Іноді буває дуже важко пояснити собі спонтанні покупки. А ще важче потім, після термінового “освоєння” спонтанної покупки, написати щось про книжку, створену в ім’я вау-ефекту останніх сторінок. Спойлер її вбиває, до спойлеру – вона не вельми цікава. Але ж можна спробувати.

Якби я була дуже зла, я б написала, що найяскравіше у свіжому молодіжному бестселері від КСД – це чудовий відтінок фіолетової фарби, яким помальовано форзаци українського видання. Та я сьогодні добра, у мене знову є кава і стиглий аґрус, і необов’язкове читання зараз не гріх, а норма життя.

У “Ми були брехунами” Емілі Локгарт розвиває просту ідею “Багаті також плачуть” у підлітковому варіанті. Кейденс – “літня” принцеса на острові, що належить її дідусеві. У неї є багатство, розум, врода, порівняно привітні тітки, порівняно сумирні молодші двоюрідні, але також вона має мігрені та таємниці, що її мозок ховає від неї під рятівною завісою посттравматичної амнезії. Протягом П’ятнадцятого літа сталося Щось, і тепер Кейді треба терміново все згадати. А її найближчі друзі-родичі продовжують відбріхуватися.

Цей невеличкий роман часом нагадує капустину, з якої поспішно знімаєш листя, чекаючи, що вже нарешті знайдеш це Щось, а воно все ніяк і ніяк. Це текст про ідеальне літо? Судячи за дискусіями навколо цього – гостро популярного для сучукрліту в нинішньому сезоні – жанру, гарний літній мемуар має відзиватися дрібничками в пам’яті читачів. З цим важкенько – щось я сумніваюся, що досвід літування на приватному острові з катерами, лобстерами та покоївками є ностальгійно-релевантним навіть для більшості американських підлітків. Це ода першому коханню? Так, безсумнівно, але їх таких багато. Це легенька сатира на спосіб життя новоанглійських аристократів? Певною мірою, хоча воно дійсно подається через: “Не дивіться на статки, ми також страждаємо!”. Принаймні, расовий снобізм письменниця розмітила порівняно вдало: ти можеш бути класним, багатим, освіченим, але якщо до твого походження є питання – вершки поважного товариства погрожують скиснути від такої наруги… Це трилер? Так, легенький, м’якенький, дуже підлітковий…

Якщо пам’ятати про підкреслено різку кінцівку (я й подумала була про щось близьке, проте не настільки масштабне, але згодом авторка трохи приспала увагу) – то, мабуть, треба оцінювати “Ми були брехунами” як лайт-трилер, хоча теґ “Любовний роман” до нього ліплять чи не частіше. Тільки трилер справді підлітковий не лише з огляду на вік героїв. Складається враження, що подібні книжки – це загублена еволюційна ланка між так званими класичними дитячими детективами, навроді книжок Енід Блайтон, якими і я зачитувалася в 10-13 років, і не просто “дорослими” (Шерлока Голмса читала рівно тоді ж), а сучасними “дорослими” детективами-трилерами. Ну, знаєте, кров, кишки, маніяки, збочення, скелети з клозетами, корупція, страхіття за побіленими фасадами – все, як в найкращих жанрових вітальнях останніх 20-30 років. Так от “Брехуни” є своєрідним місточком між молодшими братами-сестрами cosy mysteries та книжок, “де все по-справжньому”. “Брехуни” вчать не вірити сказаному та звертати увагу на дрібнички – в тому числі, мінімальні прояви соціальної упередженості. “Брехуни” у спрощено-мелодраматичній версії пропонують увазі фігуру ненадійного оповідача і демонструють, яку функцію вона виконує в тексті. “Брехуни” показують на пальцях, як певна особливість точки зору, point of view, впливатиме на сприйняття світу та добір інформації – у тутешньої головної героїні це проблеми зі здоров’ям на межі інвалідності. Тому роздивлятися оті квапливо зідрані “капустяні листи” сюжету доволі цікаво у технічному відношенні. Але чи зачепить ця книжка досвічених читачів “Усюди ми були, все ми бачили” – важко сказати (мене – не дуже). Ну, якщо хочеться чогось літнього з класу “Червивий ґламур” – чому б і ні. Я ж вже казала, що необов’язкове читання – не гріх? 🙂

PS: а от що – прогнозовано – потішило, так це елементи “казкотерапії”. Намагаючись якось пояснити собі дійсність, Кейденс переповідає сімейні негаразди через класичні казкові сюжети. Ці мікро-ретелінги важко назвати оригінальними, але вони влучні, по-своєму поетичні й додають романові глибини в тих місцях, де він трохи недоладно хлюпається, намацуючи фарватер фірмового епілогу.