Я повернулася до вишивання, а це означає ще одне: кількість переглянутих коротких серіалів в такі періоди зростає втроє-вчетверо. Причому серіали ці навмисно розмаїті. Той, про який хочу розповісти сьогодні, з костюмної братії, але – отака оригінальність – не вікторіанський і не про Середньовіччя.

Спільний продукт канадського та французького виробництва (знятий, між іншим англійською, що трохи збиває настрій) пішов модним шляхом “У нас теж є матеріал на “Гру престолів!” і взявся розповідати про становлення абсолютизму у Франції. Кров, інтриги, відверті еротичні сцени – ну все, як у дорослих. У центрі уваги – знана історія про те, як один “просто король” перетворився на Сонце. А метафорою змін в країні та розростання влади короля тут виступає поступове будівництво такого мегаломанськи прекрасного палацу, який годі було й уявити. Мадам та мсьє, дозвольте розказати вам про перший сезон “Версаля“.

Серіал стартував восени минулого року й, схоже, одразу розмахувався на щось велике. Це доволі дорогий проект, до того ж на такому матеріалі, який дозволяє добряче погулятися. Перша десятисерійка (алілуя, його таки справді подовжили!) вельми своєрідно переказує події 1667-1670 років. Ключові чекпойнти присутні, але у якийсь виразний історизм тут не граються. І це, як не дивно, один з вагомих плюсів. А до інших можна віднести:

• хорошу концепцію, про яку вже згадувала: Франція=Версаль=Королівська влада. Звісно, за таких умов Луї чотирнадцятий того імені регулярно справляє враження чи то безнадійно пихатого нарциса, чи то візіонера з галюцинаціями (сни, видіння, оце от усе), але з логікою сценаристів сперечатися не хочеться. Та концепція доволі струнка, а до того ж – нам справді роблять красиво.
• Візуально серіал чарівний, аж не дуже прискіпуєшся “Куди там гроші пішли?”. Щоправда, до операторської роботи є питання, але про це згодом. До речі, однією з принад є красиві маловідомі актори. Хоча, тут як з новозеландськими серіалами, в яких я нікого не впізнаю, а там третина касту в “Спартаку” знімалася. Тут одним з найвідоміших облич є Джордж Блеґден, але до “Вікінгів” я ще не дісталася.

• А ще тим акторам є, що грати. Знову ж таки концепція та виразна постмодерновість манери розповідати історію дозволяє балансувати сюжет на межі виробничої драми, трагедії та фарсу. Окремі моменти – істерично веселі, як, до прикладу, із “вигадуванням” етикету й “А тепер ми всім покажемо!”. Але людські історії загальна не затьмарює. Історію невпевненого в собі короля, який шукає способи увиразнити свою владу. Історію його ще більш невпевненого й запханого в тінь молодшого брата, що бігає в любовному трикутнику між коханцем та дружиною, яка водночас є коханкою брата. Ну й історії всіх тих жінок, які крутилися навколо Світила. А, ще історія Аристократії, не готової позбутися залишків феодальних ніштяків; гугенотів, не радих поступовому звуженню положень Нантського едикту; армії, не задоволеної тим, що тепер головний фронт – це будівництво якогось химерного палацу серед лісу… Там багато цікавих історій.
• Також приємно те, що серед цих історій чимало й жіночих. Знову ж таки, видно, що сценаристи старалися. З матеріалу, що відверто опирається (там тест Бехдель окремі серії проходять на одному крилі якимось дивом!), вони витискують хоча б якусь подобу кривуватого емпауерменту. Тож маємо жінок, які намагаються впливати на політику хоча б через ліжко (але історію із дипломатичною місією Генріетти, що їхала домовлятися за війну із братом – англійським королем в серіалі показували докладно), але також маємо жінок-бунтівниць, жінок-заколотниць і щонайменш двох професіоналок – помічницю тамтешнього шефа Нацбезпеки та (увага!) дівчину-лікарку. З нею, звісно, довелося повикручуватися, але вийшло доволі цікаво.

• Взагалі, проблематика в цього серіалу місцями відверто анахронічна (за що знову подякуємо концепції), але мені подобається такий деконструктивний псевдо-історизм. Бо тут вам і відголоски сучасної політики (як там весело показується створення тієї таки системи безпеки!), і ПТСР у людей, що воювали, і реабілітація інвалідів, і соціальна допомога, і купа навколо-емансіпе моментів, і права-можливості для ЛГБТ, і навіть поговорити про расизм знайшли привід. Частково ці питання піднімаються на повному серйозі, частково іронічно, іноді – через обидва підходи. Чи не чемпіоном з дуалізму став Мсьє. Отакий він тут разом і руданем де Лореном.

Я так ще довго можу розповідати про цікавинки, то давайте коротенько про мінуси.

• надмірна драматизація певних моментів – аж до тієї міри, що й концептуально гнучка історична канва опирається. Майже вся сюжетна лінія, яка стосується “гебухи” імені Фаб’єна Маршаля і заколотників, – претендент на регулярні фейспалми.
• Узагалі надмірність – деякі образи шаржовані до повної карикатурності, деякі проблеми висмоктані з пальця, а певні герої час від часу здаються повними психами там, де, імовірно, й не варто було б. Але це зворотній бік того, що мені сподобалося, так шо нечемно якось це в претензію викочувати.
• А от надто сучасна робота камери – це те, що відверто заважало. Гаразд, у вас вилизано-цифрова картинка й дивне світло, але слоу-мо? мерехтливо-летюча камера? Драний монтаж? Митці так побачили, окей. Зате одразу зрозуміло, що наш веселий балаган ховає дулі в кишенях.
• ну й для тих, кому критично: це не НВО чи Старз, але тут також все доволі відверто. Убиті діти, вирізані очі, цицьки й дупи великим планом, аутопсія в деталях – я попередила.

Ну й суто суб’єктивно “Версаль” змусив пожаліти, що ті ж самі люди не взялися знімати оновлену “Анжеліку“. Я бачила нову екранізацію, воно симпатичне, але трохи не те. А тут і матеріал схожий, і реверанси на її адресу також є (і до Дюма, і ще до декого). Ну, зате можна із нетерпінням чекати наступного сезону. Дайте мені вже мадам де Ментенон, покладаю на неї великі сподівання!

PS: вітаннячка “Марії-Антуанетті” Софії Копполи – музика тут також здебільшого сучасна. Оце на останок оупенінговий трек – дуже вже до серця припав.