Затягувати далі із розповіддю про мої тематично-хронологічні читання вже непристойно. Але початок марафону вийшов не настільки цікавим, як це здавалося в теорії, тому сьогодні я по верхах.

Першим мені випав квадратик “Книжка, опублікована між 1871 та 1880 роками“, і це вже було цікавим: довелося переворушити майже все, що хотілося прочитати, але жодної книжки такого віку не знайшла. У діло пішов запасний варіант – “Чорний Красень” Анни Сьюелл, який в дитинстві пройшов повз мене.

(NB: в цієї книжки є переклад українською. Але його видало “Свічадо“, і я… не ризикнула втемну витрачати гроші, бо мали вже трабли з їхніми кострубатими перекладами).

Оскільки навіть екранізації не дивилася, все, що я знала про цей твір: він про тяжку долю коника. Але чомусь вбачалося щось романтичне, а направду вийшов цілком соціальний роман про важку долю пролетаря. Ну й пофіг, що в пролетаря чотири ноги, менш значущим трудівником його то не робить!

Такий підхід британської письменниці 19 століття мене трішки шокував. У часи палкої механізації (в тому числі – “механізації” природи), позиція “Тварина-особистість, і заслуговує на повагу” – це звучить дуже круто.

Я видел, как бедствуют многие лошади в Лондоне. Происходило это в основном из-за людской черствости или недомыслия. Интересно, наступит когда-нибудь время, когда все до единого хозяева лошадей наконец поймут: если с нами как следует обращаться и думать о нашем здоровье, мы будем долго и хорошо работать.

Десь таке: нічого революційного, недайбоже, але фокус вже мігрує в бік захисту прав тварин.

А з літературної точки зору маємо доволі повчальний (проте також в межах, якщо порівнювати із іншими вікторіанськими дитячими творами) мелодраматичний роман виховання із незвичним на той момент героєм. Причому виховання відбувається в майже сучасному етичному ключі. З другою книжкою в цьому огляді ситуація трохи інакша.

Наступною жертвою жереба виявився пункт “Дитяча книжка“, і тут мені стало трохи незручно. Основна незручність полягала не лише в тому, що ідеальну книжку я вже прилаштувала в іншу категорію, але й в тому, що більшість книжок, які щиро вважала вікторіанськими, суто хронологічно такими не були. Довелося блукати манівцями. Але є з того зиск – навряд за інших обставин я б прочитала шкільну повість Ред’ярда Кіплінґа.

(NB: українське видання від “Навчальної книги – Богдан” не позбавлене деяких коректорських негараздів, але зроблено шикарно. Маємо й передмову, й примітки, й навіть ілюстрований щоденник одного з прототипів головних героїв на додачу)

“Сталкі” фактично є збіркою оповідань – більш чи менш хронологічно організованих, яка розповідає про шкільні роки самого Кіплінґа та його найближчих друзів, що навчалися у закритій військовій школі. У передмові знаний кіплінґ-популяризатор Володимир Чернишенко так старанно повторював на всі лади: “Наша книжка справді хлопчача”, – що я вже думала організовувати собі попкорн. А нє, все в межах норми: звичайний собі текст про особливості хлоп’ячої соціалізації. Тест Бехдель, зрозуміло, не пройде: жінки, якщо й трапляються, здебільшого імен не мають, а функція у них – хлопам білизну випрати чи бутербродами їх нагодувати, але нічого надзвичайного я там не зустріла (ну був викладач, який вимагав в учасників театрального гуртку познімати сукні – “бо сором”, але він описується як ідіот). Текст цікавіший з колоніальної точки зору, але до того ще треба дочитати.

Отже кожне оповідання є апологією зухвалого (один з основних епітетів) бешкетування. Нє, ну з позиції дорослої людини тих малих бовдурів іноді хочеться придушити (ворнінг: є сцени знущання з тварин), але прямо скажу, “Республіка ШКІД” шокує переконливіше. Основні герої – прикольні, фонові (переважно із педагогічного корпусу) також незлецькі, але з моралькою в оповіданнях цікаво. Коливаючись в межах пристойності (персонажі всіляко підкреслюють, що в їхньому коледжі й близько немає тих содомів-гоморр, яку тогочасна модна література для підлітків приписувала школам-пансіонам), Кіплінґ вибудовує доволі цікавий етос. Його складовими є практично орієнтований інтелект, зухвалість та готовність нести відповідальність за наслідки тієї зухвалості. Чому це так настирливо постулюється, стає зрозумілим наприкінці.

У фінальному оповіданні йдеться про подальшу долю персонажів. І тут – тадам! – з’ясовується, що найбільш ефективними гвинтиками Імперії стають не сумирні/сумлінні служаки, а такі, як Сталкі – волюнтаристи з мізками та _правильним_ розумінням, яка мета виправдовує засоби (щоби з цього приводу там не вважало армійське командування). Логіка зрозуміла, й на такому ілюстративному матеріалі з нею важко сперечатися. Але мені здається, що зараз “Сталкі” краще читати, або меншим за героїв дітям – їм буде просто весело, а підтексти можуть залишитися незчитаними; або вже не найменшим підліткам – і до того ж підготовленим, бо є там слизькі моменти, включно із очікуваним расистським тягарем.

Ну й третя на сьогодні книжка, на щастя, відповідає умові “Художня книжка, дія якої відбувається протягом Вікторіанської епохи“, хоча написана вона була у другій половині 20 століття. Ну дуже вже хотілося прочитати її в межах бінго. Йдеться про “Широке Саргасове море” – умовний приквел до “Джейн Ейр“.

(NB: не втрималася, й позичила обкладинку в іншого видання, в мого вона страшнюча)

Історію про те, як красуня Антуанетта перетворилася на жаску Берту, знаю давненько й навіть дивилася останню екранізацію – 2006 року. Я не є каноністкою-пуристкою, тому сама по собі ідея здалася дуже класною. Тим більше, хто б іще міг переповісти цю історію наново, як чи не головна британська креолка першої половини минулого століття -Джин Різ із Домініки, що знала, як це – змінити життя разом з кліматичною зоною.

Але реалізація гарної ідеї виявилася набагато слабшою за ту ідею. Уся ця невинна й невимушена готика оповіді від імені самої Антуанетти, якою починається роман, розбивається нафіг, коли центральним оповідачем стає безіменний в тексті містер Рочестер. Власне, непогано знаючи текст “Джейн Ейр“, мені було дуже цікаво, як саме письменниця замотивує його ставлення до дружини. Містер Р., звісно, класичний загадковий п*дюк (не стільки навіть характером, а просто він та Хіткліф є основними першодонорами цього макультурного образу), але не настільки погана людина, аби можна було б обійтися геть без пояснень. Проте з поясненнями у “Моря” не склалося. Герой – ніякий, і мотивація в нього ніяка, і ООС (out-of-character) там буяє рясним цвітом, і навіть чудова й переконлива атмосфера і ледь намічені цікаві конфлікти не затьмарюють оту ніякову ніякість

Сумно, бо матеріал дійсно прекрасний, і з нього можна було б зліпити справжню цукерочку. І тепер мені кортить, аби хтось зробив цій історії остаточний постмодернізм і переказав переказ:  цього разу з точки зору антуанеттиної няньки-відьми Кристофіни. Ось де справді потужний й чудово вмотивований образ сильної жінки, яка свідомо обирає самотність й незалежність, але зрізається на любові до доньки своєї… покровительки? подруги? коханки?

‘But I cannot go. He is my husband after all.’

She spat over her shoulder. ‘All women, all colours, nothing but fools. Three children I have. One living in this world, each one a different father, but no husband, I thank my God. I keep my money. I don’t give it to no worthless man.’

Уфф, важкенько було, наступного разу двійцями писатиму.