Зимова казка. The Bear and the Nightingale

Дивні читацькі настрої, які іноді мене охоплюють, призводять до того, що хочеться читати дивне. І першим дивним цієї весни став майже незвіданий для мене піджанр у веселій сім’ї “Американське підліткове фентезі”- ретелінг а-ля рюс. Ні-ні, я була в курсі, що білосніжки та красуні з чудовиськами заяложені, шо жуть, і в хід вже давно активно пішли японські легенди та африканські міфи. Але з оцим цікавим звіром зустрічатися ще не доводилося. А знайомство вийшло доволі повчальне.

25738927

Свіженький потенційний бестселер від Кетрін Арден “купив” мою читацьку увагу кількома речами. По-перше, авторка – американка, що є спеціалісткою з російської літератури та вчилася у Москві. По-друге, вже перші сторінки натякнули на те, що мова йтиме не про аморфний фентезійний світ у вакуумі, а про криптоісторичний сюжет. По-третє, The Bear and the Nightingale – це трохи ускладнений (зокрема мотивами з “Дванадцяти місяців“) ретелінг “Морозко“, а американський переказ сюжету фільму Роу був одним з невмирущих інтернет-хітів часів мого навчання. Ну як в таке не зазирнути? А воно щось за три дні вже і прочиталося…

На далекій Півночі Русі серед лісів живе заможна боярська родина. Петро Володимирович свого часу вдало одружився – з наймолодшою донькою Івана Калити та “лісової відьми” (табличка “Криптоісторія”). Але ані Марина, ані жодне з її дітей не успадкувало бабчиних талантів. Хоча, ні, ще є шанс. І нехай Марина не переживе пологів – до цього вона готова – але Василиса має вирости особливою. Головне – вберегти дівчинку від уваги надприродних сил. От тільки люди для не схожої на інших дитини можуть бути небезпечнішими.

Один з очевидних (а, може, навіть найбільшим) недоліків “Ведмедя та Соловейка” – це те, що текст є типовим Дебютним Романом З Претензією На Трилогію. За ритмом та динамікою – не сюди, тут перша частина – чесна експозиція, друга також не спотворена надлишком екшену, і лише в третій діє починає ворушитися з блискавичною швидкістю надто добре гальванізованого тіла (перепрошую за неапетитне порівняння, але воно справді трохи перекручене). Проте авторка повільно, але дуже старанно вибудовує, імовірно, незвичний для читачів світ “навколослов’янських” казок і робить це з увагою та любов’ю. Щоправда, більше це стосується фольклорних моментів, бо виловлювати там історичні “шо-шо?” – це окреме задоволення. Людям, які добре знаються на пізньому середньовіччі буде цікаво читати, та і я знайшла, чим себе “порадувати”. Та коли вийшло приспати внутрішню критикесу, оту саму дивну приємність, на яку розраховувала, я від цього простенького підліткового роману виховання про Обрану та нечуйних людців уповні отримала.

Щонайменш три моменти трохи відрізняють “Ведмедя та Соловейка” серед братчиків за жанром. Перший – це не настільки влобний янґ-адалт, як я побоювалася. Тобто, майже всі закони жанру на місці, і проблематика тексту (особливо в емансипаційних мотивах) така, щоби чомусь навчити сучасних читачів, звиклих до певних стандартів, але письменницю заносить порівняно контрольовано. То, наприклад, коли головній героїні кажуть: “Час іти заміж. Так, ми сказали – заміж!” – вона дивується, чому йти треба терміново і без попередження, а не “Що то взагалі за нафіг?”. Та й загалом ота проблематика переважно існує в межах сітки координат між “Людське та (над)природнє” (трохи екологічних мотивів додається) та “Віра vs релігія”. За таких умов там, зокрема все дуже скромно з романтикою. У тексті немає виразної любовної лінії, а там, де вона можлива, Кетрін Арден робить доволі цікаву штуку: в обох випадках, де можна викрутити на повну стандартну романтику, письменниця показує, чому ця романтика може бути небезпечною для Василиси. І ці таблички “Увага! Загроза токсичних стосунків!” зроблені порівняно охайно. Звісно, лишається ризик, що утретє цей фокус не пройде (є, є там для цього сюжетні передумови), але читати підліткове фентезі, позбавлене любовного трикутника, – уже доволі свіже відчуття.

Другий момент – характери. Місцями вони відверто типізовані, але є серед них і цікаві. На жаль, декого з таких героїв поки що показали лише скраєчку, а хотілося би більше. Найцікавіше, що більшість з них ченці. Американський фентезійний янґ-адалт, що змушує азартно вчитуватися у вікі-статті про Алексія Першого та Сергія Радонезького – це несподіваний win. А от з тих, хто лишився таки на першому-другому планах, майже всі – жінки (і ще дві кобили). Марині-Відьміній-Доньці сюжет шансів не дав, але там ще є затята Василиса, її нянька, мачуха, старша та молодша сестри – жіноцтво в романі живе своїм окремішнім колом, за їхніми стосунками цікаво спостерігати, і з тестом Бехдель там також все гаразд. Ну, і окрема подяка письменниці за те, що у The Bear and the Nightingale нарешті добре прописана мачуха-злидня. Протягом роману тиха, мила, але зашугана дівчина поступово перетворюється на домашню тиранку з періодичними вихилами в бік “Хоч трава не рости!”, але мотиви вчинків Анни та особливості її характеру пояснюються дуже докладно, зрештою, краще, аніж вдача головної героїні (бо, щиро кажучи, образ Василиси – сюжетна константа, там цікаві стартові умови, але практично нульовий розвиток). А Анна, Анна, яка змалку здатна бачити те, чого інші не бачать, і змушена пояснювати собі дійсність з огляду на гідне релігійне виховання (“Я постійно бачу бісів – мабуть, я страшна грішниця”), що зустрічає нарешті священника-кар’єриста, готового тут і зараз попрацювати екзорцистом на пів-ставки – оу, отам з конфліктом і драмою усе перфектно!

А третій момент, це якраз те, на що образ Анни так чудово працює – зображення зіткнення двох світів, двох свідомостей – міфологічної та релігійної. Світ Василиси підпорядкований прадавньому ритмові сезонів, це світ, де колообіг життя максимально увиразнений, домовики та русалки є нуднуватим повсякденням, а до пророцтв варто дослухатися. Світ Анни – поле боротьби між духовним та тілесним, між старим та новим, між природним та правильним. І хоча сюжет підштовхує читацькі симпатії в конкретний бік, я не можу сказати, що текст безсоромно підіграє стороні, яка має перемогти. Поки що перемогти, прогноз на наступну книжку там залишає трохи простору для різночитань…

Енівей, світ та атмосфера у Кетрін Арден вийшли по-своєму привабливими та доволі переконливими. Повсякденна нечисть охайно вписана в реалії. Зима змальована як правдешна хтонічна жуть, і на те є причини (я вже не кажу, наскільки мені близька ця естетична концепція!). Та й сама ідея розчленувати Чорнобога на два _дуальні_ божества – настільки збоченно-багата, що спостерігати за її втіленням хочеться чи то зі співчуттям, чи то з попкорном. Отак і вийшло, що читався роман з легким зітханням: тут передбачувано, там – надто стандартно, десь дія провисає, а ондечки – черговий ляп – а на продовження я буду чекати. Бо світ прикольний, бо Василиса – молодчина, бо у наступному романі вони, швидше за все, візьмуться скидувати ординське іго, а там історичні обставини такі, що міксувати із сучасно-демократичним уявленням про свободу їх нелегко… Ні-ні, я таке не можу пропустити. Хоча здавалося б…

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s