Дім та його люди. “Блакитне мереживо долі”

/Замість дисклеймерів/ У мене доста складні стосунки з текстами Енн Тайлер – і то зважаючи, що читала я їх небагато. Але є між нами якийсь дивний світоглядний розсинхрон. Це ніби гостювати у малознайомих, але дуже привітних людей: тебе всаджують за стіл, не питаючись насипають в тарілку щось їстівне, але не оптимістичне, ти це чемно з’їдаєш, дякуєш, дивлячись в тарілку, і швиденько втікаєш. Неґречне: “Знаєте, я такого взагалі-то не їм!” – краще проковтнути разом із першим кусником. Люди ж старалися! От і тут майже теж саме. Ні-ні, я таке читаю… але не таке, не настільки таке, не в той бік розгорнуте і не для того.

Найсвіжіший на сьогодні роман Енн Тайлер (як не рахувати участь в проекті Hogarth Shakespeare із переспівом “Приборкання норовливої“) не лише нагадує про її власні класичні твори, але й чимось невловимо схожий на ще один бестселер – тільки попереднього книжкового сезону  – “Іди, вартового постав” Гарпер Лі. Схожий олдскульністю, старомодною розважливістю, якимись класичними прийомами та образами і схильністю розв’язувати конфлікти методом “Якось воно буде”. Але є нюансик. “Вартовий” – це давній рукопис, з якого поздували порохи. “Блакитне мереживо долі” – текст, написаний у 21 столітті і такий, що ніби апелює до сучасних реалій. Здебільшого якраз “ніби”.

DSCN1857

А у 1936 році Джуніор закохався у будинок.

Ні, спершу, вочевидь, він закохався у свою дружину, тому що на той час він уже був одружений, його жінку звали Лінні Май Інман. Але він ніколи не розповідав багато про неї, тоді як про будинок на вулиці Боутон міг говорити годинами без упину.

Колись талановитий тесляр та дизайнер-самоук Джуніор Вітшенк побудував будинок для чужої родини і доклав певних зусиль, щоб він став його власністю. А щастя своє побудувати на чужому незначному нещастячку було не дуже складно: бізнес Джуніора пашів здоров’ям, донька вдало вийшла заміж, син знайшов собі не настільки блискучу партію, але мав з дружиною четверо дітей – програма побудови Родинного Гнізда (з усіх можливих великих літер) завершилась успішно. Але історія та реальність – дві несправедливі подружки. Минуло кілька десятиліть, і от уже Джуніор та Лінні Май давно в могилі, їхні діти – літні й нездорові люди, а внуки нівроку виросли – от тільки величезний будинок-маєток без кондиціонерів, але з пихатим ґанком їм більше не потрібен. У них свої життя і свої проблеми – місцями навіть кучеряві.

Метафора, що лежить в основі “Блакитного мережива” по-своєму чудова, хоча іноді звучить іронічним переспівом радянського анекдоту про “Слай-ди, слай-ди!” (“Буває любов між чоловіком та жінкою, буває любов між чоловіком та чоловіком, буває любов між жінкою та жінкою, а буває любов до Будинку!”). Хоча сюжет місцями вдало прикидається проблемною драмою про начебто-ідеальну сім’ю, над ним царює Home Sweet Home. Дорогий будинок як втілення американської мрії – це логічно і красиво. Якщо не думати про те, що то є трішки неоднозначна варіація на тему мрії. Або ж навпаки – абсолютно і стовідсотково однозначна. Впахуй як проклятий, і матимеш чудовий майже-білий будинок на пагорбі. Друзі твого сина зватимуть тебе “Сер”, твоя донька вийде заміж за багатія з довіском “Третій” в імені, твої внуки гойдатимуться на ідеальній гойдалці з натурального дерева, і жодного вам тут ганебного дрантя! Чудова американська мрія білого чоловіка, якій в сучасному розбещеному самореалізаціями та диверсифікаціями світі вже більше немає місця. Тут можна впустити сльозу співчуття, але чомусь не хочеться. Ностальгійні тексти спрацьовують тоді, коли чіпляють за живе. Енн Тайлер чудово малює картинки напівзагубленого раю, але для багатьох читачів (навіть американських) ці кущі приблизно так само абстрактні, як калахарський буш. Так, по телевізору бачили. Ні, самі не відчували.

Поза тим сімейну ідилію (тм) авторка не ідеалізує. Зворотній бік метафори: “Правильний дім як уособлення правильної родини” – показаний як такий, що розпадається швидше, ніж дбайливо доглянута будівля. Вітшенки – чудова дружна сім’я (і віддана невістка Джуніора Еббі – пророчиця її показних дружності та чудовості), де ніхто насправді не знає одне одного, та й не сказати, що дуже хоче. У цьому плані “Блакитне мереживо доліспівзвучнеНесказаному” Селесте Інґ – герої мовчки полірують власні мрії. Про будинок, про дім, про улюбленого синочка-бунтаря, про невмируще кохання Ромео та Джульєти, про статус, про стандарти… Але якщо у випадку з персонажами Інґ їх хочеться потримати за горлечко і ввічливо попросити: “Поговоріть нарешті!”, то герої Тайлер, схоже, цілком свідомо живуть в своїх власних бульках. O tempora, o mores, розпад багатопоколінної родини (свіжа тенденція, ніц не скажеш), егоїсти перемогли, сім’я занепадає – ні, Господи, тут можна й не палити, самі справляться. Добре це чи погано? Та якось ніяк. Тайлер, беззаперечно талановита письменниця, скеровує свої сімейні саги із наполегливістю криголама: знає куди, знає заради чого, знає, які сімейні цінності майорітимуть на щоглі цього разу. Але, за бажання, чисту воду можна знайти і деінде. Там, де хрускіт смаженого курчати звучить в іншій тональності.

PS про видання: і є ще одна гарна (і дуже приємна на дотик) обкладинка від Нашого Формату. Переклад Анастасії Клімової доволі рівний, дрібнички є, але такого, щоб очі на сторінку випадали, я й не пригадаю. А от редактура-коректура трохи підгулюють – зокрема у подекуди розсинхронізованих власних іменах.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s