Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Отже плюси:

• сюжетна схема та фокус. Хто читав “Трилогію Корфу“, в принципі, в курсі, що Джеральд Даррелл запропонував доволі далеку від побутової реальності варіацію на тему дитячої версії світосприйняття. Натомість, автори цього серіалу повернулися до страшної дійсності і зробили це блискуче. Таким чином, маємо 1935 рік, сіру Англію та же майже сіру жінку, що прикладається до пляшки, бо як жеж іще жити. В сіруватої жінки нема ані грошей, ані моральних сил, зате є четверо дітей: ще невизнаний письменник-геній та кепський агент з продажу нерухомості; психопатичний фанат вогнепальної зброї; вертихвістка-теоретик та аутичний юннат (я не перебільшую, десь так їх показують та характеризують на початку). І одної ясної похмурої днини місіс Даррелл плює на все і погоджується, що, як перевезти цю божевільню кудись, де багато сонця, мало людей і дешевше життя, то гірше вже точно не буде. Але попереду в нарваної сімейки багато проблем: те ж таки безгрошів’я, дім, що валиться на голову, деякі негаразди з місцевим населенням та діти, яких вже ніщо не буде стримувати.

• Але тут не лише більше “суворої реальності”. Тут ще й більше характерів. Власне, з усіх звірів тут є лише сім’я. Тобто, Джерриної звірини багацько, але вони є тлом (і на ймення називаються, здається, лише Роджер та Алеко, навіть Ахіллеса оминули увагою, хоча в кадрі його багато!). Зате родину Дарреллів та навколишніх друзів показують уповні. Кожна серія зосереджуються на проблемах когось з героїв, але майже весь серіал є фактичним бенефісом Луїзи Даррелл. Історично-художню справедливість відновлено: творці зосереджуються якраз на тих питаннях, що вони виникають при _дорослому_ перечитуванні. Ну, де гроші брали, як до зміни життя призвичаювалися, як контакти з місцевими налагоджували і таке всяке. А головне – як пані Луїза з цим усім жила, бо якщо вдуматися, її дітки – це ж суцільний педагогічний жах!
• А дітки все ж таки класні. Актори гарно підібрані і грають також чудово. Зарозумілий Ларрі, прибацаний Леслі, Марго та її спроби емансипуватися, милий-милий-милий Джеррі… І другий план, серед якого сяє зіркою Спіро, там також чудовий.

• що ще? блискучі діалоги та чудовий гумор. Дуже дарреллівський – з чорними нотками, подвійним дном та влучними кпинами. Причому воно якось так зроблено й вписано в позасеріальну дійсність, що читаючи про подальшу, доволі нещасливу, долю Леслі Даррелла, якоїсь миті починаєш хихотіти, бо згадуєш серіальне: “Та я найменш везуча людина у світі!”.
• ну й нарешті це просто дуже красиво. Пейзажі, світло, море, пошарпані околиці, меланхолійні тридцяти з дивною модою…

Ок, а що з мінусами? Нема мінусів, не бачу я їх! Хоча.. Гаразд.

• не дивлячись на те, що в цілому перелопачування трилогії в хронологічному порядку ніби й нічогеньке, дописування реальності місцями таке, що з нього нитки стирчать. Ніби й старанно зроблено, та окремі моменти – ні в сіх, ні в тих. Наприклад, тут все ж таки є Ненсі. Але не одразу і в режимі нареченої, а не дружини Л.Д.
• ну й драматизму заради цікавості місцями передали. Я вже не кажу, що головний фінальний фінт має дивний присмак – воно хороше, але деталі там не конче правдоподібні.

А нічого іншого в голову не лізе. Я, звичайно, необ’єктивна (не той випадок), але ж справді шикарно зробили! На щастя, шоу виявилося надрейтинговим, і на другий сезон його подовжили вже після другого епізоду. Залишилося лише дочекатися наступної весни.

А, ну й порівняльний постскриптум.

Луїза Даррелл (на фото вона набагато старша за героїню трилогії, але дуже вже воно прикольне) та Кілі Гейс.

Лоренс Даррелл та Джош О’Коннор.

Леслі Даррелл та Каллум Вудгаус.

Маргарет Даррелл та Дейзі Вотерстоун.

Джеррі Даррелл та Майло Паркер.

Люблю.