Наступна порція літочитацьких романів виявилася майже копією першої. Одна книжка – традиційний історичний роман про долю особистості, друга – поляроїдна замальовка людських пристрастей на тлі глобальних подій. І навіть епохи збігаються: шістнадцяте століття проти років Другої світової війни.

У першому випадку йдеться про спробу через фіктивного героя розповісти про життя та творчість реального історичного персонажа. У якомусь з 1540-х років до звіринцю султана Сулеймана Пишного привозять з Індії рідкісного білого слона. А до нього – хлопчика-погонича, який не тільки вправно керує своїм величеньким улюбленцем та вчить його “придворному” поводженню, але вміє малювати та захоплюється утилітарною архітектурою. Тож нескладно здогадатися, що турецький письменниці Еліф Шафак малий Джахан потрібен для того, щоби показати нам Сінана.

І в “Підмайстрі зодчого” показуються майже шістдесят років життя: визначного архітектора, його учнів, Стамбула, Османської імперії, царедворців та можновладців, численних мечетей, медресе, акведуків і однієї нещасливої обсерваторії. Показується яскраво, виразно, але… Здається, це той випадок, коли матеріал опирається задумові, і синергія не злітає. Маємо тут кілька сюжетних ліній, які переплетені між собою з елегантністю паралельних прямих в евклідовій геометрії. Тобто десь поряд є, але разом не грають.

Є Джахан-злодюжка – типовий аладдіністий герой східної казки: як тягнутися – то до вершин, як навчатися – то в такого генія, що його за чаклуна мають, як закохатися – то аж в принцесу (дуже зручно, що в Сулеймана та Роксолани була лише одна донька). Є султанський звіринець з його мікрокосмом, складними правилами та прихованою конкуренцією (а ще – дивовижним, як на першу половину 16 сторіччя, персонажем – “Тарасом Сибіряком”). Є султанський двір та політичні чвари. Є вируючий і живий Стамбул, якому присвячені чудові замальовки. І є неймовірний Сінан, ніби списаний зі стандартів суфійських святих, який переміщується сюжетом на хмаринці власних чеснот, більше нагадуючи ікону, аніж живу людину.

Увесь роман Шафак з його нерівною ритмікою більш за все нагадує китайську скриньку з секретом, в якій обертається така ж сама, а в ній – третя і так далі.Письменниця вперто веде нас долею Джахана, час від часу розгортаючи сувої інших оповідок – таких, що могли би виявитися набагато цікавішими: про згуртований табір циганів, що готові позичити слониху, про загадкового підмайстра Юсуфа (богине, який роман пропав!), про придворну відьму, що володіє даром заклинати на довге життя, про Стамбул, божечки, безліч маленьких та великих історій про Стамбул, які виблискують картатими клаптиками між генеральною лінією партії, що раз по раз повертається на офіційний битий шлях. І мені не раз і не двічі здавалося, що двійця головних героїв – це найменш цікаве у творі. Це трохи несправедливо, але з цього роману можна було б зробити кілька чудових оповідань чи повістей з наскрізним образом Сінана, і текст би від цього лише виграв.

Проте в “Підмайстрі” є й багато цікавого. І про політику, яка нормально інтегрована в загальноєвропейський контекст. І про побут. І про організацію життя великого міста в ранньо-модерну  епоху. Є й про жіноче питання (егеж, історичний роман про чоловіків в патріархальні часи не дуже впевнено, але проходить тест Бехдель – жіноча рука, що вже ж): переважно складнощі гаремного буття та неможливість жінці реалізуватися поза його межами. А ще там є кілька читерських сторінок (Шафак взагалі любить про героїв розповідати через діалоги, а не показувати), – справедливих і болючих. Вони присвячені ціні творчості та вартості імперської величі.

Благодаря очередной победоносной войне империя получала богатые трофеи, а мы – возможность возвести очередную грандиозную мечеть. Война – это сожженные дотла деревни и тысячи убитых. Но разве нашего учителя это печалило? Он делал вид, будто не понимает, что между войнами и получением денег на строительство существует нерасторжимая связь.

Разом з усім, “Підмайстер зодчого” – це все ж таки дуже цікавий виробничий роман, який вартий прочитання хоча б заради сетингу. Але це, на щастя, не єдина його чеснота. А що зі структурою негаразди – так з усіма буває. От інший роман з цієї порції також страждає на жанрово-структурну невизначеність: починався як хороша сатира, а збився на мелодраматичні манівці.

Не втримаюся, процитую трохи дошкульний відгук з ГудРідз.

“Спочатку здається, що в цій книжці зустрілися на кордоні світи Фіцджеральда та раннього Селінджера і дивляться одне на одного ну дуже не по-доброму (а десь зверху над ними пурхає ще й Едіт Вортон і створює зайве сум’яття). Золотий молодняк Філадельфії (такий золотий, що аж до рук липне) з неймовірно логічних міркувань честі відправляється до Шотландії – кінополювати на бідосю Нессі. І це best timing ever! На дворі січень 1945-го, німецькі субмарини атакують американські вантажні кораблі, шотландська глибинка лежить вся така замотана у світломаскування і скептично питає: “Чуваки, а де ваші картки на їдло? Чуваки, а ви не здуріли бензин намарно витрачати? Чуваки, а чо’ ви взагалі не в армії? Дальтонік? Плоскостопість? Ну зашибісь!”.

На початку роману героїня “Біля краю води” просто виконує функцію: показати, що між тилом і тилом є велика різниця. Філадельфійський тил – це, коли “число блюд за ланчем урезали с семи до пяти ради военных нужд”. Шотландський – більш наближений до звичного топосу у варіанті “Друга світова в Британії”.

Описание массовых убийств соседствовало с рекламой слабительного. Города бомбили, солдаты убивали друг друга, по колено в грязи, мирных граждан разрывало на куски, когда они наступали на мины, но лошади все так же пугались, люди по-прежнему ходили в кино, а женщин все еще волновало, как сохранить цвет лица, как у школьницы. Я не могла решить, то ли это помогает мне лучше понять мир, то ли означает, что я никогда не смогу его постичь.

Та іронія потроху вщухає, містична історія про пошуки лохнесського чудовиська так і не розгортається, а бідолашна Медді переходить в категорію “Функція – Діва в родинній біді”. Продовжуючи нахабне самоцитування:

“Від отих зарозумілих “золотисьок” майже одразу починає нудити, від усього іншого – хочеться плакати, але тут до вечірки приєднується “Газове світло”, і соціальна драма стрімко перетворюється на сімейну мелодраму з психіатричними спецефектами. Не сказати, що геть невдало – але присмак оця стилістична гойдалка по собі лишає трохи дивний. А, ну й Downton Abbey в епілозі було вже зайве, чесно”.

З історично-побутового роману на романтичну драму текст перетворюється повільно, але так переконливо, що якоїсь миті від того стає сумно. Але ніде правди діти – газлайтинг тут розмальований, як писаночка для виставки.

Ты выбросила лекарство, у тебя фантазии, ты забыла о своем положении – пожалуйста, не пойми меня неправильно, я тебя не виню. Я знаю, это не твоя вина. Все это – симптомы болезни. Но эти люди тобой воспользуются, если уже не воспользовались, и как твой муж я обязан тебя защитить. В Форт-Огастесе есть больница, довольно известная, между прочим… Я подумал, может быть, тебе ненадолго туда лечь, просто пока не вернешься в норму –

– каже чоловік дружині, яка насмілилася подружитися з персоналом готелю та допомагати новим друзям. Чоловік – паскуда, дружина ні в чому не винна, стареньку Нессі, яка тут символізує чи то одержимість, чи то непотрібність, чи то застарілу зарозумілість аристократичних кіло, не спіймають. Але, не дивлячись на передбачувані повороти того сюжету, що про мелодраму, це читання класу: “Ой, а вже пів на третю?”. Неочікувано, але по-своєму приємно.