Серед втішних тенденцій в українському книговиданні, мало що радує мене настільки ж, як дедалі активніша готовність друкувати збірки оповідань. Збірки знаних авторів, антології, де серед знаних авторів є й новачки, антології за мотивами конкурсних відборів, перекладені збірки… Та окремий пункт – збірки дебютні, перші книжки їхніх авторів. Минулого року їх чимало вийшло, але я от поки що лише до одної добралася.

(Постфактум важко визначитися, яка гирька на терезах “Нє, оце треба читати!” є вирішальною при виборі книжки. Тут було одразу кілька “за”: мала проза, дебют, авторка з Харкова (більше, більше голосів зі Сходу та Півдня), чудове видання з гарною обкладинкою та внутрішніми ілюстраціями (більше, більше дорослих книжок з картинкам, шо ж ми, не люди!). І кілька “проти” – майже всі рецензенти наголошували на підкресленій соціальною значущості та форсованій трагічності текстів. Здається, остаточно мене переконала посестра по читанню фантастики Beauty and Gloom – якщо вже Даша сказала, що реалістичну книжку варто брати, то точно треба брати.)

І таки “соціалки”, такої вгодованої, спокійної, впевненої у власних чарах “соціалки” в одинадцяти оповіданнях “Неболовів” дійсно більше, аніж хотілося б отримати. Власне, її не оминуло жодне оповідання, просто в деяких проблеми стоять не настільки гостро, як в інших. Убивчо п’яні мажори і недолюблена батьками студентка з несподіваним романом, ситуації, коли найкращим виходом здається зашморг – і невдалий курортний роман… Тим не менш, героїв, життя яких не визначають їхні драми та трагедії, у Юлії Ілюхи в цих текстах немає. А от життєвості – хоч греблю гати.

Оповідання з “Неболовів” – це дуже цікаве явище, за якого “правда життя” впевнено перетягує на себе ковдру. Майже всі сюжети тут знайомі за фабулою та впізнавані в дрібних промовистих детальках – жест, фраза, миттєвий образ. І більшість текстів – це якесь дивовижне змагання між критичним реалізмом, який би і класиків 19 сторіччя не зганьбив, та гіперреалізмом дрібниць. Основні сюжети (не завжди, але часто) розвивають себе за всіма законами жанру, вимогами часу та очікуваннями про єдино вірний перебіг подій. З одного боку, це робить їх передбачуваними, пригадуєте давнішнє телешоу – “Я вгадаю цю мелодію за сімома, ні, за шістьма, ні, за п’ятьма нотами!”? (і таки вгадаю). З іншого – в більшості випадків, розвернути ці сюжети кудись не в той бік, було б неправильно – тканина реальності пручається. Життя таке: якщо “А”, то вже певне “Б”, а “Ц” та “Ш” тут ще трохи не пасують.

Тому в збірці є те, на що можна було б очікувати: проблемні сім’ї, занедбані старі й малі, мовні конфлікти, безправність від бідності і бідність від безправності, ПТСР в мобілізованих, війна, як істина, десь поруч… Багато болю, невпевненості і трішки краси в тих самих дрібницях, які несподівано розцвічують незнайомими барвами проблематику іншого старенького шоу (та що ж у мене за ранок теленостальгії!) “Без табу”. Оці влучні дрібнички, ідеальні зліпки з миттєвої дійсності в усьому її тьмяному сяйві, раптові проблиски неймовірних образів, поезія, яка намагається загорнутися в краєчок тої ковдри, що її вже стягнуло з ліжка життя, змусили подивитися на оповідання з “Неболовів” як на лялечку, з якої ще трішки – й вибереться назовні чудовий метелик. Десь чула, що Юлія Ілюха тепер пише роман. І, попри всю заангажованість в оповідання, чекатиму на нього з нетерпінням. Бо дуже хочеться подивитися, яким метелик стане, коли обсохне, розправить крильця, струсить з себе оцей тягар надміру диктаторської “життєвості” та полетить шукати власний шлях і неповторно власний голос. Він уже є, цей голос, просто іноді його ще важко розчути.

– Толю, а привезеш мені неба шматочок, як станеш льотчиком? Я його в акваріум посаджу, буде там плавати, таке синє-синє…

Я вдячна видавництву Віват  за організовану ним можливість прочитати цю книжку.