Один з найсумніших моментів у читацький практиці – це коли в улюбленого автора чи авторки закінчуються ще не прочитані книжки. А коли вони закінчуються ну майже зненацька!, і наступної чекаєш рік, два, п’ять із ризиком взагалі не дочекатися – це вже особливе “задоволення”. У мене такий список “Ну що ж ви так!” доволі довгий, але одне з почесних місць у ньому посідає Марина Соколян.

Не буду переконувати себе, що серед її творів мені подобається геть усе (тим більше, дещо із ранніх я так і не… подужала), але є той майже-рік: від літа 2008 до весни 2009 років, коли я вишукувала книгарнями все на той момент доступне, був прекрасним. Бо породжував ясну віру у світле майбутнє української фентезійної літератури. Постмодернова забавка “Кодло“, при згадці про яке утаємничені прижмурювали очі (а я так і не розпитала знайомих могилянців, де там висоти глибин); кабалістично-конспірологічні “Сторонні в домі“; міфологічна й сонячна “Ковдра сновиди“; захопливий урбан-фентезі-сюжет в “Новендіалії” і збоченно-євангелічний “Херем“, який я щиро вважаю одним з найкращих сучасних українських творів, бо ну дуже моє… Після того були ще “Вежі та підземелля“, де розкішний світ був марно використаний на простеньку підліткову фабулу, ще й обірвану на жирній комі. Ну й – після кількох років очікування – “Серце гарпії“, цікаве структурно й жанрово, але надто шаблонне у типових сучукрлітових персонажах. А хочеться ж іще!

Та залишається лише запарити кави чи плеснути вина й гортати давно знайомі сторінки. Рівно це – правда, за допомогою додаткових картинок, – пропоную всім зробити сьогодні. Другий випуск “Книжкових подорожей” спробує за допомогою аматорських фоточок пофантазувати про дуже привабливо змальований Месабр із “Ковдри сновиди“.

Барт Антолій любив давнє місто Месабр, любив корисливо й зрадливо, щоразу залишаючи його заради столичних гонорарів і щоразу повертаючись заради його вузьких причалів та битої бруківки.

Жарт 🙂 Інші фото, більш тематичні, під катом.

Він вийшов до причалу під старими фортечними мурами, де мліли коло берега рибальські човни, підставляючи світанковому промінню свої смугасті боки.

Далі, за вигином месабрської бухти, здіймалися блакитні пагорби й гостроверхі обриси далеких Страджан. Море, мовби закохана юнка, вбралося в улюблені Бартові кольори: сріблястий молочно-волошковий.

– Ось гляньте, – вказував Вара на незмірно прекрасні руїни давнього храму, що виринали з-поміж ресторанних парасольок.

Було ясно й по-вранішньому холодно; порожні вулиці, налиті іскристим повітрям, відлунювали, підхоплюючи кожен звук.

Бартова агентиня, єхидно шкірячись, називала його казкарем. І справді, йдучи поміж старовинними будиночками, оздобленими барвистою керамікою та мереживними простирадлами, пірнаючи під навіс із лапатого виноградного листя та виринаючи над пінявим урвищем, навколо якого срібними стрілами шугали чайки, цілком можна було уявити, що опинивсь у казці.

Перепрошую за простенькі фото, в мережі можна знайти й професійні. Адже Марина Соколян (ми в ЖЖ колись перепитали, чесно-чесно) надихалася цілком конкретним болгарським містом із фракійським корінням. Несебър вартий, щоби його відвідати: крихітний та галасливий шматочок концентрованої, але переплутаної історії, коли видивляєшся середньовічні храми між ранньомодерними двоповерховими будиночками і раптом перечіплюєшся через щось цілком античне.