Спочатку були якісь книжки-картинки, потім “Подорож “Блакитної стріли“, але справжню цікавість до книжок про ляльок в мені розігрів Абрагам Мерріт. Як не дивно, “Диявольські ляльки мадам Менділіп” (в дівоцтві Burn Witch Burn) не лишили по собі якогось по-фетишистському неприємного присмаку. Як і старенькі жахлики. Тож уявлення про те, що ляльки – це моторошно, в моїй голові не затрималося надовго. Це потім я почала колекціонувати ляльок і з прикрістю усвідомила, що деяких гостей мої дівчатка змушують трохи нервувати. “Вони ж такі класні!” – дивувалася я. От і героїня роману німецької письменниці Майї Іліш теж дивується: чого це її благодійники жахаються дбайливо зібраної лялькової колекції, що зберігається в зачиненій секретній кімнаті?

Уже не у вікторіанські, а у глибоко едвардіанські часи до дівочого сиротинця Святої Маргарити завітав джентльмен у чорному і “позичив” там спритну сирітку. Свіже надбання привезли у віддалений загадковий маєток, обрядили у біле мереживо, нагодували солодким та пояснили кілька речей: її не вдочерили, а взяли на роботу; вона може робити майже, що завгодно, але тільки не відходити далеко від дому; вона мусить доглядати колекцію дорогоцінних порцелянових ляльок, а ще: “Тепер тебе, любонько, зватимуть Флоранс!”. І ось 14-річній “Флоранс” довелося попрощатися з мріями втекти із цирком та стати еквілібристкою та розпочати дивну та, на перший погляд, нікому не потрібну працю.  Що не так з цим будинком та чому в його саду одночасно квітнуть всі можливі квіти? Чому служники так дивно поводяться? Чому в Кімнаті ляльок можна почути дитячий сміх? І чи є взагалі людьми холоднувато-доброзичливі пан та панна Моліньє?

“Кімната ляльок” – це така готична-преготична неоготика, що аж серце стрибати починає. Типовий роман виховання про спостережливу розумницю-сирітку занурюється у стандартні жанрові кліше, як каченя в брудну калюжу. Складається враження, що першу половину роману Майя Іліш отримувала кайф від того, як бавилися у штампи. От вам зловісний сиротинець! От вам загадковий будинок! От вам підвал! От вам бліді господарі! От вам дивні звуки та тихі кроки! От вам натяки на господарів-маніяків та погрозливий інцест! Вампіри? Перевертні? Привиди? Родове прокляття? Тут буде майже все, що ви би могли побажати від правдешньої готичної історії. Окрім, хіба що, вагомої серйозності.

Я вообразила себе, что там находится тайный склеп, где днем спит вампир, – кстати, меня бы не удивило, если бы Руфус оказался вампиром, учитывая, какой он бледный и мрачный. Но разве вампиры могут расхаживать при солнечном свете? По-моему, нет. Видимо, нужно смириться с тем, что даже Руфус – самый обычный человек.

Окрім цієї карнавальної готичності, “Кімната ляльок” дуже радує головною героїнею. Флоранс – це така типова “анти-Кетрін Морленд” (та й посилань на “Абатство” в тексті чималенько) – спокійна, виважена, розважлива, а що іноді дурницю здатна утнути, то це їй всього лише чотирнадцять. Тому спокійна і виважена особа призвичаюється до свого майже-зачаклованого майже-замку та провадить майже-детективне розслідування із виразно постмодерним присмаком.

Но не успела Бланш открыть рот, как я поняла: это не я героиня романа ужасов, а она. Бедная осиротевшая девочка приезжает в зловещее имение своего загадочного, мрачного дядюшки и там открывает леденящие душу тайны…

Это же все объясняло! Героиня романа должна пережить какие-то приключения прежде, чем узнает, что скрывается за загадочной дверью, – ей не могли вручить ключ от запретной двери в первый же день. Наверное, моя роль – это роль взбалмошной и уродливой наперсницы, которая является хранительницей мрачной тайны. По крайней мере именно так бы все и обстояло, если бы я находилась в романе Уилки Коллинза, которого так любила. Я ощутила горьковатый привкус во рту. Конечно, не стоит рассматривать свою жизнь как роман, но если я не главная героиня этой истории, то в конце мне не достанется прекрасный принц.

І все було б з цією книжкою ідеально, якби не кілька “Ой”, сплетених в клубочок. Можу лише вітати ту антуражно-сюжетну версію, на якій спинилася письменниця (ще б пак!), але часте для дебютних романів бажання увіпхати в текст якнайбільше класних ідей тут спрацювало так собі. І те, і се, і можна без хлібу – і от уже ритм шкутильгає, динаміка втрачається, а емоційна напруга одного з найважливіших епізодів сходить на пси, бо ковдру на себе перетягнула стильна і фольклорна, але не конче необхідна сюжетна лінія. Ні, на фініш роман вирулює з блиском та феєрверками, але сумно бува, коли могло б вийти класно, а вийшло просто окей. Ну і й одну сюжетно-стилістичну фішку (це мега-спойлер, тож доводиться загадково мовчати) варто було б реалізувати влучніше й переконливіше. Та, якщо не капризувати, можна і так: симпатичний готичний янґ-адалт з хорошою героїнею, рівними гуманістичними цінностями, чітко проговореним (словами через Флоранс фактично) переосмисленням жанрових стандартів та з переконливою атмосферою (фух, я втрималася і не написала це слово з великої літери, хоча воно просто-таки вимагало!) – ну дійсно, чого ж тут іще? Нууу, можливо, хотілося б почитати готичку, де ляльок нарешті любили би. Бінго! Оце воно якраз таке – хоч і не буквальне. Та хіба колекціонерському серцю багато треба, щоб розтанути? Колекціонерське серце тане, місячна потреба в готиці вгамована, і як підліткове читання “Кімната” також вийшла незлецьки. І близько не бездоганне, так, але по-своєму чарівливе.

Зберегти