Замість того, щоб написати пости про: шикарну “міфопоетичну” книжку; книжку про жіночий концтабір; комікс Сари Андерсен; серіал про канадських “героїнь тилу”, серіал про андроїдів і здається, було там ще щось… Із задоволенням приєднуюся до теґ-флешмобу: згадати обставини – час/місце/таке всяке – читання певних книжок. Нашвидкуруч у мене таких назбиралося сім пунктів, хоча це більше за сім книжок.

В хронологічному порядку.

Спогад №1: мені дев’ять, на дворі літо 1993-го, нещодавно скінчилося навчання. До Палани того року не встигли завезти грамоти, тому привітання із відмінним закінченням другого класу я отримала у книжечці. Це був нарніанський “Зоряний мандрівник“/”Покоритель Зари” в пухнасто-паперовій обкладинці. Здається, я його вже читала (я тоді прочитала всю Нарнію в якомусь дикому порядку “Як в бібліотеці розшукала, так і прочитала”), але тоді взялася перечитувати, а заразом – перевіряла, чи справді можна читати білими ночами. Можна, але довелося розсувати штори, і страшенно боялася, що чи то батьки зайдуть до кімнати, чи молодший брат прокинеться. Тому дочитувала вже вранці – як чемна дівчинка.

Спогад №2: мені шістнадцять, на дворі літо 2000-го, нещодавно скінчилося навчання. Я тоді не конче хотіла їхати до села, але вдома був ремонт, то “Хочеш, не хочеш – мусиш!”. Аби поєднати порівняно приємне із порівняно неприємним я попросила Любу Тітоньку взяти мені в бібліотеці ЛьваНіколаїча. І сумлінно читала “Війну і мир” – все підряд і денним нормативом. А ще ми тоді посперечалися, чи встигну я її перетравити за тиждень, і я майже вклалася в шість днів. Майже – бо я не читала і навряд чи колись прочитаю другий епілог (ви ж розумієте про що я).

Спогад №3: мені все ще шістнадцять, на дворі все ще літо 2000-го. Кінець липня, ми пішли всім колгоспом привітати бабуню із днем народженням, і майже всім тим колгоспом потруїлися (імовірно) баликом з базару. Літо. Хороше таке запорізьке літо. На дворі градусів 35, у мене – 38.5, але отруєння минає майже безсимптомно, і поки всі бігають навколо завітних дверей, я, не встаючи з ліжка (бо ж голова крутиться) читаю “Сто років самотності“. Це було ідеальне читання Маркеса, коли ні на хвильку не сумніваєшся в логіці й нормальності життя в Макондо. Прочитала за два дні, дочитала – й одужала.

Спогад №4: мені двадцять один, на дворі, не повірите, не літо – весна 2005, травневі свята, у мене важкий період в житті (депресія+криза самоідентифікації), але я вже почала трохи приходити до тями й згадала, що невдовзі сесія завітає. Аби отримати допуск до іспиту із зарубіжки треба було прочитати певну кількість творів із узгодженого викладачкою списку. Отже, травневі свята, всі нормальні люди за містом, я сиджу сама вдома із ЕЛТ-монітору читаю  фаулзівського “Магуса” в ртф-файлі. З огляду на специфіку тексту та стан нефігово зміненої свідомості – читання те вийшло незабутнім.

Спогад №5: чергове літо – 2012-го. На дворі спека, нічого робити не хочеться, я лежу в ліжку (таке враження, ніби не лежачи мені не читається) і читаю “Терор” Сіммонса. Мені прикольно й зимно, я слідкую за сумними пригодами героїв із аморальною зловтіхою. Бо я ненавиджу зиму і боюся полярної ночі, якої ніколи в житті не бачила. А хто насмілюється кинути виклик Півночі – має отримати своє уповні. В “Терорі” все справедливо й правильно, на дворі прохолоднішає. І це також справедливо й правильно.

Спогад №6: усе ще 2012-й, тільки пізня осінь. Ми летимо до Стамбулу. Я сиджу в терміналі D й обурено питаю в гучномовця: “Яка нафіг посадка, ще рано, я читаю!”. Але довгоочікуваний “Танець драконів” я дочитувала вже над Чорним морем.

Спогад №7: зима будь-якого року з останніх шести чи семи, 1 січня. Я (блін!) лежу і ліжку та читаю Пратчетта. Традиція у мене така: за нечастим виключенням першою книжкою року має бути черговий Пратчетт. Дочитаю всього – піду на нове коло, зате я завжди знаю, що читати у Новий рік.