Побачила, як Фейсбуком (Ладо, привіт!) гуляє флешмоб #ДеньУкраїнськоїПисемностіТаМовиНаближається, присвячений україномовним книжкам, які мали найбільший вплив на ніжні дитячі мізки. Опиратися ностальгії було не сила, але щоб не загубилося, вирішила повісити базову версію тут.

Отже – покаянний мемуар. У моєму дитинстві книжок українською… майже не було. Російськомовне місто та болгаромовне село, етнічно-строката родина із дефолтною “мовою міжнаціонального спілкування”, але головне – у мої три рочки наша родина переїхала туди, де з книжками взагалі було доволі сутужно. У продажу, комунальна бібліотека була нічогенька – принаймні, дитяча її секція. Тому з трьох моїх улюблених книжок українською дві – малюкові, що залишилися в діда та бабуні, і лише третя – спеціальний подарунок для вже трохи свідомої мене.

Перша з цих книжок – знана готична версія “Івасика-Телесика” з отакою ілюстрацією на обкладинці.

З нею пов’язаний досвід майже екзистенційний. Здається, під час чергового читання саме я збагнула, що казки, які мені розповідають, і “книжечки” – можуть бути одними й тими самими текстами. З віршиками було зрозуміло: їх точно за книжкою читали, а от з казками то було не очевидно. Ну й кріпі-ілюстрації тренували дитячу уяву та нерви. Пам’ятаєте, яка там хтонічна Змієвідьма?

Друга книжка – це вже дистильовано естетичне враження. Що “Пригоди кота Мартина” написав Дмитро Павличко, я усвідомила вже у поважному студентському віці. Бо в дитинстві це була книжка запаморочливо прекрасних картинок, текст до яких мене геть не цікавив. Історійки під ілюстрації вигадувалися свої власні, і я могла годинами так себе розважати. О! А тепер зрозуміло, звідки шанувальницею коміксів та артбуків виросла – усе з дитинства тягнеться, геть усе!

(Хотіла була відновити колекцію та купити собі сучасне видання, але там змінена колористика. Шкода).

І третю книжку мені подарувала тітонька, здається, коли взнала, що я люблю різні екзотичні народні казки. Коли це точно було – не пам’ятаю, але читала я її між першим та другим класом. Це була єдина книжка українською на моїй камчатській полиці, і знайомі дітлахи дивилися на неї з інтересом.

Крім того, що збірка угорських казок була першою самостійно читаю україномовної книжкою, цікаво ще те, що вона випадково підгодувала юннатські настрої (а заразом створила певні побутові проблеми). В одній з казок як чарівна рослина, навколо якою крутиться ініціаційний квест, згадувався ірис із блакитними квітами. Я ледь не померла на місці, коли знайшла куртинку таких на дальній околиці містечка. А потім кілька тижнів вешталася ближньою тундрою, інспектуючи усі навколишні зарості ірисів: казкові чи не достатньо казкові. Дві пари постійно підмочених парусинових мокасин мама чомусь не оцінила. Зате я зрозуміла, що чарівне – воно завжди поряд. І виросла фанаткою спекулятивної літературки. Але це вже інша історія.