Для людини, що читає сучасну підліткову літературу в майже промислових об’ємах, я незбагненно байдужа до значної частини янг-адалту. Це та частина, яка англо-американська, шкільна та реалістична. Містичне, фентезійне, фантастичне читання для підлітків – оце діло, а все інше… Усе інше або про шкільні трабли (що давно не цікаве), або про перші кохання (що також не торкає), або має стосунок до соціальної проблематики, про яку ті ж скандинави пишуть крутіше. Аж тут виявилося, що реалістичний американський янг-адалт про перше кохання в соціально-проблемних умовах може бути прикольним. Але для цього книжка має відповідати деяким неочевидним умовам.

На позір один з найвідоміших романів Рейнбоу Ровелл нічим яскраво не вирізняється від більшості подібних текстів. До школи приходить нова дівчинка – дуже незвична: доволі висока, доволі тлуста, має руде волосся, дивно вдягається, ні з ким не розмовляє. Дівчину булять потроху, але вона все ж таки знаходить друзів. Першим (і одразу зрозуміло, що найближчим) з них стане панкувато-готичний сусід за місцем в шкільному автобусі – хлопчина-метис, що зі своєї напівкорейської Інакшості виробив і імідж, і авторитет. Далі все має бути, як годиться: непорозуміння, зближення, дружба, що переплавляється у закоханість і все це під соусом з “Ромео і Джульєтти“. Фактично так і є, але за формою вийшло набагато цікавіше, аніж можна було очікувати.

Перша неочевидна умова:  “Елеанор і Парк” – це дуже простий текст, в якому немає аж якихось сюжетних витребеньок (згадала “Ми були брехунами“), але він чесний і щирий. Його героям хочеться вірити навіть коли здається, що деякі їхні вчинки та заяви трохи надто гарно працюють на фабулу або є невимовно анахронічними.

Друга неочевидна умова: про “соціалку” можна писати по-різному. Рейнбоу Ровелл змальовує неприємні, але варті ретельного проговорення речі дуже охайно, без струмків кривавих сліз, на напівтонах, які все ж не залишають простору для нерозуміння, але, водночас, не пропонуючи надто прості висновки. Елеанор живе в повсякденному пеклі. Її родина дуже бідна, в неї четверо сіблінгів, її мати давно забила майже на все, а її вітчим… ну, в найкращому випадку він просто щоденно пиячить. І письменниця доволі переконливо описує те, як категорично ненормальна  ситуація перетворюється на чиюсь повсякчасну “норму”. Тут і про страх, і про біль, і про сором (дуже багато і дуже відверто про сором вирізнятися). Тут є про те, що мені поки що нечасто траплялося (а в українському підлітліті – здається, ще жодного разу, але треба пошукати) – про те, як співзалежність руйнує довіру, і те, як дорослі зраджують дітей, концентруючись на своїх інтересах та забаганках. Ураховуючи бекґраунд Елеанор, родина Парка здається ідеальною, але паралельно Ровелл показує, що в чудовій люблячій родині є свої проблеми . Абсолютно неепічні, але це не означає, що не дуже впевнена в собі та любові батьків дитина неодмінно почуватиметься зашибісь.

Третя неочевидна умова: про перше кохання можна писати так, щоб від цього не ставало тоскно та нудно (дорослій людини). Зрозуміло, що це, м’якенько так кажучи, для підліткової книжки геть необов’язково умова, але Рейнбоу Ровелл пише про перші дотики та перші невпевнені погляди якось так універсально, що це не дратує, а навпаки – іноді навіть змушує ностальгувати.

Четверта неочевидна умова: сетинг. Поряд з численними ультрасучасними текстами, бо “Діти хочуть читати про себе”, Ровелл пише так, як, мабуть, писала би про _себе_. Її підлітки живуть у 1980-ті, які я доволі погано уявляю, а читати про них було вельми цікаво. Світ, в якому ще актуальні порівняння з Берлінським муром; в якому ще їздять та здоровезних неекологічних автомобілях; в якому американський підліток азійського походження (з ірландським прізвищем та в білому районі) – це щось екзотичне і незвичне; в якому герої читають другий випуск Watchmen, затято обговорюючи його класність та нестандартність. До речі, про “Вартових“!

П’ята неочевидна умова: мімімі та уняня! Це гікнутий текст, любі друзі! Прекрасно гікнутий текст, де багато уваги приділяється музиці, коміксам та обговоренню стандартів тогочасної маскультури. Буду відвертою: я вирішила, що обов’язково читатиму Рейнбоу Ровелл далі, рівно на тій сторінці, де зустріла веселий діалог:

– Люди Ікс – не сексисти, – похитав він головою. – Навпаки, це метафора прийняття. Вони присягнулися захищати світ, який ненавидить і боїться їх.
– Так, кивнула вона, – але…
– Жодного але! – розсміявся він.
– Але, – продовжила Елеанор, – дівчата в них стереотипні та пасивні. Половина з них навіть думають так, що здається, ніби здатність мислити – така собі суперсила.

Це був нокаут. Там ще буде прикольне, включно із посиланнями на “Страх польоту” Еріки Йонг, але перекладена українською лекція про сексизм у Марвелів вісімдесятих з підліткової книжки – це ж обійняти і плакати!

Прикольного і незвичного в “Елеанор і Парк” ще багацько. Це той випадок, коли стандартність фабули може оцінюватися не як баґ, а як фіча, бо традиційна історія про перше кохання паровозиком тягне вагони “Проблема Інакшості”, “Сімейні проблеми”, “Насилля”, “Булінг”, “Фетшеймінг”, “Тілесність”, “Підлітковий секс” (нічого надто відвертого в тексті нема, але мене потішило, куди саме розгорнулася ця передбачувана тема). Деякі з тих вагончиків нуднувато-упізнавані, інші – яскраво помальовані в незвичний колір; причеп “Geek Power” – то взагалі подарунок для поціновувачів, і, може, когось він дратуватиме. Але десь вже на середині товстенької книжки припиняєш розкладати “Елеанор і Парк” на атоми і просто вчитуєшся в сумну історію першого кохання, що нестерпно яскраво освітлює життя, в яких з іншими джерелами світла було сутужно. І, загалом, нішева книжка розправляє плечі і змушує поставитися до себе серйозніше. Ну й добре, у нас таких видань у будь-якому разі бракує, а якщо вони ще й гарні – фух, пощастило. (NB: видання від Віват дуже симпатичне, а величезна кількість приміток – це “Обійняти і плакати. Vol. 2”, праця десь на рівні хороших перекладачів/редакторів Кінга, видно, що люди старалися).

Я вдячна видавництву Віват за організовану ним можливість прочитати цю книжку.

Зберегти

Зберегти