Привид у траншеях. Ghost Talkers

Часом трапляються такі анонси, що півроку, пританцьовуючи, чекаєш на конкретну книжку, хапаєш читати, як тільки-но воно з’явиться поряд, ковтаєш за n днів, а потім думаєш: ойвсьо? Певною мірою спонсором цього запису є невблаганний Синдром Невиправданих Очікувань. Нє, книжка, про яку йдеться, прикольна і симпатична, але це той випадок, коли класна ідея отримує не настільки класне втілення, як вже намріялося. А який був розмах!

26114291

Липень 1916 року був гарячою порою для британських військ підтримки духу. На фронті розпочалися зрушення, що стануть першим етапом битви на Соммі, і роботи у жінок побільшало. Зовнішній бік діяльності цього специфічного підрозділу – зони Гостинності, де вояки, переведені в неглибокий тил, можуть випити чаю, погомоніти в приємному жіночому товаристві, послухати музику, потанцювати, пофліртувати. Але частина приязних леді має ще другу зміну. Чи кілька других змін на день, адже вже перші великі втрати британців суттєво перевантажили систему, що має працювати, як годинник. Налагоджену систему Кіл (у кожному два медіуми та четверо “якорів” з групи підтримки), перед якими має звітувати кожен загиблий “томмі”. Де загинув, коли, за яких обставин, що бачив востаннє. Дякуємо, рядовий, за сумлінне виконання післябойового обов’язку, продиктуйте, будь ласка, останнє повідомлення, і ваша душа може бути вільною.

Багата нью-йоркська спадкоємиця Вірджинія Стейвесант (для друзів – Джинджер) могла б уникнути військової служби й розважати бесідою з привидами друзів на вечірках. Але тітка Джинджер була рушієм створення військ підтримки духу, наречений дівчини – офіцер британської розвідки, а сама вона є однією з найсильніших медіумів у розпорядженні війська. Механізм роботи армійських спіритуалістів вже добре налагоджений, та зітхати з полегшенням зарано. По-перше, привидів зі звітами побільшало. По-друге, побільшало привидів з безглуздими та некорисними звітами. Складається враження, що німці навмисно атакують такі цілі, ураження яких збільшить потік загиблих, але в такий спосіб, щоб користі для розвідки від тих смертей не було. Чи означає це, що супротивник уже знає про існування секретного підрозділу? Але хто міг передати таку інформацію?

Свіженький, серпневий, роман Мері Робінетт Коваль старанно балансує на межі альт’історичного фентезі та містики. Її світ – цілком схожий на наш: гримлять бої, лейтенант Толкін чатує в траншеях, поважні панове Гудіні і Дойл вивчають методи фальсифікації ознак з’яви привидів (і все це для того, щоб зганьбити рух спіритів – нехай німці вважають, що британці не збираються серйозно ставиться до цих салонних витребеньок!). Та створення спецпідрозділу, службовці якого допитують мерців, натягується на цей майже-наш-світ, як добре розношений кросівок. Фант’припущення тут чудове як таке (хоча, як чесно, легше було б повірити в такі війська у німців з їхнім Орднунґом, але письменниця пояснює, чому саме Британія), і в реалії воно також вписано органічно. А проблеми під час читання у мене виникли з вузьким жанром та способом розповідати історію.

Шикарне стартове припущення дозволяло зробити з цього матеріалу все, що завгодно: і виробничу драму у воєнних декораціях, і трагедію ідентичності “Як жити медіуму у світі “звичайних” людей, які цінують його чи її послуги, але за цілком нормальну людину не тримають” (тут ще й ідеальна персонажка другого плану під це діло є – Гелен, найближча подруга Джинджер, найобдарованіша з усіх медіумів, але, як незручно склалося! – чорна), і влаштувати сеанс траншейного натуралізму з додатковими умовами, та й хоча б любовний роман зі спецефектами облаштувати! Оце останнє авторка, можна сказати зробила: не вважайте за грубий спойлер, але у перших главах наречений Джинджер загине – і дівчина, яка здатна бачити привидів не лише під час виконання службового обов’язку, протягом книжки спостерігатиме за поступовим розпадом особистості найближчої людини… Але! У першу й головну чергу “Ті, що говорять з привидами” (сподіваюся, небесна канцелярія виділила окреме віконечко під скарги на дієприкметникову негнучкість української мови, ну це ж страшне!) – шпигунський детектив. Ситуація на фронті погіршується, шпигунські досягнення ворога очевидні, дозування інформації чайними ложечками змушує підозрювати всіх дотичних героїв, а під кінець справді цікавий та насичений сюжет мчить під гору з бездумною бадьорістю батечків жанру навроді Б’юкена/Бакена (так, я не люблю Б’юкена). Бух-бах, нічого притомно не пояснили, але було круто і весело – десь таке воно і є.

Якщо антураж та сюжет (як пробачити йому жииирні умовності жанру) можна вважати перевагами твору, то треба ще сказати, що з деякими іншими моментами в роману дещо гірше. Наприклад, як на мій смак, тут з характерами біда-біда. Мотивацію персонажам забезпечує сюжет та (в окремих випадках) – емоції. Виразного характеру не має навіть головна героїня, а більшість героїв навколо неї переконливо зображують картонні декорації. За команду “Глибокий психологізм” тут пробує грати лише оця сюжетна лінія з неостаточною смертю Бена-нареченого, в інших випадках – є намітки, і дуже перспективні, але немає реалізації. З одного боку, обрана модель сюжетотворення якихось тих глибин і не передбачає. Просто шкода, що таку класну ідею втілили в життя надто скромно. З іншого – Мері Робінетт Коваль на ГудРідз зізналася, що, як книжка буде успішною, то вона отримає… Ні, не пряме продовження. Ще краще – розширення світу за рахунок інших сюжетів. І це було б дуже круто, бо, з одного боку, цей світ уже є дуже цікавим в тих моментах, які мимохідь згадувалися. А, з іншого боку, він продовжував розвиватися в межах сюжету Ghost Talkers, і поставити крапку там, де роман скінчився, було б жорстоко. Цей світ, цей матеріал, навіть ті, побіжно згадані, люди заслуговують на більше.

Та навіть якщо письменниця та видавництво обмежаться одним романом – гадаю, Ghost Talkers все одне залишаться помітною подією у фант’середовищі (імовірно навіть претендуватимуть на щось із премій, але на перемогу я б закладатися не стала). Надто вже ласе припущення, але і сама ідея заслуговує і на інтерес, і на повагу. Теоретично, появи такого тексту в нинішню п’ятирічку інтенсивного згадування про Велику війну в маскультурі треба було чекати. Але з точки зору мене як читачки української він отримує додатковий бонус уваги. Власне, роман Мері Робінетт Коваль є відповіддю на питання, яке останніми роками регулярно виринає в тутешньому навколофантастичному середовищі: як писати speculative fiction про реальну війну і чи варто взагалі це робити? Ну, можна ось так. Так, минуло вже сто років, але, знаючи чим була Перша світова для умовно західної культури та цивілізації, чим була Битва на Соммі для сотень тисяч сімей… Простим шляхом тут є варіації на тему Ресентименту (дуже популярні у  “сусідській” фант’літературі). Американська письменниця ж намацала іншу путь. Вона спробувала створити реальність, в якій всі ті мільйони смертей не були марними. “Don’t see as how it matters if we’re living or dead. Got a duty to do”. – “Хіба важить, живі ми чи мертві? – запитує привид солдата в романі. – У нас є обов’язок!”. Обов’язок служити своїй країні ще й після смерті – дрижаки беруть від такої перспективи. Але у створеному авторкою полі – це опція, що додає подіям і характерами не тільки виразності, але ще й сенсу. Померли випадково – але своєю доповіддю врятували товаришів. Масово загинули просто в таборі – але допомогли виказати саботажників. Виконали свій обов’язок перед медіумом – і пішли до золотавого світла, а не залишились назавжди тинятися траншеями, густо зрошеними власною кров’ю.

poppy
Фото взято з Acerecology.co.uk

PS: подумалося, що деякі недоліки тексту (переважно ті, що невиразні характери) могла б чудово виправити гарна екранізація. Бібісішна, як варіант. У них і досвід є, і реквізит, і наміри останніми роками – знімати про долі жінок в обставинах, коли раніше розглядали лише чоловічі. Пішла збирати дрімкастінг.

 

Зберегти

Зберегти

4 thoughts on “Привид у траншеях. Ghost Talkers

  1. Теж до нього приглядалася – бачу, що треба буде справді прочитати ) І взагалі круто, що вона знайшла цей самий інший шлях.

    Подобається

    1. Ну тут є одне слизьке місце ) Справжня потенційна точка біфуркації – не саме припущення, а комплекс організаційних рішень, що їх в самому фіналі ухвалюють ) Дещо мене порадувало (хоча воно й неісторично в нашій реальності), а з іншого може всяке вирости. Але чи буде продовження – ще не відомо, а те, що є зараз – цілком ок.

      Вподобано 1 особа

    1. Ну, може, й перекладуть, але маю сумніви.

      Це хороша назва, але задовга для ситуації, коли, можна сказати, про визначення службового обов’язку йдеться )

      Вподобано 1 особа

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s