Існують такі книжки, що посідають почесне місце у списках до прочитання. Зветься воно: “Що пізніше, то краще, бо шож інакше залишиться?”. У випадку з моїм “міфопоетичним” мега-викликом такою книжкою було “Чорнильне серце” Корнелії Функе. Бо якщо я її прочитаю – з перекладених українською та ще не прочитаних номінантів лишиться одненьке мишеня Десперо. Власне, уже лишилося. І йому самотньо.

Свою номінацію на дитячу версію премії “Чорнильне серце” отримало фактично одразу після публікації – у 2004 році. Не виграло, але на популярності це жодним чином не відбилося. Ні, я знала, що серед моїх знайомих багато хто читав цю книжку, але під 290 тисяч читачів на ГудРідз – для перекладеної книжки це дуже багато. Така всенародна любов часто трохи лякає. Мене, до речі, злякала дуже переконливо, але про це трохи згодом.

Тож одна з найвідоміших (оголошую хвилинку епічних узагальнень, аякже) молодшо-підліткових книжок першого десятиліття нинішнього сторіччя має всі складові потенційного бестселера та джерела фанатського культу: симпатичну 12-річну головну героїню, яскравих другорядних героїв, няшне звірятко, карколомні пригоди та прекрасну в своїй абсолютності фіксацію на книжках.

Школярка Меґі живе доволі звичним життям. Щоправда, вона втратила матір в малому віці, а ще вони з батьком – “книжковим лікарем” – підозріло багато переїжджають. Але ж хто знав, хто знав… Спраглі читачі знали – “просто так” в подібних книжках не буває. Тож і Меґі протягом кількох днів довелося познайомитися із злодійкуватим вогнедувом та його рогатою куницею; рушити з батьком до Італії; зустрітися з незнаною родичкою, яка згодом допоможе дівчинці в головному: виявляється, батька треба рятувати. Бо він має неабиякий талант – вичитувати речі з книжок. І добре, якби лише речі. Адже, виявляється, казковим Темним Володарям на пів-ставки і в нашому світі непогано ведеться.

“Чорнильне серце” – це чудова книжка для середнього шкільного віку, з якою в дорослої-мене спочатку стосунки категорично не складалися. Круговерть пригод? Але ж нащо їм настільки старанно намотувати натуральні сюжетні кола. Яскраві до мерехтіння в очах персонажі? Але чому справді жива та опукла, з виразним характером, серед них лише одна героїня, причому не головна. (О, тітонька Елінор – навіжена бібліоманка, “оптимістка” Едд-Толлет-стайл, неповоротка крутійка та моя героїня!) Стрункі лави перешкод? А внутрішніх конфліктів та додачу до зовнішніх виписати не пробували?

Це доволі незручне відчуття: червоніти та сором’язливо відводити погляд від направду дуже милої книжки, яка подобається багатьом людям. А от не дзенькало, не дзенькало, аж нарешті – ось, ось воно. Щастя прийшло майже в середині грубезного томиська. Саме тоді, коли вперше увиразнився серйозний етичний конфлікт – відповідальність авторів за те, що вони творять.

– Припини! Це тобі не книжка, яку ти пишеш! – різко урвав його Мо. – Може, придумати такого типа, як Каприкорн, і приємно, але повір мені: зітнутися з ним у житті – приємність не велика.

От з цього моменту пригоди героїв (для мене) набули більшої виразності, а методи вирішення проблем почали викликати щось дуже схоже на щиру симпатію. Тим більше, під кінець темп оповіді вирівнюється, а контрасти стають переконливішими. Зрештою, у фіналі всім так шикарно прилітає “кармою”, що можна лише аплодувати. І навіть якщо абстрагуватися від сюжету з його жанровими та віковими обмеженням, нам всім лишається цікава історія про книжки, тексти, пріоритети та цінності. І це вже не кажучи про чудову ілюстрацію до принципу: “Хочеш, як у казці – а ти спробуй!”.

PS: видання від Тези чудове, але до редагування і коректури є оберемок питань. Наприклад, було б незле, якби назви англомовних книжок, що їх читає Меґі, перекладалися з оригіналу, а не з німецьких варіацій на тему.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням