Для того, щоби два тижні збиратися написали про книжку, а все якось ніяк, потрібні переконливі самовиправдання. Наприклад, дуже важко розповідати про роман, дві третини якого викликали доволі виразну нудьгу навпіл із подивом “Що тут роблять ці люди, і що з ними маю робити я?”, а остання третина – щирий майже-захват. Чи зайти з іншого боку: доволі важко щось формулювати про текст, який не дуже послідовно прикидається детективом. Що це насправді така зла сатира-критика повсякдення, загалом, стає зрозумілим одразу, але до гідної концентрації абсурду ще треба дочитати. А тут ще й інших жанрів намішано… Та про це треба казати окремо.

Суто загребський детектив Нади Ґашич поволі розгортається, повсякчасно оперуючи титульними образами. “Поволі” треба сприймати буквально: тут справа не в пролозі, який розповідає про давню повінь, що назавжди визначила чи то долю, чи то характер головної героїні. Ні, мертве тіло нам дбайливо показують вже на перших сторінках, але протягом більшої частини роману загадкове вбивство персонажів хвилює…  хіба що не з примусу. Десь таким макаром: померлу знала Катаринина сестра, тіло викинули біля школи, де жінки вчителювали, але хіба це має цікавити Катарину… стоп! Катаринин син мав щось бачити, але згодом малого збиває трамвай, і поліція вважає, що тут щось не те… отепер Катарину це цікавить! Такими павутинками до центрального сюжету підв’язується купка героїв, яка ніби й не зобов’язана мати прямий стосунок до подій. Але сувора й геть не детективна правда життя вимагає.

Про детектив. Щедрі порівняння а-ля “хорватська Крісті” – це щось не тойво. У романі Нади Ґашич немає майже нічого з  того, за що люблять пані Агату. Нема виразної картини злочину, чіткого розслідування, робочих “герметичних” правил, чарівних й розумних детективів (тут поліція дуже правдоподібно бовтається в мутній воді ополонки, хапаючись за якісь дрібнички й мимохідь вирішуючи власні проблеми), тут навіть катарсису нема! Є шмат життя людей та міста, дев’ять днів, вихоплених з реальності і готових радо туди повернутися. А, ну ще є купа гарненько розвішаних рушниць, з яких стрілятимуть навіть не половина; а у тих, що спрацює-таки, все одне схочеться спитати: ну й ото треба було так довго підводити до події, яка на детектив не працює? Гаразд, це тут для сімейної драми.

Про сімейну драму. От де у Ґашич море розливане. Не всі герої “Води, павутини” нещасні люди (наймолодша Катаринина сестра протягом роману героїчно виходитиме заміж), але з більшістю все дуже сумно. Любий читачу, дорога читачко, вам чого зважити? Материнських проблем жінки середнього віку? Складнощів дорослішання десятилітки, якого розтягують між розлученими батьками? Кризу другого шлюбу в чувака, якому краще б взагалі не одружуватися? Побоювань немолодого поліцейського щодо більш нарваних молодих колег? Справжніх страхів порєдної дівчини із не дуже порєдними, але грошовитими “хобі”? Труднощів адаптації до сірої дійсності невербального інваліда із релігійними приходами? Чи негараздів молодої, якій сумління не дає з розмахом святкувати весілля, коли біда в домі, але ж так хочеться! А потім милі читачі, візьміть оце все та ретельно перемішайте, додайте трішки психоаналізу, всепоглинаючих проблем із батьківськими фігурами та складних стосунків із суспільством. Хоча нє, там вже починається сатира.

Про сатиру. Стосовно цього можна сказати лише “Ого!”. Нада Ґашич із запалом та захватом б’є з усіх гармат. У романі своє отримують не гідні високого звання педагоги та нудні банківські клерки; прихильники народних традицій та відступники, що ними нехтують; школярі-консюмеристи  та хтиві ліцеїсти; борці за здоровий спосіб життя та їхні супротивники; не дуже професійні копи та якісь абсолютно придурочні злочинці… Але якщо до людей письменниця ще може бути (і є, до речі) поблажливою, то до, гхм, Явищ вона безжальна. До затрамбованих можна віднести ту саму Індустрію Здорового способу життя, Народну Релігійність, Міські (колись Народні) Традиції – і ті, що стосуються святкування Дня всіх святих, і – головне – Весільні Міські Традиції. Сховатися під ковдру хотілося вже на стадії підготовки до цього істинно слов’янського мега-весілля по-багатому, але коли оповідь гримнула нарешті тим крещендо… Це було не “Ого!”, тут цензурних слів бракуватиме. Змальовано те все неймовірно круто і, що найсумніше, дуже життєво, бо розумієш, що жах і брєд, але таке могло бути й в реальності.

Про магічний реалізм. Але й нереалістичності тут є місце. По-перше, тут загалом багато “тексту в тексті”: письмові сповіді, підслухані розмови в транспорті, занотовані бесіді, але серед усього цього багатства – казки.  Справжні казки, які можна вирізати з роману й видавати окремою збірочкою. Дуже милі й місцями – цілком оригінальні. Але є й цікавіший момент – вся лінія “бахура” Даміра та Богородиці, перепрошую, Малої Пречистої, що йому являється. Цей субсюжет гарно доповнює основну оповідь офіційно наївним поглядом на абсурдне повсякдення, але як на мене, він же й створює чи не найсимпатичніший образ серед усіх підкреслено життєво неприємних персонажів. Діва Марія, що роззирається навкруги, замріяно наспівуючи: Хава наґіла – це дорогого варте.

– А якою мовою ти співала, коли була малою… дитиною?

– Не пригадую, щоб співала. І не пригадую, щоб коли-небудь була дитиною. Тоді дитинство тривало недовго. Особливо в дівчаток.

Навіть розсердилася. В її голосі чулася й гіркота.

– А особливо у гарненьких дівчаток.

Про міський роман. Мала Пречиста дає тексту ще один фокус, який допомагає подивитися на Загреб в інший спосіб. “Вода, павутина” – це дуже міський роман, те, що я була теґувала як “місто зсередини”. Загреб тут важко назвати привабливим, але він живе й дихає, розгортається в часі й просторі, ооо, особливо у просторі, причому настільки, що під кінець роману вже майже знаєш, на який трамвайний номер сяде героїня, просто виходячи з того, де вона на нього сіла й куди хоче дістатися… Власне весь роман про Загреб та його людей: подеколи щасливих, здебільшого нещасних, таких, чиє життя визначає давня біда чи щоденні дрібні катастрофки. Непоганий роман, але доволі складний в тому значенні, що нетерплячий й не готовий чекати, чи одразу випаде читач на його хвилю, чи захлинеться в тому потоку незнайомих топонімів та не дуже цікавих людей. Я думала, що втоплюся, але ні, випливла. І тепер хочу почитати перший роман з цієї серії – “Тиха вулиця, алея” , який кілька років тому видали в “Літопису“.