Минуло вже три місяці 2017 року, але я лише зараз серйозно взялася за свою гарячу десятку. І першою з письменниць до категорії “От і познайомилися” перейшла британка Френсіс Гардінґ. Я довго крутилася навколо її фентезійного дитячого циклу, але нарешті… ні, не українською, російською переклали, можливо, уже найвідомішу з написаних нею книжок. Премії (і то не лише галузеві), шикарна критика, розголос, переклади, подарункові видання. The Lie Tree, “Дерево брехні” побачило світло лише у середині 2015-го, але доля в нього складається блискуче. І це справді дуже хороша книжка для молодших підлітків – непроста і неприємна, та все ж цікава і здатна щиро говорити про вагомі проблеми.

Родина чотирнадцятирічної Фейт похапцем збирається і переїжджає на маленькій віддалений острівець. Офіційна версія – батька Фейт, превелебного Еразмуса Сандерлі, покликали взяти участь у розкопках, він ж бо знаний палеонтолог. Неофіційна версія – газетами пішов поголосок про те, що шанований експерт підробляв найвідоміші свої знахідки. Фейт пишається та захоплюється своїм батьком і вона готова докласти всіх зусиль, щоби допомогти йому врятувати професійну та сімейну репутацію. Та на дворі лише друга половина 19 століття, і від розумної дівчинки очікують лише гарної поведінки та сумлінного ставлення до надважливої мети – привчити молодшого братика-шульгу їсти та писати правою рукою. Але Фейт не збирається сумирно сидіти вдома, коли батько випадково помирає, мати починає дивно поводитися, а легенди про чудесне дерево, що живиться неправдою, виявляються не такими вже вигадками.

Порівняння – на диво нав’язлива річ, тому перша думка, яка виникає під час читання “Дерева брехні“: “Ухти, готична “Кальпурнія Тейт!”. Так, тема поневірянь та емансипації упосліджених однолітків – це популярний мотив сучасної дитячої літератури. Але між Кальпурнією Тейт та Фейт Сандерлі різниця полягає не лише в тому, що героїня американської письменниці “живе” майже на тридцять років пізніше. Кальпурнія – “Джеррі Даррел у спідниці”, юна натуралістка, яка мріє стати ветеринаркою та отримає таку-сяку підтримку з боку родини (принаймні, у неї є дідусь!). Фейт Сандерлі цікавиться не стільки живими тваринами, скільки мертвими (це я про палеозоологію, ви не подумайте), але вона живе в геть інакшому світі. Світі, де дівчинка однозначно не може мати таких інтересів.

Ее всегда снедал голод, а девочки не должны быть голодными. Они должны аккуратно клевать за столом свои изящные порции, их разум тоже должен пресыщаться скромной диетой. Несколько тоскливых уроков с сонной гувернанткой, скучные прогулки, пустое рукоделие. Но этого было недостаточно. Знание — любое знание — манило Фейт, и в том, чтобы поглощать его незаметно для других, была масса запретного наслаждения.

То “Дерево брехні” – це книжка про юну дівчину, яка відстоює своє право на освіту? Певною мірою, так, тим більше, що фінал з такої точки зору є порівняно оптимістичним. Але також це книжка про місто та село, про науку та характерні для 19 століття дискусії навколо неї, про віру та теорію еволюції, що її підважує, про амбіції – наукові, політичні, соціальні. Про станову неприязнь, про суто жіночі стратегії виживання (“тупенька пустунка”-мама Фейт – дуже класний образ), про ведення господарства у 19 столітті. Про любов та презирство, про сім’ю як цінність та тягар.

Каждый ребенок вступает в жизнь, будучи в долгу перед родителями, которые дают ему кров, пищу и одежду. Сын может однажды отплатить тем, что станет выдающимся человеком и увеличит состояние семьи. Но дочь никогда этого не сделает. Ты никогда не прославишься на военном поприще, не проявишь себя в науке, не сделаешь себе имя в церкви или в парламенте и не овладеешь достойной профессией. Ты всегда будешь лишь обузой, опустошающей мой кошелек. Даже если ты выйдешь замуж, твое приданое пробьет брешь в семейном состоянии. Сейчас ты отзываешься о Говарде презрительно, но если ты не выйдешь замуж, в один прекрасный день тебе придется просить его о снисхождении, чтобы не оказаться на улице.

Проте також злочин і покарання – за формою “Дерево брехні” є містичним детективом, причому зшитим за дорослими стандартами: із вивченням доказів, порівнянням “показань”, роботою під прикриттям і навіть зі сценою погоні. Але найцікавіша в цьому сюжеті складова – не детективна, а етично-містична. Розумниця Фейт картала себе за те, що часом підслуховує, нишпорить та маніпулює дорослими співбесідниками. “До першого причастя це треба припинити!” –  переконувала себе дівчина. Але потім вона познайомилися з Деревом і дізналась, що брехня – це, звісно, гріх, але також сила і влада.

Фейт обнаружила, что ложь — как пожар. Сначала ее надо беречь и подпитывать, бережно и мягко. Легкий порыв ветра раздует слабые языки пламени, но сильный может их погасить. Некоторые сплетни укореняются, с треском распространяясь по округе. Такие уже не нуждаются в подкормке, это уже больше не твоя ложь. У нее свое обличье и своя жизнь, не поддающаяся контролю.

Не так вже й часто трапляються дитячі книжки, готові не сполохано волати “Брехати негарно!”, а зважено і детально пояснити, чому ж “негарно”, які проблеми спіткають вправного (або ж невправного – є тут і такі підсюжетики) брехуна, де ховаються ті неприємні підводні камені, якою може бути ціна тимчасового володарювання над чужим розумом. Жвава й обдарована, але трохи нечиста на руку вікторіанська не-фіалочка не отримує готові відповіді із грифом “Морально припустимо”, а призвичаюється до несприятливих обставин сама, вишукуючи зброю та навчаючись складати її, коли це потрібно. Дилеми, з якими стикається Фейт, скоріше за все, сучасним підліткам не світять. Але така екзотичність не робить “Дерево брехні” гіршим “етичним тренажером”. Із цією роллю книжка чудово впорається, і те, що вона не дає однозначних відповідей і не пропонує напівперетравлену мораль навіть у кінці – її вагомий бонус. А ще вона захоплива, неймовірно стильна, начинена привітаннячками класичній літературі і дуже чесна. А в англомовній версії ще й має преміальне видання, ілюстроване Крісом Рідделлом, якого багато хто знає за малюнками до творів Ніла Ґеймана.

Отака у нього Фейт.

Я хочу цю книжку!