Я так довго збиралася написати цей пост, що мені ніяково дивитися на зроблені ще у серпні фото. Ну, краще вже пізніше, але зробити, бо кількість шанувальників Ґеральта та кумпанії в Україні росте, а ще навіть не весь цикл видали, то, я, можна сказати, фатально не спізнилася. Поїхали? Каер Морген чекає на гостей.

Настільна версія “Відьмака” є приємним доповненням до всесвіту творів Анджея Сапковського. Попри мої побоювання, вона не є прямим привітанням комп’ютерній серії, хоча її герої – активні дійові особи саме ігрової версії. Проте кількість “пасхалок” до книжок настільки велика, що, гуляючи квестами настолки, легко відчути себе Ґеральтом часів “Останнього бажання” та “Меча призначення“. Суцільні знайомі обличчя, знайомі предмети, знайомі обставини. І от уже одне завдання просить нас допомогти одному любителю русалок чи прослідити за однією ініціативною чарівницею.

За геймплеем The Witcher, як нагадує підзаголовок, є більш чи менш передбачуваною Adventure Game. Суть гри – набрати якомога більше балів, виконуючи певну кількість квестів (від одного до п’яти). Гра закінчується тієї миті, коли перший з гравців (їх може бути від 2 до 4) закриває останній зі своїх квестів. А для того, щоби виконати завдання, доведеться добряче побігати мапою, розкачати унікальні навички персонажа й не гребувати короткостроковими місіями Investigations. Та поряд чатують небезпеки: до болю знайомі монстри трьох категорій (бронзові, срібні та золоті) та неприємності, що з’являються завдяки карткам злої долі. Добра доля також існує, тому не варто засмучуватися завчасно. Але ще треба пам’ятати: для необережного гравця ця гра може бути не тільки цікавою, але й виснажливою.

До плюсів гри можна віднести:

• у першу чергу все, що робить її “Відьмаком” – тобто самий світ. Він як рідний – міста, нечисть, герої – всюди ми були, про все це читали. Як біжиш рятувати чергового хлопчика, завжди ризикуєш влізти у халепу: на нільфгардський патруль наскочити чи з ельфами посперечатися. Коли потрібна допомога – в пригоді стане подарунок від Неннеке чи Весеміра. Та й без інших друзів не обійтися – особливо, якщо ти Любисток.

  

• герої гри – це доволі непогано “прописані” під ігрову логіку книжкові герої. Персонажів четверо: Ґєральт (хто б сумнівався), Трісс (єдина жінка), Ярпен Зігрін та Любисток. У кожного своя “суперсила”: магія у Трісс, вміння варити конкокти та користуватися знаками у Ґеральта, здатність заробляти гроші співом у Любистка, або звертатися за допомогою до хлопців та неймовірна живучість у Ярпена. Також кожен персонаж має свій додатковий кубик до трьох стандартних. Окрім Ґеральта – у того їх аж три.

• тут насправді цікаві квести трьох вагових категорій: на 8 балів, на 12 і на 16 – та трьох типів (бойовий, магічний, дипломатично-шпигунський). Кожен квест окрім базового завдання має два бічних плюс можливість “взаємозаліку” додаткових балів для персонажів, які раптом опинилися в одній локації.

• про книжкові реалії нагадують не лише квести, а й усі інші елементи гри – від карток “розслідування” до монстрів та інших проблем.

• нескладний і доста приємний ігровий процес. Протягом кожного ходу гравець може виконати дві дії з п’яти: чотири стандартні (подорожувати; прокачувати героя/героїню; витягти та виконати картку розслідування; відпочити, аби підлікувати поранення) та одну унікальну для персонажа. Трис, наприклад, заряджає свої закляття та амулети – так, їхня сила, на жаль, не нескінченна.

• плюс до всього тут доволі азартні бої та, за рахунок чималенької кількості квестів непогана реіграбельність.
• ну і нарешті – все це просто дуже красиво і якісно зроблено.

Але не одними плюсами. Мінуси тут також є.

• головний мінус – найочевидніший. Баланс? Забудьте про це слово. По-перше, незбалансовані герої. Щоби програти, маючи в активі Ґеральта, треба або докладати якихось феєричних надзусиль, або грати проти дуже досвіченого та хитродупого гравця. Навіть мінімально прокачаний (тобто з одним-двома знаками на додачу до стандартних бойових навичок) відьмак спітніє хіба що як золотого монстра зустріне. Інші проблеми для нього вирішуються одним плювком. Оця фішка з варінням еліксирів направду взагалі не потрібна, краще не витрачати на них час (ну, може, пани естети люблять “Ластівку” – тоді канєшна). До особливостей Трісс та Ярпена треба призвичаїтися, а от Любисток… Любисток також для естетів, за нього грати важкенько. Плюс до всього багацько навіть умовно нейтральних карток розслідування мають модифікатор “Якщо ви Любисток – отримайте додаткових люлів”. Усе правильно, це картки імені численних збавлених прекрасних пань зі злими чоловіками.
• Та навіть якщо абстрагуватися від нерівноцінних можливостей персонажів, геймплей має дірки особливості, які можна вважати за простір для створення позаконкурентної переваги. Чесно попереджаю: гравці, які повільно і сумлінно проходять “дорогі” квести, виконуючи всі додаткові умови, не програють лише тоді, коли так поводяться всі. Бо людина, яка бігцем пробігає восьмибальники, накопичуючи ресурси за рахунок вдало виконаних розслідувань, банально (і часто успішно) форсує закінчення гри.
• Але варто пам’ятати: якщо грати дуже правильно – це затягнеться. Стандартна партія на три квести може тривати більше трьох годин, і під кінець ніхто вже нічого не захоче. Хоча, насправді, ні, до цієї гри хочеться повертатися. І не лише з фанатських міркувань. Вона все ж таки класна.

До речі, для того, щоб спробувати, як воно вам, достатньо мати комп з інтернетом. У цієї настолки є офіційна цифрова версія, яка допомагає розібратися з деякими тонкощами значно краще за книжечку з правилами для офлайнової версії. Тож гаряче рекомендую такий варіант, а я поки що мріятиму про розширення. Світ дозволяє – гадаю, можна було б просто додати ще кількох персонажів. Ну і карток до них прикольних, чому б і ні.

PS: ще трохи фоточок. Ну і цей, питайте, якщо щось цікавить, бо, здається, це я вперше намагаюся зробити огляд настільної гри.