Мінімально художні книжки, присвячені знаково трагічним подіям – штука (імовірно) важка для писання, і точно складна для читання. Бо коли йдеться про цілком реальні долі людей, що їх типізували та злегка причепурили, щоби сприймалося бадьоріше, не знаєш, з якою міркою до них підходити. Це ніби не документальна проза, цінна фактами та простором для висновків. Але й не таке худло, на адресу якого легко процідити: сюжет не тойво, герої якісь картонні і досить вже видушувати емоції! Тому бралася до читання обережно, а потім з полегшенням зітхала, коли Валентині Ґобі вдавалося оминути чергову яму з болотом на цьому шляху. Не всі оминула, щиро кажучи, але там така тема, що балансування між правдою художньою та правдою життя – навіть для класиків-класиків завжди було складним завданням.

Kinderzimmer (а для більшості іноземних видань німецьку назву цієї французької книжки поки що не змінювали – і правильно робили) є рівно тим, що обіцяє анотація. Це доволі короткий роман (а суто технічно – радше повість) з однією й прямою, як поліно, сюжетною лінією, однією ідеєю та однією головною героїнею. Але якраз того важкого фактажу, про який вже йшлося, там на добрячу сагу о три томи вистачить. Навесні 1944 року Сюзанну (позивний “Міла”), паризьку шифрувальницю Спротиву, заарештовують та відправляють… кудись. Кудись – це Равенсбрюк, жіночий концентраційний табір, “славний” між усім іншим тим, що був однією з центрових баз нацистських медичних експериментів. Вижити в “Жіночому пеклі” – надважке завдання. А в дівчини ще й є таємниця, яку вона радо готова сховати сама від себе. Сюзанна – вагітна. І вона знаходиться якраз в такому місці, де як не експериментують  з абортами на пізніх термінах, так запроваджують досліди “живучості” новонароджених. Зворотній відлік пішов. Вибач, Сюзанно, але тобі нема куди бігти.

Віднині варто буде лише почути означення “Ультра-триггерний текст” – з пам’яті виринатиме ретро-романтична обкладинка Kinderzimmer. Валентина Ґобі порівняно стримано розповідає про страшні речі, проте менш страшними вони від того не стають. Біль, приниження, страждання, смерть – не обов’язково своя, але найближчих – матерів, сестер, дітей. Асортимент найгіршого з того, що лишень можна собі уявити (я думала у мене багата фантазія – дзуськи!), в романі надзвичайно багатий. Жах, Анґст і всьо такоє. Тим цікавіше (знаючи, що письменниця працювала не лише з джерелами, але й з ще живими свідками – включно із колишньою медсестрою такої Kinderzimmer) спробувати собі хоч уявити: як? Як вони виживали?

Упертість. Стратегія. Ницість. Співпраця. Диво. Банально дуже гарне здоров’я. Варіантів багато, але справді видертися на якогось з таких коней важкенько. Розповідаючи історію Сюзанни, авторка тасує можливі варіанти. Тут і щасливі випадки, й дуже зворушливі приклади жіночої групальності, і спритність рук (“Крадіжка як складова філософії спротиву” – це моцний мотив), ну й звичайно роль особистості у власній історії. На двох сотнях сторінок Валентина Ґобі показує, здавалося б, несумісні сценарії, що огортають одну людину.

“Тіло як Всесвіт“. Та, що хоче бути “Вище того всього” – помре, але необов’язково швидко й безболісно. Тіло вимагатиме їдла, тепла, ліків; вижити в концтаборі, не дослухаючись до тіла… Kinderzimmer демонструє програшність цієї тактики. Завдання перше – вижити. Це максимально тілесний й нудотно-натуралістичний текст про те, що кожен кусень хлібу важить, кожен похід у туалет може винести вирок, кожен порух ненародженої дитини мотиляє гойдалкою, а кожен шмат вугілля на півдні подовжує життя вже народженої дитини. Якщо пощастить.

Быть живой – это вставать, есть, умываться, мыть свой котелок, это выполнять те действия, которые тебя сохраняют, а уж потом оплакивать потерю, пришивать ее к собственному существованию.

“А Всесвіт збудовано зі слів“. Попри таку майже позалюдську тілесність, Kinderzimmer знову і знову нагадує, що простіше, якщо спочатку буде слово. Слова годуватимуть мозок (аби вистояти лінійки Сюзанна автоматично шифруватиме навколишню дійсність), дати тренуватимуть пам’ять. Завдання друге – назвати. Лише так, вважають письменниця та її героїня, можна вписати себе в дійсність, яка в теорії не мала б права на існування.

Лагерь – это язык. В эту ночь и во все последующие дни будут возникать образы без названий, как не было названия лагеря в тот вечер, когда они приехали, как нет у новорожденного названий тому, что он видит. Возникнут также звуки без образов: красный треугольник, черный транспорт, рожистое воспаление, подзатыльники, розовые карточки, НН (новорожденный), [штубова], [блокова], [штрафблок], [арбайтсапель], [шмукштюк], [ферфюгбар], [шляге], [ревире], [командо], [югентлагер], [ларегплац], [швайнерайле], [вашраум], [ауфштееюн], [шайсеколоне], [планирунг], [шрайберине], [кэлёр], [лоизо]. Тепер нужно пройти обучение – связать звуки с образами. Придать смысл фонемам.

Завдання третє – запам’ятати. Бо кожна жінка з тих, що вижила, мала б свідчити замість тих, кому це не вдалося. Слова опанували, тепер на часі дати.

Так вот, пятнадцатого января, нет, в ночь с четырнадцатого января, нужно запомнить дату, отпечатать ее в памяти раз и навсегда, Дарья видела, как Schwester Марта давала туберкулезницам белый порошок, и многие из них умерли. Говорить прямо сейчас. Настал ее черед, и она не сдастся. Мила рассказывает об этом, распространяет новость, ей больше не нужно шифровать послания музыкальными нотами, чтобы перенести на них реальность, записать на партитуре вещи, перед тем как о них узнают в реальности. Она говорит, она не сдается, она видит. И эта новость распространяется по всему блоку, переходит из блока в блок, и это не сплетни, потому что это кто-то видел, а самое важное – увидеть. Дарья видела, Мила “позаимствовала” ее глаза: если туберкулезницы не идут в Revier, их травят.

Ця текстуально-тілесна маленька книжка – важке й відверто неприємне читання. Його навіть назвати “корисним” не можна, бо це якесь геть непідходяще слово. Можливо, потрібне? Мені-феміністці художня фіксація такого екстремально жіночого досвіду здається важливою. Мені-людині вважається, що жодним “Ніколи знову!” не компенсувати того, що вже сталося. Мабуть, треба просто пам’ятати. Вони запам’ятовували для нас. І тим же варто їм віддячити.

PS: А життя попри все продовжуватиметься.

Она также скажет, что не забыла первую сирень весной 1945 года, что она помнит двадцать четвертое апреля, размытую дорогу на выезде с фермы и ярко-голубое небо, военнопленных, от которых падали косые тени, и себя, одну из четырех матерей, и как она одной рукой держала ребенка, завернутого в одеяло, а второй сорвала гроздь сирени, фиолетовой и пахучей, и поклялась помнить об эом, об этом сиреневом цвете, режущем взгляд на грязной дороге, и яркой траве, недавно пробившейся из-под снега.