Once upon a time, коли дерева були трохи нижчими, а трава – навіть не пригадую, якого кольору, я дізналась, що світ “Земномор’я” не обмежується грубеньким томиськом від Северо-Запада, що я його в дитинстві у подруги позичала. І десь між “Техану” та збіркою оповідань чомусь пішла читати відгуки. Відгуки ті були різними, але серед інших домінант регулярно зустрічала доволі дивне: “От був нормальний автор, а потім здуріла тітка зі всім своїм фемінізмом”. Окей, знизувала тоді плечима: здуріла й здуріла, все одне “Техану” – шикарна, оповідання цікаві, а з “Іншим вітром” у мене свої проблеми, що прямого стосунку до контенту не мають. А потім призабулося, минуло майже 10 років, і раптом мені припекло перечитати колись найулюбленішу частину циклу – “Гробниці Атуану“.

Перечитала. Відчуття номер один – полегшення: книжка така ж класна, якою згадувалася. Відчуття номер два – захват. Виявилося, що тітка Урсула настільки тонко й влучно описує характери дівчат-підлітків в надзвичайних умовах, що сучасний “клієнтоорієнтований” янг-адалт блякне й нервово смикається. Відчуття номер три – ностальгічний трепет: “Гробниці“, на відміну від більшості любих колись книжок, гарно працюють машиною часу, нагадуючи, як це все читалося вперше. Але й на свіжу голову вони перечитуються круто. Бо відчуття номер чотири – насмішкувата радість: доооо, “Раніше всім тим бабством феміністським і не тхнуло!”, канєшна-канєшна.

Під катом – трохи цитаток про ставлення до жінок у патріархальному суспільстві. Акцентуація там доволі прозора. Але дійсно – як бажання відсутнє, то можна й не помітити ставлення авторки до культури, яку вона змальовує.  Виділення болдом – мої.

Про позицію батька, в чию дитину переродилася жриця.

— Слухай, жінко! Дарма оце ти горнешся до малої… — озвався батько дитини, котрий стояв біля хати і відчищав сапу від налиплої землі. — Через місяць її заберуть від нас назавжди. А це, вважай, так само, якби вона, скажімо, померла… Навіщо ж любити того, хто все одно тебе покине? Ти роз’ятрюєш рану, якій рано чи пізно доведеться загоїтися… Адже ті, хто прийдуть за Тенар, навіть не заплатять нам! Її просто заберуть — і квит!

Про сімейний кризовий “менеджмент”:

Але Косіль — ти її знаєш, тепер вона — Верховна Жриця Богокороля, — не побоялася підійти до колиски й узяти дитину на руки. Більше ніхто б на таке не наважився… Але Косіль відваги не позичати! Вона притулила долоню до чола дитини і сказала: “Гарячки немає!” А тоді плюнула собі на палець і потерла одну з червоних плям на тілі немовляти — з’ясувалося, що то ягідний сік! Нещасна мати сподівалася обдурити нас… — сказавши це, Манан безгучно засміявся. Його жовте обличчя в цю мить майже не змінилося, зате дебеле тіло аж ходором ходило.

— Потому батько малої, побоюючись гніву жриць, добряче віддухопелив дружину.

Про родинну практичність:

— Слухай, Пенте, а як ти потрапила на Атуан?

— Я була шостою дочкою в сім’ї, і батьки просто не змогли б виростити нас усіх і видати заміж. Тож семирічною мене віддали до храму Богокороля в Осаві. Але, мабуть, послушниць там було забагато, тому що невдовзі мене переправили сюди. А може, хтось подумав, що з мене вийде неабияка жриця, абощо… Втім, тут вони прорахувалися! — і Пенте, засміявшись, надкусила яблуко.

— То ти не хочеш бути жрицею?

— Авжеж, ні! Та краще б я вийшла заміж за свинопаса і жила з ним у рові! Тільки б не скніти у цьому бабському царстві, де тебе ховають живцем! Та що дарма про це теревенити, коли мене вже висвятили… Тепер нікуди не дінешся. Але хтозна, може, в наступному житті я стану танцівницею в Авабаті! Бо я таки цього варта!

Притому пані Урсула аніскілечки не ідеалізує цей жіночий світ, до якого більшість дівчат потрапляє не з власної волі, з якого немає виходу, а єдина – для всіх, крім Архи – можливість організувати собі більш чи менш зручне життя – дертися нагору, не зважаючи на ближню свою. Не дивно, що бунт Архи-Тенар швидко набирає “гендерних” обертів.

Тепер жіноцтво, серед якого вона жила, здавалося їй жалюгідним і нудним: метушливі дівчатка; послушниці з блідими обличчями та хитрими очима; незворушні, пихаті жриці, що приховували свої заздрощі та злобу, дріб’язкові амбіції та невдоволені пристрасті.

Утім, її, служницю могутніх сил і жрицю похмурої Темряви, не обходила вся ця повсякденна марнота. Арха не переймалася гнітючим убозтвом тутешнього життя, чи не єдиною втіхою в якому був більший, ніж зазвичай, шмат масної баранини в сочевичній затірці. Єдиній Жриці, звісно, не загрожувала перспектива такого існування. У її володіннях панувала велична і безмовна ніч.

Образ Тенар, що гойдається від розгубленої дитини до пихатого цабе, – це те, за що я наново залюбилася у цей текст. Але дитячі зваби теж лишилися: сюжетне лоскотання; яскраво змальований осередок нікому не потрібної цивілізації серед пустелі; вага нескінченної хтонічної темряви; вогник логіки та розуму в особі Геда; такі виразні страхи, мрії, надії та жалі. Ця коротка фентезійна повість є майже ідеальним романом виховання. А що там ще й проблематика трохи складніша за братів/сестер за жанром та часом написанням – так це якраз розвиток теми і підтверджує. Ех, думаю, довго не витримаю – піду невдовзі “Техану” перечитувати. Там режим “От знову про бабські біди!” і правда на іншій потужності працює. Але не взялося воно “з нізвідки” – видно ж, як і чим удобрювалося.

Зберегти