Свято-радість-танці! Я подолала встановлену 10 жовтня минулого року межу. Прочитати за (як вийшло) неповні 11 місяців півтори сотні книжок проблему не складало. Бувало й більше, я цьогоріч свідомо притримала темпи. Прочитати 150 книжок, написаних жінками, – ще менша проблема. А от додаткові умови… диявол ховався саме там.

Отже, попри те, що кількісний залік було складено завчасно, з якісним вийшло все набагато гірше. Учора я одним пострілом не лише закрила весь челендж, але й встигла виконати третю додумову. А з першою та головною, тією, що була введена на честь “-ua”, ситуація залишилася катастрофічною.

Книжки, написані жінками – 150/150

Із них:
українською (паперові видання) – 36 (32)/50
англійською – 32/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 25/25

Якими ж були ці останні книжки:

Емма Донох’ю “Запечатанное письмо“: майже детективна драма про вікторіанське розлучення та світлий імідж протофеміністок (писала окремо).

Рейнбоу Ровелл “Елеанор і Парк“: лірична історія про перше кохання на тлі соціальних проблем та гік-культури вісімдесятих (також є великий пост).

Хоуп Ларсон Chiggers: графічний роман про складнощі “табірної” дружби – в хорошому сенсі слова (про “Кліщиків” є кілька абзаців в огляді літніх коміксів).

Лора Моріарті “Компаньонка“: роман виховання в режимі “Погляд збоку” несподівано перетворюється в щемливу сагу про незвичайну родину (і про нього розповідала).

Петра Дурст-Беннінґ “Дочь стеклодува“: несподіваний любовний роман з емансипаційною проблематикою – розповідає про ділових дівчат кінця 19 сторіччя (є відгук на ГудРідз).

Керрі Ґринвуд “Лететь выше всех“: міс Фрайні Фішер №2 – про літаки, домашнього тирана і одне викрадення майже за О’Генрі.

Марисса Мейер “Красная шапочка“: новизна відчуттів “АААА, кібер-біо-панковий ретелінг казок!”, що лишила по собі її ж “Попелюшка“, трохи вщухла, і ідея вже не так вставляє, а сюжет там… дитиннуватий й надто очевидний.

Наомі Крітцер Cat Pictures Please: невеличке оповідання-лавреат кількох нішевих премій розповідає про те, яким ми можемо на свої голови виростити штучний інтелект, що базується на наших пошукових та соцмережевих запитах, – літературно нічого особливого, але як гостро актуальна сатира – нормально.

Катерина Бабкіна “Шапочка і кит“: знаменита книжка про хлопчика з лейкозом та його вигаданого друга – з ідеями, проблематикою, персонажами та ілюстраціями все дуже круто, а от зі стилістикою самого тексту в мене були невеличкі ритмічні трабли.

Маржан Сатрапі Chicken with Plums: добутова майже-притча в комікс форматі про видатного музиканта, що втратив свій тар і не вважає жоден інший інструмент гідним той замінити.

Крістіна Бейкер Клайн “Сирітський потяг“: подвійна розповідь про двох сиріт – сучасну та таку, що колись проїхала “сирітським потягом” – місцями надто вже янґ-адалтово, але цікаво.

Нарине Абґарян “Зулали“: збірка оповідань, де ті. що про Вірменію – колоритні, яскраві і трагічні, а ті, що Москву – ну… таке, вірю, що реалії впізнавані, але не торкає.

Руту Модан Exit Wounds: графічний роман про те, який вимір може відрости у конфліктів батьків та дітей, коли вони живуть в Ізраїлі.

“Отаке”. Я завинила ще 14 книжок українською. Хочеться вірити, що до 10 жовтня їх прочитаю. Тим більше, що під Форум можна багато чого цікавого прикупити. Як прочитаю – обов’язково відзвітую. Тільки як вчинити: розповісти потім в оцьому фірмовому форматі лише про борги чи про все жіноче, прочитане до моменту істини?