Якось так вийшло, що протягом місяця мені прочиталося два тексти з класичного “сирітського” канону – і то в українських перекладах. (Це у мене натуральна батрахоміомахія: колись заприсяглася наздоганяти англомовному класику дитліту в оригіналі, але #bookchallenge_ua змусила скорегувати плани, бо саме дитячі книжки у нас тут перекладають найохочіше). І це був дуже цікавий досвід: дві книжки, написані з різницею всього лише в 10 років (тільки в цей час “трапилася” Перша світова) про близьких за віком двох дівчат-сиріток в схожих умовах. Кожна з них дуже рано втрачає матір, виховується батьком – безсрібником та мрійником, кожна потрапляє до не дуже привітних родичок, кожна має…  фічу поведінки. І кожна книжка розповідає про добрих людей та має виразну християнську проблематику. Думаю “Полліанну” за таким описом впізнати неважко. А друга – менш очевидна “Емілі з Місячного Серпа” Люсі Мод Монтґомері.

Сюжет найвідомішої книжки Елеанор Портер увійшов в маскульт настільки, що прислужився психіатричній науці. Це одна з причин, через які я з осторогою бралася за цю книжечку. Буду щирою: я от близько не оптимістка, і люди “на позитиві” мене дратують. Та виявилося, що все не настільки страшно. У випадку самої Полліанни доволі детально розписується, чому і як саме в дитини працює цей захисний механізм – “Знайдемо дрібку меду в діжці іншої субстанції”. Ну а те, що Гру В Радість підхопили дорослі (і що вони з неї зробили під кінець оповіді) – коні не настільки дитина вже й винувата.

Коли живеш голіший од миші, доводиться вишукувати щонайдешевше. Ми з татусем часто купували їжу в закусочній. Найчастіше брали боби і рибні котлетки. Ми з ним раділи, що любимо боби і рибу, особливо, коли дивилися на смажену індичку, яка коштувала шістдесят центів.

Оцей простенький сюжет та тепла й прибавлива картинка маленького містечка у Вермонті – те, що в книжці однозначно радує (якщо забути, що в цьому благословенному місті кожен другий мешканець – вправний маніпулятор). Хоча, схоже, головною принадою має бути життєрадісна дитина, проте з образом Полліанни є певні проблеми. Вірніше, не з  дівчинкою,  а з усім текстом. “Полліанна” – повість суто концептуальна, частинки рушниці дбайливо і майстерно розвішані текстом, і на ідейному рівні усе стріляє моцним залпом (а влучить чи не влучить – то вже від читачів залежить, мене такі штуки, що там наприкінці творяться, відверто кажучи, виморожують). Але в цій гучній та вправно виконаній симфонії поганенько чутно окремі голоси. Тому, якщо замислитися: а якою ж є ця дитина, що дала ім’я знаковій повісті – то на таке питання доволі важко відповісти. Полліанна = сум+радість+трохи бешкетування. А виразні ознаки хоч якоїсь вдачі, а не емоцій, у неї можна помітити лише в кількох епізодах. Найцікавіше, що з дорослими героями аж такої проблеми немає. Нє, звісно, більше половини з них – це люди-функції, але тітка Поллі, містер Пендлтон, навіть вічно незадоволена місіс Сноу при кожній своїй появі спритно перетягують ковдру уваги на себе. Ефект цікавий і передбачуваний: Полліанна фактично є педагогічним інструментом, за допомогою якого письменниця перевиховує містечко, де хутко знижується духовна температура. Але ж хотілося почитати про виховання дитини…

Але з цим, мабуть, до грубенького роману про Емілі. От де є майже всі елементи попереднього тексту, які цього разу чесно зліплюються в більдунгзроман.

Сюжетні похідні у книжці Люсі Мод Монтґомері рівно ті ж самі: трохи старшу за віком сирітку після смерті батька забирає до себе рідня, що відмовлялася до того підтримувати стосунки через “негідний” шлюб. Але є купа “але”. Якщо “Полліанна” – це текст про людську спільноту, то “Емілі з Місячного Серпа” є порівняно мініатюрною сімейної сагою. І завданням його героїні є не наставити на путь істини усіх довкола, а розібратися в собі та в хитросплетінні родинних стосунків старої канадської (ну, можна сказати) аристократії.

Коли Полліанна – це така подарункова дитина-свято, яку “Як жеж можна не любити!”, то канадська письменниця своїй дівчинці характеру відсипала, що ой. Божечки, я не пам’ятаю. коли мені в останнє зустрічалася класична (це важливо) дитяча книжка, де в персонажа було б таке непохитне уявлення про особисті кордони!

Я не соромлюся нічого, що тут написано, – вигукнула Емілі, відступаючи назад і притискаючи до грудей дорогоцінний зшиток. – Але не дозволю читати його ні тобі, ні будь-кому іншому.

Браво Емілі! Так тих дорослих! А як серйозно, то цей роман, попри певну сюжетну тяганину, є структурно (один з елементів оповіді – листи Емілі до покійного батька) та проблемно вельми цікавим. Тут у нас і проживання горя, і приклад дитячої депресії, і проблема новачка у місті чи школі; дитячі конфлікти, дитячі конфлікти з дорослими; дитяча ж дружба і – знову таки – вибудовування стосунків між дитиною та дорослими… Ще треба сказати, що “Емілі” йде за приблизно тією ж схемою, що й “Енн з Зелених Дахів“: більшість старших чоловіків тут чуйні й спокійні конфіденти, а основна вихована функція подарована суворим і не завжди справедливим жінкам. Цей паттерн трохи дратує, але в “Емілі” багато персонажів, і їхні “завдання” іноді реалізовуються несподівано.

А ще в цьому романі приділена увага ненайбанальнішій темі дитячої творчості. Мрія Емілі вирости в поетку змальовується докладно й прикольно. Щоб у мене було стільки сил та віри в себе, як в цієї дитини! Вона завзято опирається будь-яким спробам зіштовхнути її з обраного шляху: і тискові авторитетів, і – що особливо цікаво – натякам на збільшення впливу через романтичний інтерес.

– Щасливі країни, як і щасливі жінки, не мають історії, – зазначив Дін.

– А я сподіваюся мати свою історію, історію свого життя, – запротестувала Емілі. – Прагну мати незвичайні пригоди.

І ще раз: браво Емілі! От в цьому випадку страшенно цікаво дізнатися: а куди ж Монтґомері приведе _цю_ героїню? Бо історія дорослішання дівчинки, яка заповзято вигадує пригоди “леді Тревеніон – дружини англійського землевласника, славнозвісної романістки, а, крім того, членкині британської Палати Громад”, просто-таки вимагає читати продовження.

Зберегти