Коли письменниця, яку прославили романтичні (і лише подеколи – романтично-містичні) романи, береться за антиутопію – нехай навіть підліткову – це звучить… цікаво. Тим більше, що з текстами Сесілії Ахерн у мене давні love-hate стосунки. Як я вже колись писала – мені подобаються її концепції (особливо ті самі містично-фантастичні), але не подобається формат гламуризованої романтики. Енівей, її книжки – не найгірший варіант відпочинкового чтива. Але… підліткова антиутопія?

Таки так. І підліткова, і антиутопія. “Таврована” є відверто мейнстримним, але міцно клепаним текстом, який має сподобатися цільовій аудиторії (і, схоже, справді сподобався). Є головна героїня, є впізнавані вікові проблеми, є конфлікт із суспільством. Причому такий конфлікт, що він може неабияк проїхатися нервами навіть загартованих читачів. Здавалося б, скільки антиутопій було читано, тільки й зітхай та вишукуй алюзії до “дорослих” текстів. Аж нє, є там епізоди, які пробрали всерйоз.

Селестіна Норт – ідеальна дівчина, сонечко й радість – відмінниця, розумничка, зірка школи, красуня і взірець взірців. Її життя розплановане років на десять вперед, її особисте життя – привід для чужих заздрощів, її світ зручний, прекрасний та непохитний. Рівно до того моменту, як Селестіна допомагає Таврованому. Не з великої любові до гуманізму, а просто чинить _правильно_, порушуючи нелогічне правило. Логіка заточується, світобудова вибухає – ідеальна дівчина стає гіршою за злочинців. Бо всі люди, які йдуть проти суспільного блага, отримують своє Тавро – а разом з ним статус найупослідженіших ізгоїв. А надто логічна та надто правильна юнка збере такий врожай тих Тавр, що стільки ще жодна істота не витримувала.

Маленьке зізнання: світ, що його змальовує Сесілія Ахерн, добряче дивакуватий та в деталях не дуже правдоподібний. Але він є втіленням одного з моїх улюблених параноїдальних страхів. Часта тема наших домашніх кухонних розмов – спроби моделювати різні державні та громадські устрої, оцінюючи, якою є імовірність, що наступного разу тоталітаризм прийде знизу – не від держави, а від _громадянського суспільства_, яке раптово взнає, як треба, і відмовиться від усіх альтернатив.

Суспільству були потрібні не такі лідери, які вчаться на власних помилках – а лідери, які цих помилок узагалі не роблять. Жодних інших шансів, жодних поблажок, жодної можливості виправдатися їм не давали. Ніхто з тих, хто в минулому прийняв хибне рішення, не мав право займати керівні посади в майбутньому.

Утілена мрія суспільств, що втомилися від корупції та свавілля влади, якийсь час працювала, як належить, але… Усі люди – рівні, і ніхто не має привілеїв. Схема “Жодної помилки” пішла в народ і розквітла там буйним цвітом.

За хибне рішення – Тавро на скроні.
За брехню – на язиці.
За спробу обікрасти суспільство – на правій долоні.
За зраду Гільдії – Тавро на грудях, навпроти серця.
За переступ суспільних меж і правил – на підошві правої ноги.

Тавровані лишаються людьми, але позбуваються значної частини громадянських прав. Вони не мають права ласувати смаколиками та виїжджати за межі країни. Вони не можуть вживати алкоголь та зневажати комендантську годину. Вони не мають права збиратися більш як удвох та не мають можливості пробити кар’єрну скляну стелю. Вони можуть мати дітей, але їх в них заберуть одразу після народження. Вони не можуть брати активну участь в спільній громадській діяльності (хто схибив раз – той не заслуговує на довіру) і не можуть сидіти на місцях для білих для нормальних громадян.

Найстрашніше в цій структурно та сюжетно простенькій антиутопії, це те, що Ахерн не треба було багато фантазувати. Достатньо просто зібрати гарненький букет з дискримінаційних правил, що колись діяли або працюють навіть тепер. Тільки “класична” сегрегація все ж таки оперувала більш чи менш сталими умовами, за якими людина стає гідною остракізму – стать, колір шкіри, сексуальна орієнтація, походження (цікаво: Селестіна – мулатка, але жодних проблем через це у неї не було, люди знайшли, ким ще зайнятися)… Світ “Таврованої” запаморочливо жаский саме тому, що в ньому отримати своє Тавро може кожен. А любителів покидатися камінням там вистачає. Саме тому, сонечко Селестіна швидко перетворилася на ворога суспільства номер один – вона ще й насмілювалася прикидатися гарною дівчиною, але от насправді!..

Як такий світ у романі подається доволі фрагментарно – здебільшого лише в тих межах, яких потребує сюжет. Наприклад, окремо оговорюється, що такою морально просунутою є лише одна країна (ні, Ірландію ніде напряму не називають, хоча натяки є), але інші готові оцінити чужий досвід. Поки що громадяни ще мають шанс виїхати за кордон та зробити щось недозволене (хто згадав аборти?): знайти альтернативний метод лікування для недужої дитини чи супроводити на евтаназію смертельно хвору родичку – але Батьківщина пильнує, без Тавра “надто розумні” не лишаться. Проте й сумлінне виконання очевидних правил може не врятувати – надто вже розмитими формулюваннями є “суспільні межі” та “спільний інтерес”.

Тож в тексті найпростіше стикнутися з тими проявами, які торкаються підліткового життя. Одна тактична помилка знищує звичне існування Селестіни. Віднині вона є офіційною офірною козою-відбувайкою. І тут вже авторка ні в чому себе не обмежує. Вона з лютістю та запальною злістю пише про те, як це – фатально відрізнятися від інших, коли все життя намагалася бути “конвенційно правильною” (оця системна “меріс’юшність” Селестіни трохи дратує, але зрозуміло, навіщо вона потрібна: начувайся, бейбі, достатньо хорошою для них ти не будеш ніколи). Пише про те, що це і як – ПТСР (я не можу повірити, що таке могло статися зі мною) та дисморфія (вони спаскудили моє тіло, це тіло більше не моє). Пише про граничну об’єктивацію (через Тавро я частково втрачаю людську подобу в очах нормальних людей). Пише про відразу оточуючих, які сприймають чуже Тавро як власну індульгенцію на презирство та насилля. Пише про кризу сім’ї, один з членів якої раптово став соціальним інвалідом. А коли вона починає писати про шкільний булінг – всі тригери стають дибки і холонуть долоні… Але Селестіна сильна, вона все подужає – бо сюжет так побудований.

Власне, до подужання там ще далеко – одним із суттєвих недоліків “Таврованої” є те, що вона закінчується на півслові – чекайте на продовження. Та й те, куди прямує фабула, не радує якоюсь підкресленою оригінальністю. Дівчина-ікона морального спротиву, яку спішать використати кілька політичних фракцій – десь ми таке вже читали й бачили. Але варто сказати, що політично-медійну частину Ахерн прописує непогано – можливо, сімейний досвід дається взнаки. Ну і там, де мова йде про протистояння чесного та продажного крила журналістики  – все дуже зворушливо, чесне слово. Гадаю, така антиутопійка – це непогана розумова вправа для однолітків Селестіни. Ніколи незайве оцінити, чим саме заплачено за ідеальний світ, як треба чинити в незрозумілих ситуаціях та чим можна пожертвувати. А ще окрім головної героїні там багато прикольних персонажок, які мають своє обличчя та власну партію: матір, сестра, вчителька-громадська активістка, партійна діячка, злидня вулична (кілька штук), злидня наглядачка (одна штука, але ого яка), чуйна тюремниця, дволика журналістка – вибирайте на свій смак. А що до того додається обговорення зачісок та перших цілунків – nobody’s perfect. Навіть Селестіна. Хоча наступна книжка зватиметься саме так.

PS: видання зроблено дуже приємно, і м’яка обкладинка його не псує. Ще дуже потішило, що коротенька біографічна довідка щедра на фемінітиви. А от переклад… Це той випадок, коли не настільки поганий сам переклад (хоча дивних слів та спірних формулювань в роботі Наталі Трохим вистачає – мене вже кілька днів гризе “важке покарання”, яке мозок автоматично переробляв на “тяжке”), як погані коректура та редактура. До речі, у вихідних даних ані редактор, ані коректор не вказані. Дороге видавництво Рідна мова, не треба так робити, не псуйте, будь ласка, враження від загалом симпатичного роману. Бо в тексті є все: переплутані літери, банальні мимодруки, проблеми з уніфікацією власних назв, русизми та помилки керування, неузгодження родів та відмінків у словосполученнях та сусідніх реченнях (є там чудовий абзац, з якого можна зробити висновок, що вбиральня в дівоцтві була туалетом – бо звідки ще взявся “він”), стилістичні огріхи та тому подібне. Ну і мій улюблений момент:

(…) ти – ікона, і все, що є на тобі – зразок для наслідування: твій одяг, твоя помада, скільки вуглеводнів ти споживаєш…

Вуглеводні? Ви серйозно? Нащо ж аж так?