Пригадалося, що, як я писала про “Дивнії дива“, то заїдало мене питання: чи можливо було створити подібний сюжет-оммаж вісімдесятим, але так, щоби він був про-дівочим. Я тоді песимістично вирішила, що потрібні дев’яності та привітаннячка вже трохи іншим культурним шарам. А даремно зневірилася, бо – як раптом з’ясувалося – майже “отаке саме, тільки з дівчатками” існує. Тільки це серіал трохи іншого ґатунку – коміксовий ongoing.

Перші випуски Paper Girls Браяна Вона побачили світ ще до того, як влітку гримнули Stranger Things, але зараз вони регулярно потрапляють в списки “Що робити, як вам було ЗАМАЛО!”. І це справді майже той самий сетинг та майже той самий підхід – чудернацько-гікнутий світ вісімдесятих, де компанія підлітків має протистояти несподіваній чортівні. Тільки цього разу хоробра четвірка є суто дівочою.

У ніч на 1 листопада 1988 року світ стрімко змінився, та не всі помітили це одразу. Але першими мали таку можливість ті, хто або дуже пізно лягає, або дуже рано встає. Ерин належить до другої категорії – вона “ліцензований” пейпербой. Вірніше, пейпергерл – нещодавно в їхньому містечку сталася маленька професійна революція – і слідом за однією наполегливою дівчиною право заробляти, розносячи газети, почали виборювати й інші дівчатка.

Ранкові зміни після Гелловіну навіть в маленьких містечках вважаються найгіршими – забагато гульвіс продовжують вештатися світанковими вулицями – але цього разу усе пішло якось аж занадто не туди.

Гарна новина: Ерін зустрілася з легендарною МакКензі – першою газетяркою околиць – та її командою.

Погана новина:

Саме так – трапилось якесь лайно. Причому такого масштабу, що й оком не осягнути. І тепер чотирьом газетяркам треба мчати щонайшвидше – поки світ навколо них не розпався в шмаття.

Спільне творіння Браяна Вона та Кліфа Чана нагадує ті самі Stranger Things так круто, що аж сльоза ностальгії пробива. Але творці коміксу себе менше обмежують якимись умовностями. Ні, знакова “соціалка” тут також є: алкоголізм старших, неадаптованість молодших, проблемні сім’ї, проблемні діти з нестандартних сімей – якщо пробувати сколупати з “Газетярок” сюжетну кірочку, то проблематика там би підкровлювала добряче. Але часу на те немає. Ви ж пам’ятаєте про Лайно?

Помірність – це не про “Газетярок“. Тут на голови читачам одразу валиться багато всякого й різного. В асортименті першого тому: несподівані зникнення людей (переважно дорослих); людське сафарі формату “Війни світів“; дивна машинерія та анонси космічних подорожей; кіберпанк та біопанк; зсуви часу та дивні експерименти а-ля “Матриця“; щось поки що невиразне фентезійно-антиутопічне (ну, принаймні такий воно має вигляд) – і ще трохи всякого іншого, щоби нудно не було.

Нудно точно не буде – щільність подій в “Газетярках” така, що навіть уповні осягнути події не встигаєш (і то зважаючи, що для героїнь минуло кілька годин). Сюжет мчить, як рисак на стероїдах, і така швидкість трохи втомлює. Як і бажання авторів увіпхати в комікс якнайбільше. З одного боку, томисько (у нього входять п’ять випусків) хочеться перечитати одразу після першого прочитання – просто щоби розкласти всю ту феєрію по поличках. З іншого – що занадто, то вже нездраво. Мене дещо дратувало те, що в кожної дівчинки є свій бек та – поза будь-які сумніви – свій виразний характер, але часу на розкритися у перших випусках їм майже не дають. Ну то нічого, може, продовження в цьому плані буде спокійнішим. NB: тест Бехдель комікс проходить зльоту. Можуть жеж, як хочуть!

PS: Не можу назвати себе фанаткою такого типу мальовки, та й світанкові відтінки дещо нав’язливі, зате це компенсують алюзії та яскраві “великодні яйця”. От приблизно такого штибу:

Чи такого (Холодна війна вже закінчується, але ж хто про це вже знає!):

Ну або вже такого:

(Яблуфон мій улюбленець). Інджой.