Некалендарна зима вже прийшла, я собі читаю дуже зимовий містичний трилер, але осінні обітниці – це святе. Тому сьогодні про мій маленький марафон – коротко і з картинками.

(Оскільки з об’єктивно-суб’єктивних причин під кодовою назвою “АААААА, шоста Цивілізація!” я поки що читаю дуже мало, то довелося узгодити із сумлінням два читацькі рішення. Перше – #DarknessFALLs буде подовжено до середини грудня. Бо хочу-таки, щоб у нього було три випуски (а писати раз на десять днів протягом місяця банально не вистачає матеріалу). Друге – через це моє Вікторіанське бінго буде подовжено на 2017 рік. Це в мене з такими челенджами вперше, але чомусь снаги нема – просто не хочеться читати те, що запланувала, просто зараз. “Отаке”).

Перш за все хотілося б зізнатися: те, що в порядних домах вважається за guilty pleasure, – робить мене щасливою. Давно мені так затишно не читалося, як оце тепер – коли дозволила собі об’їдатися фентезятиною, полохливими дитячими казками та похмурими детективами. Читацькі канікули – це все ж таки прекрасно! І мені ще не набридло.

Що ж там знайшлося – у темряві?

Прочиталося

Малінда Ло Ash: сонно-романтичний переказ Попелюшки, де Попелюшка неабияк цікавиться Диким гоном натуральних і не дуже приємних фейрі (писала про цю книжку докладно).

Ніл Ґейман Preludes and Nocturnes: сподіваюся, брат мені пробачить, але я прочитала перший том “Сендмена” поперед нього – офіційного власника. І це була ідеальна книжка для марафону – міцно похмура, заморочена, по вінця заповнена алюзіями та красномовними натяками. Якщо хтось ще не в курсі – це графічний роман про персоніфікацію Сну, що застряг у полоні нашого світу, аж зрештою звільнився і пішов відновлювати статус-кво. Майже лавкрафтіанські жахи, бадьоро-божевільна версія всесвіту DC Comics, канікули Джона Константина, неймовірна демонічна – поетична! – дуель, Каїн та Авель, які вирощують призових горгулій, і абсолютно чарівна смерть, яку чомусь ніхто не любить – оце от усе, і все прекрасне.

Шонін МакГвайр Dreams and Slumbers: маленька повість-вбоквел з циклу про Октобер Дей – про королеву, яка виросла з принцеси-вигнанки. Вірніше, ще не виросла. Арден передбачувано нуднувата, колізія в неї поважна, але якось не викликає надмір співчуття (будити чи не будити сплячого принца – от в чому питання), і найціннішими для циклу є аж дві сцени – одна розповідає про новий тип магії, інша натякає на подальший розвиток сюжетної арки (і знову нагадує, що моя улюблена героїня крутіша за оберонові яйки. Буцніть хтось мене, будь ласочка, я ж уже навіть почала перекладати такий саме вбоквел про оцю улюблену героїню другого плану, але…).

Кетрін Валенте “Девочка, которая воспарила над Волшебной Страной и раздвоила Луну“: третя частина з циклу про дівчинку Вересень, яка регулярно відвідує Чарівній Край, зробила мені сумно. Що занадто, те нездраво – я дуже люблю Валенте, але тут вже забагато декору, подвійних сенсів та намагань розповісти дітям за політику таким чином, щоби дорослим було весело. Ні, головні тут все ще пригоди, але від них вже крутиться голова. Проте ті місця, котрі про пам’ять, долю та час як магічну концепцію, безцінні. А від деяких епізодів все ще хочеться плакати від замилування:

– Вопрос весьма интересный… – Тюгерротип почесал одним когтем шею под платком. – Полагаю, все зависит от того, какой смысл вкладывать в слово «живой». Я выгляжу живым?
– О да!
– Вы полагаете, будь я неживым, я бы говорил или выглядел или вел себя совсем иначе?
– Н-не думаю…
– Если бы вы закрыли глаза, и просто слушали мой голос, и не знали бы, что я Тюгерротип, а не тигр, если бы вы не видели, что я всего лишь изображение на посеребренной пластине, а не упитанный, кругленький оранжево-черный джентльмен с ученой степенью, могли бы вы предположить, что перед вами стоит живой и настоящий представитель семейства Крупных Кошек? Благородного телосложения и имеющий склонность к сочинению музыки?
– Наверное, могла бы…
– Тогда какая же разница, живой я или нет? Я делаю все то же, что делают живые, – сказал Тюринг. – Вы знаете другой тест на живое – неживое?

Джоанн Гаррис “Евангелие от Локи“: одна з моїх улюблених письменниць вирішила переказати нордичний канон. Вийшло у неї… щось доволі дивне. Коли мені зустрічалися в збірках магічно-реалістичні оповідання про Локі, я чомусь вирішила, що майбутня (на той момент) книжка має бути чимось навроді “Американських богів” чи Fables. А тут радше фраїв “Мой Рагнарек” з передісторією. Багато хіханьок, багато тієї таки передісторії, карикатурні персонажі та головний герой з переконливим нарцисизмом… Але свій післясмак у книжки є. Треба про неї окремо розповісти, вона з Міфопоетичних номінантів.

Кетрін Фішер “Корона из желудей“: маленький роман на три лінії – про нещасну дівчину-підлітка, про нещасного підмайстра архітектора (от знову парні випадки!), про нещасного короля-друїда – перетворюється на яскраву оду місту, що повинно бути щасливим. Бувають тексти, написані з любові – наприклад, до симетрії. Оцей якраз такий. (Теж згодом розкажу, але головне – покажу картинки, вони тут важливі).

Поза марафоном

Таня Малярчук “Забуття“: сучукрліт, який вирішив стати історичним романом, коли виросте, але все ще в процесі. Є шикарні епізоди, є такі, що їх ніяково читати, і перші програють в одні ворота. А шкода.

Зберегти