Що ближче до вододілу, тим впевненіше вилюдняється мій челендж. Хоча на початку березня трапилося передбачуване провалля на честь дня народження, почуваюся я вже більш чи менш впевнено. Половина дистанції позаду – є чому радіти.

Цифри тепер отакі.

Книжки, написані жінками – 77/150

Із них:
українською (паперові видання) – 15 (12)/50
англійською – 12/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 11/25

А конкретніше тут у мене трапилися отакі книжки.

Сесілія Ахерн “Год, когда мы встретились“: черговий й класичний для авторки чик-літ із виховним (він же – терапевтичний) ефектом – про дівчину, схиблену на роботі та швидких темпах, яку життя змусило перепочити (цінний момент – дівчина має сестру із синдромом Дауна, і в книжці чимало подробиць про організацію повсякденного життя останньої).

Юдіт Германн “Аліса“: повість в новелах про жінку, яка вчиться переживати смерті близьких (є окремий пост).

Сара Шіло “Гномы к нам на помощь не придут“: ізраїльський соціальний реалізм в усій красі (також писала окремо).

Мері Робінетт Коваль “Shades of Milk and Honey“: остен-стайл любовний роман із симпатичним магічним навантаженням (і про це писала).

Нора Джемісін “Держава богов“: епічно-богічне (про богів тобто) фентезі із невеличким, але драматичним апокаліпсисом в кінці – між усім іншим цікаве специфічно організованим суспільством та підкреслено бісексуальним головним героєм.

Сінтія Озік “Метафори і пам’ять. Вибрані есеї“: якраз днями писала про цю цікаву збірку культурно-літературознавчих текстів.

Джин Різ “Wide Sargasso Sea“: класика гри на чужому полі – хрестоматійна вже історія першої дружини містера Рочестера до того, як її замкнули на горищі (ще писатиму докладніше, як нарешті знайду в собі сили відзвітувати про перебіг вікторіанського бінго).

Мюріель Барбері “Жизнь эльфов“: рустикальна ідилія про ельфійську навалу – дуже дивний текст, якому відверто шкодить жанрова невизначеність (а ще там із цільовою аудиторією біда).

Нора Джемісін “Shades in Shadow: An Inheritance Triptych“: трійця оповідань з того світу, що й попередня книжка – мило, але без вогнику; так, доповнити картинку.

Нада Ґашич “Вода, павутина“: злий соціальний роман із сатиричними елементом, який навіщось прикидається детективом – і то не дуже вдало (також маю ще сформулювати щось більш переконливе).

Гхм, а мені здавалося, що я активніше читала… Ну добре, спишемо це на тиждень жування “хорватської Агати Крісті”.