Стартовий пакет тематичного читання вийшов навіть більш тематичним, ніж мені здавалося. На перші кілька поглядів, спільного в двох романів приблизно стільки ж, скільки різного. В обох випадках книжки написали жінки (хто б сумнівався!), в обох випадках головними героїнями є жінки, долі яких критично залежать від чоловіків – принаймні, так спочатку здається. Але різні епохи, різна географія, різні жанри – strictly історичний роман про визначні події та мелодрама, в основі якої лежить цікавий історичний майже курйоз… Хоча, ні, про ще дві спільні риси призабула. Перша – протиставлення Старого та Нового Світів. Друга – море.

У перший книжці море – герой доволі епізодичний, хоча подорож змальовується яскраво. Року Божого 1537 молода “американська вдовиця” Інес Суарес вирішила пошукати в Новому Світі не-дуже-любого чоловіка, який за кілька років до того майнув за золотом та славою. Не спойлер: того самого благовірного Інес не знайшла. Зате увійшла в історію.

Нещодавно я писала, що “Вулфголл” Хіларі Мантел – це ідеальний роман про роль особистості в історії. “Інес моєї душі“, натомість, зразковий текст про роль історії в житті особистості. Непересічної, звичайно, хоча зі стартових умов і не здогадаєшся. Проста швачка з талантами до випічки й лікування поранень і переломів – стільки таких жінок жило на світі? Але матір’ю-основателькою Королівства Чилі стала одна.

Роман Ісабель Альєнде – це дуже щільний текст, просякнутий значущими й дрібними історичними подробицями. Іспанське життя на початку правління Карла V, Перу під владою братів Піссаро, колонізація земель, які згодом назвали Арауканою – масштаб описуваних подій іноді приголомшує: ось він, момент слави імперії, якій вже недовго залишається бути визначним політичним гравцем; ось вам докладна розповідь про економіку, що зубами тримається за багаті колонії і продовжує розшукувати багатші (дуже душевні моменти присвячені перуанській гіперінфляції);  а тут ще й про роль і місце католицької церкви в опануванні умів колонізованих. До речі! Альєнде цікаво працює зі складним матеріалом. Американська конкіста – страшна епоха, і в книжці вона нею залишається. Герої роману – люди, які викликають захват своєю… цілеспрямованістю та, називатиму речі своїми іменами, впертістю та живучістю. Але письменниці та її героїні вдається з розумінням ставитися до всіх сторін конфлікту. Колонізація Чилі дорівнює війні з мапуче. Війні з різаниною, з випаленою землею, з тисячами й десятками тисяч жертв – і не лише серед тих, хто безпосередньо брав участь в бойових діях. Притому роман старанно тримається берега: всі люди тут люди, тут немає рогатих монстрів з будь-якого боку, але також нема ані лицарів в блискучих обладунках, ані зразково шляхетних дикунів. Для романної Інес Суарес її реалії – формат дуелі, позбавленої правил: або ми їх, або вони нас. Ісабель Альєнде ж ставиться до подій стриманіше, бо вона ж знає, хто і якою ціною переміг.

Я не буду описывать здесь подробности, потому что, боюсь, в этих страницах и так заключено больше зверств, чем может вынести христианская душа. В Новом Свете никто не стесняется проявлять жестокость. Да что я говорю? Такие жестокости, какие совершал Агирре, существуют по всей земле и существовали во все времена. Ничего не меняется, мы, люди, совершаем один и тот же грех раз за разом, бесконечное количество раз.

Это происходило в Новом Свете, в то время как в Испании император Карл V провозглашал новые законы, в которых утверждал, что индейцы — подданные короны, и предупреждал землевладельцев, что они не вправе принуждать индейцев к работе и карать их физическими наказаниями, что с ними следует заключать письменный договор и платить им твердой монетой. Более того, конкистадорам следует не воздействовать на индейцев силой, а по-доброму уговаривать их принять веру Христову и власть христианского короля, отдать свои земли и подчиниться новым хозяевам. Как и многие другие законы, написанные из добрых побуждений, эти предписания так и остались лишь на бумаге. «Кажется, наш король совсем раздружился с головой, если полагает, что это возможно», — сказал Агирре по поводу этих законов. И он был прав. Что делали испанцы, когда на их земли вторгались чужаки и пытались навязать свои обычаи и веру? Конечно же, бились с ними насмерть.

Але не війною самою. Усе ж таки в центрі оповіді залишається жінка, і в романі дуже багато жіночого: від побутових дрібничок до матеріалу для #янебоюсьсказати (увага: тригери!). Історичній Інес Суарес – багатолітній коханці одного губернатора Чилі – Педро де Вальдівії – та дружині іншого – Родріго де Кіроги – віддає належне будь-яка енциклопедія. Засновниця Сантьяго, одна з ключових фігур оборони майбутньої столиці під час першого суттєвого нападу, меценатка і таке всяке. Власне, Ісабель Альєнде показує в своєму романі варіант жіночої долі, яка відмовляється від тогочасного стандарту “Молитися, постити, народжувати дітей”.

Сейчас, окидывая прожитую жизнь спокойным старческим взором, я понимаю, что отсутствие детей было для меня настоящей благодатью, что Дева Мария отказала мне в материнстве, чтобы я смогла исполнить свою удивительную судьбу. Если бы у меня были дети, я была бы несвободна, как все женщины. Если бы у меня были дети, когда меня бросил Хуан де Малага, мне бы всю жизнь пришлось шить и печь пирожки. Если бы у меня были дети, я бы не завоевала Чили.

Можливості для самореалізації для жінок дуже специфічної іспанської культури були обмеженими, але Інес вичавила з них усе. “Шийна стратегія” крутіння чоловіком-головою; пряма дія, організація жінок, прокачування майже містичного впливу на оточуючих (історичну Інес справді подекуди називали відьмою, а героїня Альєнде має дуже помічний для конкістадорів талант лозоходиці). Різними шляхами, регулярно схиблюючи, ця, в принципі, не дуже честолюбна жінка досягла неймовірного успіху. І це не просто круто, про це ще й неймовірно цікаво читати. І добре, що про Інес продовжують писати історичні романи, бо скільки її сестер залишилися невідомими.

Наверное, когда-нибудь на площадях будут ставить мои статуи и моим именем, так же как именем Педро де Вальдивии и других конкистадоров, будут называть улицы и города, но сотни других героических женщин, которые основывали поселения, пока их мужчины сражались, будут забыты.

Другий історичний роман з прочитаних присвячений радше проблемі: як особистості пережити вир історії. Тут війна виступає не як інструмент, а як фатум, а подорож до нового життя відбувається в зворотньому напрямку. Хоча, і знову маємо спільне: тема “Жінка, що пливе до чоловіка” – тут є головною.

Один з перших романів модної Джоджо Мойєс такий само мелодраматичний, як увесь її доробок, але в основі сюжету лежить непересічна подорож – один з трьох “матримоніальних” рейдів “Переможного“.

“Кораблем для наречених” авіаносець Його Величності після закінчення Другої світової став вимушено: у британців вже не вистачало лайнерів, щоби перевезти всіх наречених та дружин своїх військових в комфортних умовах. І в романі Мойєс якраз розповідається про один такий рейс: шість з гаком сотень молодих жінок, що їх на шість тижнів утрамбовують на ангарну палубу колишньої грози морів – плавання, від якого поперемінно бере за душу то захват, то співчуття, то жах.

Якщо в “Інес моєї душі” історично-побутова тема була лише додатком, що присмачує власне історичну, то в “Кораблі для наречених” побут править бал. Структурно це дуже проста й лінійна мелодрама, в сюжеті якої є аж півтора несподівані повороти. Але це порівняно професійно виписана простота: письменниця, як годиться, бере кількох різних героїнь – “Веселу Фермерку”, “Світську Цяцю”, “Загадкову Медсестру”, “Малолітню Гульону” – та створює їм кілька різних проблем. За п’ятсот сторінок всі героїні отримають своє, а вдячні читачки – можливість впустити сльозу на катарсис. І можна було б сказати: миленько, але без претензій – от тільки дві речі Джоджо Мойєс прописала круто. Перша – це шикарно показана ненормальність герметики. З одного боку, купа незнайомих між собою та вкрай стресованих жінок на обмеженій території, з іншого – ще більша купа спермотокс переважно молодих чоловіків, які вже не можуть дочекатися дембелю, а між ними – дрібка професіоналів, яким залишається тільки мріяти про те, як дотягти до Плімуту на кораблі-ветерані, що розвалюється під ногами. А як додати туди ще те саме облаштування побуту в умовах, де нормальне життя взагалі не передбачалося… Ох. Я недооцінювала гігієнічний саспенс!

А інша цікава штука – це розгляд дрібного, як подумати, історичного факту з гранично жіночої точки зору. Стан героїнь роману неможливо описати інакше, аніж в сабжі. “Клята невизначеність”. Сотні жінок, які покинули рідну й спокійну домівку, і прямують до іншої країни, в іншій півкулі, не знаючи, що їх чекає попереду, але знаючи, що в “Тих Австралійських Хвойд, які поодружували на собі Наших Хлопчиків” репутація не дуже. Звісно, від конкретики багато залежить. Але значна кількість тих дівчат просто не встигла ще запізнатися по-справжньому зі своїми скороспілими чоловіками. І майже кожну пасажирку “Переможного” жує й не випльовує можливість отримати телеграмою чотири страшні слова: “Не чекаю. Не приїзди”.

Всего четыре коротких слова на клочке бумаги вернули их с небес на грешную землю, бесцеремонно продемонстрировав им реальное положение дел. Проинформировали их, что они не хозяева своей судьбы и что другие – невидимые пока – силы уже сейчас определяют, какими будут те месяцы и годы, что ждут их впереди. Напомнили им, что многие вышли замуж слишком поспешно и что, несмотря на их горячие чувства, на все принесенные жертвы, им остается только ждать, словно агнцам на заклание, когда их мужья пожалеют о своем решении.

От не знаю, про що насправді писала англійська авторка, але жах і біль залежності вона зобразила майже бездоганно. Але, якщо відволіктися від екзистенційних питань, то у нас все ж таки залишається доволі симпатична мелодрама – хороше відпочинкове читання. Ну, як не заглиблюватися в її депресивні нетрі 🙂