюжету краще б знати класичні балади, шматочки з яких дбайливо розставлені епіграфами. Фабульно це Там Лін, атмосферно – Томас-Рифмач, а ще є купка посилань на лицарські романи, що переказують вітання своїй новій ітерації – коміксам про супергероїв.

За всіма цими рюшечками маємо доволі струнку історію дорослішання дуже самотньої дитини-мрійниці з проблемної родини. Під час читання шалено шкодувала, що її не перекладено українською. Попри специфічний культурний контекст ще одна книжка, де проговорюються труднощі соціалізації дитини скандально розлучених батьків, протистояння булінгу в школі, дружба з однолітками та старшими людьми (і яка між ними різниця), необхідність співвідносити реальність та фантазії та, врешті-решт, метода відкараскування від набридливого залицяльника “Він хоче цілуватися, а мені це ще нецікаво, я маленька!” – зайвою б не була. І це все ж таки Вінн Джонс! Хоча там є бентежні моменти.

Кілька речей, які не давали  мені спокійно насолоджуватися цією історією, можна пояснити часом написання. Зараз так уже не роблять, янг-адалт сильно змінився за літо тридцять років. До прикладу, нині нечасто в дитячо-підлітковій книжці зустрінеш такий наївно-невимушений фет-шеймінг.

Некоторое время Нина и Полли горделиво расхаживали по улице туда-сюда. Больше всего на свете Нина напоминала толстую, как бочка, монашку, а платье обтягивало ей коленки. Зато на Полли платье сидело хорошо, разве что было длинновато.

Разом з тим, коли головна героїня вирішує тренуватися на помічницю супергероя – її ніщо не зупиняє.

Полли все продумала и спросила мальчиков, которые играли в футбол на большой перемене, не примут ли они ее в игру. Такого они не ожидали, но согласились, причем даже вежливо. А стоило Полли выучить правила – на них ушла примерно неделя, а до этого она играла за обе команды сразу и забила четырнадцать голов, – как оказалось, что она быстро бегает и из нее получилась отличная нападающая, и мальчики взяли ее в команду насовсем. Коленки у нее были вечно ободранные и черные, а волосы у корней потемнели от грязи – она часто отбивала мяч головой. Правда, Полли немного тревожило, что футбол ей так нравится: вдруг это не засчитается за обучение?

В то время девочки в футбол не играли, это было не принято. Майра Андертон, кряжистая девица, слывшая главной школьной хулиганкой и приставалой, пристрастилась во время игры стоять у края поля и дразнить Полли.

Сначала Полли испугалась. Потом расправила плечи и напомнила себе, что главное в супергерое – отвага. Майра ее не напугает. Полли подумала: может, сразу отколотить Майру, и дело с концом? Но передумала. Герои за себя не дерутся – только за других. «Подожду, пока она сделает гадость кому-нибудь другому, – рассудила Полли. – Тогда поглядим».

В тот же день по дороге домой она застала Майру на месте преступления: та таскала за волосы маленькую девочку.

– Я тебя! – закричала Полли и бросилась в атаку.

Это была сокрушительная победа. На самом деле Майра была потрясена до глубины души, когда на нее внезапно накинулась Полли, слывшая тихой и миролюбивой, и сдалась почти без боя. Маленькая девочка убежала. Майра попятилась в лужу и, падая, только и сумела, что случайно заехать Полли по лицу. У Полли из носа вытекло несколько капель какой-то жидкости. Она вытерла их и, уходя, посмотрела на руку. Ей показалось, это кровь, но мог быть и адреналин, и в целом Полли решила, что довольна ходом обучения.

Поллі – гарна дитина: без “рожевих” обмежень, із розвиненим почуттям справедливості та бурхливою фантазією (до речі, в романі наведена буквально покрокова інструкція “Як виховати із дитини шанувальницю фантастики та фікрайтерку” – ті епізоди читати дуже весело). Але в неї своєрідні стосунки із навколишнім світом. Соціально-психологічні, в першу чергу. Те, що для 10-12-15-річної дівчини головною значущою фігурою є помітно старший чоловік… Ну, трапляється й таке, а там ще й ретеллінгова природа вимагає, аби “Ой, а не такий вже містер Лінн і старий!”. Мене більше засмутило, що всі численні жінки навколо Поллі виконують функції або чарівних асистенток, підштовхуючи сюжет у потрібний момент, або – непримиренних суперниць, причому починаючи із (імовірно) біполярної матері. І таке також буває, але тут якісь надто вже нав’язливі патерни. Тому, як подивитися “згори” “Вогонь та болиголов”  є симпатичною, цікавою та дуже стильною (які там готичні відголоски!) книжкою. Але пізніші романи Діани Вінн Джонс мені подобаються більше.