Відмінниці бойової підготовки. “Последняя принцесса Индии”

Що може вийти, якщо хтось вирішить схрестити в пробірці (глибокий вдих) роман виховання, пригодницький роман, романтичну драму, шпигунський роман, політичний детектив, військову драму, комедію звичаїв, трагедію звичаїв та все це зверху притрусити товстезним шаром лікнепового нонфікшену? У багатьох випадках – нічого доброго, і перша думка: може, краще залишити якісь два-три компоненти? А от американська письменниця Мішель Моран спробувала написати все це одночасно і в неї… Ви знаєте, вийшло. Небездоганно, текст і в жанровому, і в стилістичному аспектах хитає, як пальму в розпал тайфуну, та його цікаво читати. Але вона бралася за справді шикарний матеріал.

dscn1564

Маленька Сіта зростала в селі на півночі Індії. Мама в неї померла, тато – ветеран Бірманської війни, бабуня – та ще відьма, а замість братика у дівчинки є лише сестричка. Грошей на подвійний посаг в родини немає, тому старшій доньці загрожує “кар’єра” девадасі – храмової танцівниці (в кращому випадку, в гіршому – повії). Проте сільце їхнє належить до земель раджі Джхансі, а це означає, що для гарненької і сильної дівчинки є ще один шлях: вчитися, тренуватися і сподіватися, що коли підросте – вона пройде відбір до особистої гвардії рані. Сіта тренувалася, Сіта пройшла. А що проходила вона іспит на початку 1850-х, то передбачити її долю нескладно. Бо дружиною раджі Гангадара Рао на той момент була Її Високість Лакшмі Баї, якій судилося стати однією з найвідоміших жінок в історії Індії.

На перший десяток поглядів “Бунтівна королева” (з якоїсь загадкової причини в КСД переклали не оригінальну назву – Rebel Queen, а версію для британського ринку, причому знічев’я замінили в ній “королеву” на “принцесу”) складає дуже дивне враження. Загорнута в екзотичні декорації, історія дівчинки з бідної родини, яка пройшла Відбір і потрапила до чарівної школи елітного загону жінок-воїтельок, нагадує півтонни стандартно-сучасного фентезійного читання. І це дійсно доволі непоганий підлітковий роман дорослішання, сповнений звичних для нього деталей та сюжетних ходів – вибудовування ієрархії, перші паростки дружби, каверзи “головної дівки на селі” – шкільна проза detected. А декорації екзотичні, так. Яскраві барви, незвичні смаки  та чужі звичаї Мішель Моран змальовує з увагою, любов’ю та просто-таки кінематографічною яскравістю. Тому, якщо комусь посеред зими хочеться спеки та ароматів – можна сюди. Але варто не забувати, що і ця екзотика не є казковою, а доволі фантастична фабула збудована на міцній історичній основі.

rani_of_jhansi
Лакшмі Баї в бойовому обладунку

Таки так, Моропант Тамбе, індійський політик з варни брамінів, виховував єдину дочку відверто нетрадиційно. І, так, коли Манікарніка вийшла заміж та була коронована як Лакшмі Баї, рані Джхансі – дівчина, яка не була схильна до дотримання пурди (кодексу поведінки, на фоні якого іноді шаріат здається ніч’о так, майже прогресивним), порядкувала в нестандартний спосіб. Сама тренована як воїн, Лакшмі Баї справді мала не лише “фрейлін”, але й загін професійних охоронниць. Тому не дивно, що доля рані, що правила замість раджі (очевидно, за його повної згоди, цікавий був дядечко – той Гангадар Рао), склалася саме так, як склалася.

Зважаючи на те, які саме сторінки індійської історії Мішель Моран взяла за основу для свого роману, не дивно, що емансипаційна проблематика в тексті аж пашить. Іноді занадто: письменниця намагається докладно розповісти читачам, які не мають поняття зеленого про індійські звичаї, що аж такого особливого було в Лакшмі Баї та її поплічницях. Загалом, форму вона обрала правильну – рамочкою для тексту є історія про те, як вже стареньку Сіту попросили написати мемуари. Але навіть з огляду на ретроспективний фокус, зачеплений за 1919 рік, героїня Моран все одне звучить так, що будь-яких суфражисток-“сучасниць” пересуфражистить. Оце невміння розділити актуальний для епохи, в якій живе авторка, дискурс та бажання висловитися від імені прогресивної жінки іншої епохи, роману шкодить. До речі, це стосується не лише несподіваних проривів Другої хвилі в “ноосферу”. Є там інші анахронізми: “Настоящей йогой занимаються не под музыку, без зеркал, вообще без чего-то лишнего, отвлекающего”. Радісно вірю, але це пояснення правда було актуальним у 1919 році, коли про широку популярність поп-йоги ще не йшлося? Таких дрібних дивацтв в тексті чимало, і переважно вони торкаються намагань письменниці подружити сову з глобусом – тобто показати її героїв більш прогресивними (відповідно, більш “правильно-мейнстримними” для сучасних читачів), ніж вони, скоріше за все, були. У деяких спробах підтасувати реальність письменниця зізнається у післямові, на сторожі інших стоїть перекладач Олег Буйвол, який серйозно працював над примітками. Отак прямим текстом і пише: твердження є художньою вигадкою, підстав вважати, що рані дотримувалася таких поглядів, немає. Тим не менш, коли Мішель Моран повертається на твердий ґрунт і переказує вже чіткі факти – в неї це виходить добре. І ті сторінки, що присвячені політичній невизначеності, неможливості дотримуватися нейтралітету та  обопільній нелюдській жорстокості повстання сипаїв – вони вражають.

Намагання показати і прекрасне, і жахливе, проілюструвати умови, за яких і в патріархальному суспільстві могла вирости жінка, яка обрала для себе непересічну (навіть за нинішніх часів) долю, пояснити, чому саме ця доля могла скластися в єдино-можливий спосіб (і подарувати іншій кінець хоча б вигаданій героїні) – все це робить “Бунтівну королеву” нерівним, проте не позбавленим певних чарів текстом. Власне, головне я вже сказала: навіть з огляду на те, що Вікіпедія чемно попереджає про фінал цієї книжки, її всю дорогу було цікаво читати. І там, де розповідається про дорослішання дівчинки, яка змушена обрати нетрадиційний шлях, а потім знаходить в ньому радість. І там, де в казковому палаці вирують інтриги. І там, де про біль, війну і нездійсненність. І на виході з’ясувалося, що найменше в цій книжці було романтичної драми. Дивлячись на обкладинку – оце несподіванка!

PS: Ще однією цікавинкою тексту є те, що, хоча головна героїня з її сімейним бекграундом, казково-блискучою англійською та іншими чеснотами є збірним образом, частина дургавасі – історичні персони. Включно з тією, яка мені спочатку здавалася читерським персонажем, аж соромно стало. А ні, Джхалкарі Баї – портретно схожа на рані охоронниця, що зіграла важливу роль під час штурму форту Джхансі – була не просто реальної особою. Її постать є одним зі знамен боротьби за емансипацію далітів. Національна героїня півночі Індії народилася недоторканою.

jhalkaribai_statue_at_gwalior
Пам’ятник Джхалкарі у Гваліорі

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s