У контексті дуже спрощеної версії #літо_читання мені закортіло трохи змінити колишній формат “Двічі по п’ять”. Цитуючи Фейсбучок: “(робити списки) не у форматі “Сподобалося/не сподобалося”, а у більш добрій формі. Робити тематичні (здебільшого) підбірки книжок: навпіл – читані та нечитані. Бо, по-перше, треба вшанувати принцип “А що ви за мною стадом ходите!” (не знаю, як так виходить, а подібні за тематикою твори мене іменношо переслідують). А, по-друге, цікаво простежити, який відсоток книжок, що позначаються як потенційно цікаві потім взагалі прочитуються.

То сьогодні буде перший випуск – про книжки, в яких традиційні легенди переказуються під жіночу точку зору.

П’ятірка читаного.

Здається, найпопулярнішим матеріалом для міфологічних ретелінгів є грецька міфологія – воно й не дивно, покоління й покоління пієтету перед класикою з культури не викинеш. Тому варіації на тему “Іліади” та “Одіссеї” вже доводилися підчитувати. І двійко з них увійшли в число улюблених книжок.

Перша – це “Кассандра” у версії Лесі Українки. Трагічна історія пророчиці, якій ніхто не вірить, тут має якийсь дуже переконливий смак. Усе за каноном, але це канон, якому додали “жіночого питання” – помірно (часи не нинішні), але виразно.

Брате,
не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
а я тобі кажу: з усіх жінок
славутня Іфігенія зложила
ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов
зложили ті жінки, що не лишили
імення по собі!

Ну, а друга – вже безсоромний вихід фем-проблематики в поле. “Пенелопіада” Маргарет Етвуд.

Невеличка повість, створена в межах “міфологічного проекту“, – це такий розгул постмодерну, що місцями ой. Етвуд себе мало в чому обмежує: тут в неї і сатира, і буфонада, і хор мертвих служниць, а ще – багато болю й розуміння несправедливості світоустрою, в якому жінка – це таке майно, котирування якого залежить від “цінності” її батька, чоловіка, синів.

Але не греками самими. Третя визначна книжка “жіночо-міфологічного” плану – це славетні “Тумани Авалону” Меріон Ціммер Бредлі.

Змушена зізнатися: з усього грубезного томиська я прочитала лише першу частину (вони є доволі автономними романами) – “Володарку магії“. Ідея переповісти Артуриану з позицій жіночих персонажів: Іґрейни, Морґани, Вівіани – скарб і щастя. Тим більше тут оповідь побудована через жіночий сюжет та жіноче ж протистояння. Бонусом йдуть проблеми співіснування старих вірувань із християнством та цікава спроба утрамбувати легендарну фабулу в меншу кількість персонажів, ніж це зазвичай роблять. Я зламалася я на дрібниці: не люблю мотиви переродження та вічного зв’язку між людьми. Ну й на додачу дізналася деякі біографічні моменти – і, як відрізало. Та, мабуть, все ще повернуся колись, бо це справді прикольна версія.

Пункт четвертий в цьому списку ще дальший від грецьких берегів. Це знову складова “Міфічної серії” – тільки цього разу йдеться про японську космологію.

“Хроніки богині” Нацуо Кіріно є гарячково-меланхолійною сповіддю служниці богині Ідзанамі, яка догоджає господині, поки та лютує в своєму підземному царстві, тяжко переживаючи зраду Ідзанаґі. І знову у нас тут патріархальний “земний” світ проти глибин жіночої Хтоні. Книжка вийшла доволі страшкуватою та неприємною. Але пропозиція подумати на незручну тему, яка не супроводжується спробами проковтнути й перетравити матеріал замість читачки, не так вже й часто трапляється.

Ну й п’ята книжка – суцільне хуліганство з мого боку.

“Богиня весни“, як і її сестри за циклом, – це звичайнісінький собі любовний роман (до того ж – аж ніяк не вишуканий) з міфологічною складовою. Маємо типове, як квартали хрущовок, відпочинкове чтиво із сюжетом, засіяним квадратно-гніздовою методою. Стандартна схема: зріла жінка через якийсь збіг обставин опиняється у вічно юному тілі богині (в цьому випадку – Персефони, яка щаслива втекти від депресивного Гадеса) і все завєртє. Чи варто воно прочитання? Нєа. Чи можна його читати? А чому ні, якщо хочеться мізки провітрити. Зі свого досвіду можу сказати, що оцей міфологічний сиропчик менш токсичний, ніж більшість стандартних любовних романів: тут якось краще із самостійністю героїні, із жіночою взаємопідтримкою, романтика також залишається в межах пристойності, і якщо прекрасне божество із чоловічими статевими ознаками поводиться, як хамло з трудоднями, – то йому про це повідомляють. А ще мені сподобався тутешній переспів історії про Орфея та Еврідіку – от завжди щось подібне підозрювала! От, правда, читала лише одну книжку з серії, то й не можу сказати, наскільки стерпні інші. Хоча, може, щось гризну, як спека повернеться.

Фух. А тепер коротенько про ті книжки, які я лише хочу прочитати.

The Red Tent – раз. Спроба Аніти Діамант розповісти історію Діни, доньки Якова – дуже відома і знакова в певних колах. Прочитання біблійних подій з точки зору протистояння матріархального та патріархального – загорніть дві. Власне, тут і є дві історії – самої Діни, шлюб якої призвів до локального геноциду, та її матерів Лії та Рахилі.

Deception’s Princess– два. А Естер Фріснер вирішила переповісти біографію, здається, найхаризматичнішої жінки ірландського легендаріуму – Медб, королеви Коннахту. Хочу-хочу-хочу (а це цикл, до речі).

Повертаючись до вже двічі згадуваної серії, Girl Meets Boy – три. Елі Сміт обрала для ретелінгу грецький міф про Іфіса. В оригіналі йдеться про дівчину, яку змушено переодягли у хлопця. Цікаво, як воно звучатиме в сучасній обробці.

Ну й залишаючись в межах Давньої Греції…

“Медея” Крісти Вольф – чотири. Зрозуміло, що цю драму з жіночої точки зору ще класики-класики озвучували, але хочеться почитати знамениту німкеню.

І, нарешті, Alcestis – п’ять. Знову той випадок, коли історію про ідеальну дружину, готову померти замість чоловіка, вже полоскали, полоскали – але цікаво подивитися на реконструкцію її можливих мотивів.