Сирітська класика. Про Полліанну та Емілі

Якось так вийшло, що протягом місяця мені прочиталося два тексти з класичного “сирітського” канону – і то в українських перекладах. (Це у мене натуральна батрахоміомахія: колись заприсяглася наздоганяти англомовному класику дитліту в оригіналі, але #bookchallenge_ua змусила скорегувати плани, бо саме дитячі книжки у нас тут перекладають найохочіше). І це був дуже цікавий досвід: дві книжки, написані з різницею всього лише в 10 років (тільки в цей час “трапилася” Перша світова) про близьких за віком двох дівчат-сиріток в схожих умовах. Кожна з них дуже рано втрачає матір, виховується батьком – безсрібником та мрійником, кожна потрапляє до не дуже привітних родичок, кожна має…  фічу поведінки. І кожна книжка розповідає про добрих людей та має виразну християнську проблематику. Думаю “Полліанну” за таким описом впізнати неважко. А друга – менш очевидна “Емілі з Місячного Серпа” Люсі Мод Монтґомері.

boocover5

Сюжет найвідомішої книжки Елеанор Портер увійшов в маскульт настільки, що прислужився психіатричній науці. Це одна з причин, через які я з осторогою бралася за цю книжечку. Буду щирою: я от близько не оптимістка, і люди “на позитиві” мене дратують. Та виявилося, що все не настільки страшно. У випадку самої Полліанни доволі детально розписується, чому і як саме в дитини працює цей захисний механізм – “Знайдемо дрібку меду в діжці іншої субстанції”. Ну а те, що Гру В Радість підхопили дорослі (і що вони з неї зробили під кінець оповіді) – коні не настільки дитина вже й винувата.

Коли живеш голіший од миші, доводиться вишукувати щонайдешевше. Ми з татусем часто купували їжу в закусочній. Найчастіше брали боби і рибні котлетки. Ми з ним раділи, що любимо боби і рибу, особливо, коли дивилися на смажену індичку, яка коштувала шістдесят центів.

Оцей простенький сюжет та тепла й прибавлива картинка маленького містечка у Вермонті – те, що в книжці однозначно радує (якщо забути, що в цьому благословенному місті кожен другий мешканець – вправний маніпулятор). Хоча, схоже, головною принадою має бути життєрадісна дитина, проте з образом Полліанни є певні проблеми. Вірніше, не з  дівчинкою,  а з усім текстом. “Полліанна” – повість суто концептуальна, частинки рушниці дбайливо і майстерно розвішані текстом, і на ідейному рівні усе стріляє моцним залпом (а влучить чи не влучить – то вже від читачів залежить, мене такі штуки, що там наприкінці творяться, відверто кажучи, виморожують). Але в цій гучній та вправно виконаній симфонії поганенько чутно окремі голоси. Тому, якщо замислитися: а якою ж є ця дитина, що дала ім’я знаковій повісті – то на таке питання доволі важко відповісти. Полліанна = сум+радість+трохи бешкетування. А виразні ознаки хоч якоїсь вдачі, а не емоцій, у неї можна помітити лише в кількох епізодах. Найцікавіше, що з дорослими героями аж такої проблеми немає. Нє, звісно, більше половини з них – це люди-функції, але тітка Поллі, містер Пендлтон, навіть вічно незадоволена місіс Сноу при кожній своїй появі спритно перетягують ковдру уваги на себе. Ефект цікавий і передбачуваний: Полліанна фактично є педагогічним інструментом, за допомогою якого письменниця перевиховує містечко, де хутко знижується духовна температура. Але ж хотілося почитати про виховання дитини…

Але з цим, мабуть, до грубенького роману про Емілі. От де є майже всі елементи попереднього тексту, які цього разу чесно зліплюються в більдунгзроман.

emili-z-misjachnogo-serpa_3

Сюжетні похідні у книжці Люсі Мод Монтґомері рівно ті ж самі: трохи старшу за віком сирітку після смерті батька забирає до себе рідня, що відмовлялася до того підтримувати стосунки через “негідний” шлюб. Але є купа “але”. Якщо “Полліанна” – це текст про людську спільноту, то “Емілі з Місячного Серпа” є порівняно мініатюрною сімейної сагою. І завданням його героїні є не наставити на путь істини усіх довкола, а розібратися в собі та в хитросплетінні родинних стосунків старої канадської (ну, можна сказати) аристократії.

Коли Полліанна – це така подарункова дитина-свято, яку “Як жеж можна не любити!”, то канадська письменниця своїй дівчинці характеру відсипала, що ой. Божечки, я не пам’ятаю. коли мені в останнє зустрічалася класична (це важливо) дитяча книжка, де в персонажа було б таке непохитне уявлення про особисті кордони!

Я не соромлюся нічого, що тут написано, – вигукнула Емілі, відступаючи назад і притискаючи до грудей дорогоцінний зшиток. – Але не дозволю читати його ні тобі, ні будь-кому іншому.

Браво Емілі! Так тих дорослих! А як серйозно, то цей роман, попри певну сюжетну тяганину, є структурно (один з елементів оповіді – листи Емілі до покійного батька) та проблемно вельми цікавим. Тут у нас і проживання горя, і приклад дитячої депресії, і проблема новачка у місті чи школі; дитячі конфлікти, дитячі конфлікти з дорослими; дитяча ж дружба і – знову таки – вибудовування стосунків між дитиною та дорослими… Ще треба сказати, що “Емілі” йде за приблизно тією ж схемою, що й “Енн з Зелених Дахів“: більшість старших чоловіків тут чуйні й спокійні конфіденти, а основна вихована функція подарована суворим і не завжди справедливим жінкам. Цей паттерн трохи дратує, але в “Емілі” багато персонажів, і їхні “завдання” іноді реалізовуються несподівано.

А ще в цьому романі приділена увага ненайбанальнішій темі дитячої творчості. Мрія Емілі вирости в поетку змальовується докладно й прикольно. Щоб у мене було стільки сил та віри в себе, як в цієї дитини! Вона завзято опирається будь-яким спробам зіштовхнути її з обраного шляху: і тискові авторитетів, і – що особливо цікаво – натякам на збільшення впливу через романтичний інтерес.

– Щасливі країни, як і щасливі жінки, не мають історії, – зазначив Дін.

– А я сподіваюся мати свою історію, історію свого життя, – запротестувала Емілі. – Прагну мати незвичайні пригоди.

І ще раз: браво Емілі! От в цьому випадку страшенно цікаво дізнатися: а куди ж Монтґомері приведе _цю_ героїню? Бо історія дорослішання дівчинки, яка заповзято вигадує пригоди “леді Тревеніон – дружини англійського землевласника, славнозвісної романістки, а, крім того, членкині британської Палати Громад”, просто-таки вимагає читати продовження.

Зберегти

6 thoughts on “Сирітська класика. Про Полліанну та Емілі

  1. Емілі – чудова книжка і найбільш автобіографічна з усіх творів Л.М.Монтгомері (Емілі, звісно, стане професійною письменницею).
    Становлення homo literatis показане тут перфектно.
    Але… краще не читати цього перекладу. Він – ну дуже неточний і дуже обрізаний.
    І не стільки з оригіналу робився, скільки з польського перекладу (теж дуже неточного).
    Не дивно, що третя частина так і не з”явилася.

    Подобається

    1. Фух, ви мене втішили! Бо після Енн, яку я просто вирішила не читати далі, було трохи лячно за дитину та її мрії 🙂

      Переклад справді дещо… дивний, але вже цікаво буде його доїсти (в нього є свій екзальтований шарм, а коли що – можна буде спробувати перечитати оригінал). А третя книжка таки буде – видавництво анонсувало.

      Подобається

  2. Шарм, воно, звісно є… але з цього перекладу я нізащо не зрозуміла б:
    якого кота Емілі візьме з собою до Молодого Місяця
    чому Перрі прийняли до 3-го класу, якщо він не вмів ще тоді читати
    чому авторка вважає красивим рідке волосся (у Ільзи)
    що такого написав однокласник на першій сторінці читанки Емілі, аж вона видерла ту сторінку
    чому тітонька Емілі (та найкраща) зветься нелюдським іменем Лаура (оригінально Лора)
    І ще масу всяких штук, якими ми завдячуємо перекладачеві.
    А Емілі дійсно стане професійною письменницею. Ба більше – і чорновою літературною роботою займатиметься – оброблятиме та дописуватиме чужі тексти.
    Як зрозуміло з автобіографічного есе “Альпійською стежкою”, авторка наділила Емілі власними рисами і навіть власними предками.

    Подобається

    1. Переклади (особливо в наших умовах) – це така сумна тема, що я нещодавно остаточно переїхала на позиції “У незнаючого нерви не болять”. А просто читала і без того так собі книжечку, яку жахливий переклад добив остаточно, та дивлюсь: у мене вже істерика на кожній “китайській чашці”, а людям подобається…

      От і подумала: може, це і є середня температура у палаті? Середній переклад = посередній переклад, і на більше сподіватися марно 😦 І залишається лише всіляко піарити і підтримувати грошима й розголосом хороші переклади, поки сподівання на краще для галузі остаточно не випарувалися.

      Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s