Нечуйні гноми, обстріли та інші біди осиротілої родини

Якось так цікаво вийшло, що серед ізраїльських письменників на моєму читацькому шляху траплялися переважно бронзові класики, ну й, зрозуміло, здебільшого вони є чоловіками. А тут несподівано набріла на порівняно свіжу – 2005 року видання – книжку, написану жінкою. Анотація стверджує, що Сара Шіло є відомою дитячою письменницею. Повіримо їй на слово, адже про авторку вікі-статті існують лише в двох версіях – куца німецька (ну добре, хоч так!) та на івриті.

29200690

Отже “Гномы к нам на помощь не придут” (схожим чином назву роману переклали на більшість мов видання, а от англомовна відбилася від отари, і я її не схвалюю – тому слаґ німецькомовний) – перша доросла книжка Сари Шіло, є драмою про сім’ю, що ледве тримається купи після смерті батька-годівника. Мати Симона перебуває в депресії багаторічної витримки, старші діти – Кобі та Еті крутяться, як можуть – перший вже працює, друга – глядить молодших; середні – погодки Іцик та Дуді – впритул підійшли до перехідного віку (тм) і створюють проблеми; молодшим жеж – Хаїму та Ошрі – лишень п’ять рочків, вони народилися після смерті батька і мають дуже химерне уявлення про будову власної родини. А гноми? А гноми не прийдуть і не допоможуть навіть із дрібними господарськими справами, наполягає одна з героїнь. Де ж від них більшого чекати?..

Маємо майже повний комплект компонентів для соціальної прози – бідність, обмеженість можливостей, неповносправна дитина, неможливість отримати подальшу освіту, складні підлітки, дрібний кримінал – хіба що домашнього насилля в цій сім’ї, що шкандибає на всі ноги, нема. Зате живуть вони на півночі Ізраїлю десь так наприкінці 1970-х чи то на початку 1980-х. Що це означає, багатьом українцям тепер неважко уявити (так, це ще один дрим-кейс для наших видавництв): сирена прогавкує попередження й треба хутчіш бігти у бомбосховище, бо через кордон з Ліваном вже летять ракети-“катюші”.

От на такому тлі Сара Шіло розливає густі потоки свідомості п’ятьох старших персонажів. Більшість з них – люди, не сказати, що приємні; у кожного – своя правда, свої інтереси, своє бажання, своє уявлення про те, яким має бути родинне життя. А головне – свій шлях ескапізму, якими герої вже далеченько зайшли.

“Книга” Симони – це ідеально змодульований опис одного зі стандартних феміністських пророцьких страхів/застережень: що буде, якщо жінка-домогосподарка – щаслива мати й світська левиця містечкового розливу – втратить чоловіка-годувальника. Коротке резюме відповіді Сари Шіло на це питання я цензурними словами не сформулюю. Капець буде, це м’якенько кажучи.

Люди вот мне говорят: «Да будет уже тебе, Симона, хватит. Шесть лет уже прошло, а ты все траур соблюдаешь. Уже давно можешь какой угодно цвет носить». А я не хочу. Да кто они такие, чтобы мне указывать, какой мне цвет носить и когда мне траур прекращать? Услышьте же вы меня наконец, услышьте! Хоть один раз в жизни меня услышьте! По крайней мере, хоть сейчас, когда я сижу здесь посреди ночи, под обстрелом, на этом футбольном поле. Симона в трауре не по мужу своему! Не по мужу своему Симона в трауре! Симона в трауре по жизни своей, на две половинки разрезанной. Ну как вы такую простую вещь не понимаете? И рано еще Симоне траур по жизни прекращать. Рано, ясно вам? Вот когда Симона помрет, тогда и траур ее закончится. Уйдет вместе с нею в землю — и закончится. Недолго уже ждать осталось.

Симона не була готова до такого повороту долі, й залишається до нього непідготовленою: ані психологічно, ані практично. Ну й побут багатодітної матері Шіло описує яскраво – в самої п’ятеро (трохи цитат про красу й радість домашньої репродуктивної праці додам наприкінці). І все, що Симоні залишається – втікати у спогади про щасливе життя за Масудових часів.

“Книги” Іцика та Дуді – книги втечі в уявне. Дуді -запеклий кіноман, бо лиш так можна відволіктись від дійсності. Іцик – кіноман-практик: після фільму про хлопця та хижу птицю він викохує знаряддя вбивства терористів (!) з молодого сокола. Любити він свою Далілу любить, а от з виховання – не дуже виходить. Власне, як із самим Іциком. Родині із хлопчиною-інвалідом важко, йому – важко із усім світом. Але ж Бог знав, що робив, правильно?

Но четыре месяца назад, когда мне исполнилось тринадцать — хотя мне даже и бар мицву не сделали, — мне вдруг пришла в голову одна мысль. Даже и не знаю, откуда она у меня взялась. Может быть, мне послал ее сам Бог? Увидел, что я не хочу Ему подчиняться, и вложил мне ее в голову? Короче, я вдруг подумал: а что, если Бог просто-напросто решил создать новую породу человека? Вот с такими вот руками и ногами, как у меня. Создать — и посмотреть, что из этого выйдет. Может быть, Он хотел создать такого человека, которому ничего из того, что понаизобретали люди, не подходит. Ни их приборы, ни их посуда, ни их инструменты, ни их оружие. И одежда их ему не подходит, и шнурки на ботинках, и карандаши, и ластики, и лезвия для бритья. А что, почему бы и нет? Может быть, Он просто хотел узнать, как такой человек выйдет из положения? Какие он для себя новые инструменты изобретет? Ведь вон даже и тфилин, который придумали специально, чтобы с его помощью привязывать человека к Богу, даже тфилин — и тот ему не подходит. Потому что прежде, чем он сможет привязать себя к Богу, ему еще надо придумать, как это сделать. А ведь тфилин — это не такая вещь, которую тебе может наложить твой брат.

Нет, на самом-то деле я, конечно, не знаю, чего Бог в действительности хотел. Если бы Он сделал меня дураком, я бы, наверное, подумал, что Он просто хотел надо мной посмеяться. Но так как Он вложил в мою голову очень много ума, чтобы я мог думать о всяких там разных вещах, я думаю, что, по-видимому, Он все-таки хотел на мне что-то такое проверить. Может быть, Ему просто надоело смотреть на людей, которые миллион лет подряд делают одно и то же, и, когда я сидел в животе у матери, Он решил, что я, Ицик Дадон, буду первым представителем новой породы людей. И сделал меня таким, какой я есть. А теперь все время за мной наблюдает.

Але якими міцними б не були Іцикові одкровення, наразі від них страждає ще одна людина. Дуді, тінь брату своєму, просто не має якось окремого життя.

Я думаю о маме, которая родила меня здоровым, и об Ицике, который считает, что я родился только для того, чтобы служить для него чем-то вроде магазина запчастей. Как будто Бог специально сделал так, чтобы мои руки стали его запасными руками. Это меня злит, а вместе со мной начинает злиться и ветер.

“Книга” Кобі – це, на перший погляд, історія юного кар’єриста, готового до спірних оборудок, аби лишень заробити трохи зайвих грошенят. Ні, не для того, щоби віддати їх матері. Кобі знає, як краще. У Кобі є мрія – нова чепурна квартира у великому місті, й заради неї Кобі готовий на все: шпигувати за колегами, підкладати свиню дальньому ближньому й забувати про інтереси найближчих, забити на розваги, не звертати увагу на власне здоров’я… І не враховувати, що перетворитися на патер фаміліяс в 13 не настільки нормально, як хотілося б йому вірити.

Я больше не желаю ничего понимать. Пусть говорят только на своем языке. Мне все равно, куда делся конверт с деньгами; я даже видеть его сейчас не хочу. Я хочу совершенно другого. Я хочу, чтобы меня накормили, уложили спать и решили, что со мной делать. Хочу, чтобы положили меня в кровать, разбудили завтра утром и проводили на работу. Хочу, чтобы забирали у меня зарплату и хранили ее для меня. Хочу, чтобы нашли мне женщину, на которой я смогу жениться, и все время говорили мне, как жить и что делать.

А “книга” Еті – це книжка казок, що вона їх розповідає наймолодшим, міркуючи, яким чином можна розплутати те павутиння брехні, яке сплело в їхньому домі мовчання-замовчування. Найприємніша героїня серед усіх, Еті, на жаль, отримала найменшу кількість тексту. У цій книжці саме вона є Берегинею, але не схоже, що хтось враховував її власні інтереси. І тільки хочеться вірити, що Еті зможе виправити найдурніше, зможе залишитися в школі й колись стане письменницею. Бо казка про жінку, що стала восьминогом, яку вона переповідає наймолодшим братам – безцінна, чесно. А як скінчиться головна її казка – ми навряд чи взнаємо.

Мне не хотелось начинать сказку ни со смерти папы, ни с бар мицвы, с которой обычно начинала свой рассказ мама. Я не считаю, что надо обязательно начинать с бар мицвы. Можно подумать, что бар мицва — это какая-то высокая гора, а смерть папы — глубокая пропасть, и только если залезть на вершину горы, можно прочувствовать всю глубину падения.

Я прижала головки близнецов к себе и стала поглаживать им пальцем над бровями. Они это очень любят и обычно сразу закрывают глаза. Но хотя глаза у них закрылись и на этот раз тоже, они не уснули. Они слушали. Я знала, что они меня слушают.

— Эта сказка необычная, — сказала я тихо. — Такую сказку вы еще никогда не слышали. Ее надо рассказывать не сначала, а с конца. Да, только так ее и нужно рассказывать. И концом этой сказки будете вы. Видите, какой у нее будет хороший конец.

Кінця як такого в цього роману немає. Це просто замальовка з життя однієї й протягом лише одного дня. Потужна й переконлива. Мабуть, що подібне я й шукаю в книжках сучасних українських письменниць, що косяками пишуть про складні людські долі на тлі ще складніших історичних подій. Проте знаходжу нечасто. У тексті ж Сари Шіло, на щастя, виразність не підмінюється плакатністю, а барвиста палітра використовується не для того, аби написати ікону у три-чотири фарби. Її зразково нещасна родина і близько неідеальна, й ніколи такою не буде навіть за найкращих часів. Ну й добре – отак виходить цікавіше.

ЗІ: ну й обіцяні веселі картинки симониного життя.

Щасливе минуле:

Масуд, бывало, утром встанет — и уборку мне делать помогает. Я сначала кастрюли на плиту поставлю, а потом мы с ним дверь на ключ запрем, чтобы никто, не дай Бог, не увидел, как он уборкой занимается — потому как для мужика это позор страшный, если кто его со шваброй и тряпкой увидит, — и глядь, часам к десяти с уборкой уже и закончили. Потом его мать к нам приходит — с ребенком посидеть, пока я гулять буду. Ну а он тем временем хумус для фалафеля делает. Ему-то ведь это в сущие гроши обходилось, буквально в гроши. А деньги в кассу так и сыпались.

Теперішнє:

Те мои домашние обязанности, которые я не успела выполнить утром, сидят себе сейчас небось нога на ногу и ждут, пока я с работы вернусь, из яслей. И как только я в дом войду, они все сразу на меня набросятся. Одна за другой. И будут со мной играть. Я ведь для них все равно что мячик тряпичный. Им-то что? У них-то ведь сил много. Сидели себе весь день дома, отдыхали и поджидали, пока Симона придет.

Как только белье погладишь — оно тебя сразу же раковине перебрасывает. Раковина, как только опустеет, отфутболивает тебя метле. Метла — ванне, младшеньких купать. Ванна — плите, ужин готовить. Плита — обратно раковине. А потом надо еще и белье с веревки снять. И сложить его к тому же. Затем к нитке с иголкой бежать. Ни на секунду не отпускают меня обязанности мои. Играют в меня — и смеются надо мной. Пока не попадаю я в лапы к последней из них, которая уж и не знает даже, кому меня передать. Видит она физиономию мою унылую, понимает, что мне уже не до смеха, и — позволяет рухнуть на кровать. И нет больше нашей Симоны.

І трохи про соціальний аспект буття вдовиці.

Как только у тебя мужик помирает, тебя сразу проверять начинают. Сильно ли ты его любила? Пока он жив — на это всем наплевать. Пока человек жив, ты можешь у него хоть всю душу вынуть, можешь про него что хошь говорить, на весь поселок можешь его ославить. Никто даже и бровью не поведет. Но вот как только он помирает — тут сразу приходить начинают. Каждые пять минут приходят и проверяют. Чтишь ты его память или нет? Когда ты с мужем, ты только с ним одним и живешь. Но как только шива кончается, у тебя в доме сразу целая толпа поселяется. Ну и зачем же они все к тебе приходят? Да только чтобы проверить тебя, вот зачем. Хорошо ли ты себя ведешь? И ведь не ленятся, вовсю стараются, ни на минуту тебя в покое не оставляют. Сидят, ушки на макушке, слезы твои пересчитывают. Вынюхивают, выглядывают. Не засмеялась ли ты часом, не дай Бог? Не надушилась ли одеколоном? Не накрасила ли губы? Как будто хотят, чтобы ты вместе с ним померла. Он мертвый? В земле лежит? Вот и ты давай по земле мертвая ходи.

И упаси Господи, если на тебя мужчина какой поглядит. Даже секунды две, не больше. Прямо на месте его и порешат. Чтобы честь твою не замарал.

Когда они видят, что тебе плохо, им тоже тяжело становится. И сердце у них сразу чернеет. Ну и что же они делают, чтобы им полегчало? Да жалость тебе свою на голову выливают, вот что. А жалость эта ихняя — она точно вода в ведре после мытья полов. Черная вся. И вот, выплеснут они на тебя эту жалость свою — и сердце у них сразу такое чистое становится пречистое, ну прям блестеть начинает. Вот, думают, какие мы хорошие, добрые. А ты стоишь себе, до ниточки промокшая, и вся от этой ихней воды в грязи.

І, так, це не-приємне читання.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s