Виявляється, ретелінги бувають і таким. Переказами найвідоміших казок. Розрахованими на підлітків. З виразно феміністським ухилом. Поезіями.

Здається, слово “поезії” треба було друкувати одночасно болдом, курсивом та капсом, тому що настільки я свої читацькі горизонти вже давно не розширювала. Тим не менше, судячи за усім, збірка Poisoned Apples Крістін Гепперманн не є чимось надзвичайним – книжки зі схожими анотаціями мені вже якось траплялися. Ну от такий вузький напрямок в сучасній американській поезії – спроба говорити з дівчатами-підлітками про їхні проблеми, використовуючи загальновідомий культурний інструментарій. І виходить це доволі цікаво.

Крістін Гепперманн – не лише поетка, а ще й дитяча письменниця та літературна оглядачка відомих американських видань – як критикеса спеціалізується на сучасному янґ-адалті. Тому першим враженням від її саркастичних варіацій на тему казкових переспівів було очікуване: “Ото тітку дістали!”. Але чим глибше в ліс, тим більше в цих віршах було гніву, болю та розпачу. Сама авторка у післямові каже, що деякі теми є дуже болючими і за звичайних обставин торкатися них надто страшно. А казки… Казки – це давній і перевірений спосіб замотати лячну правду у метафори, що їх з легкістю зчитає цільова аудиторія. А головне – це спосіб вимовити те, про що в голос говорити не прийнято або неприйнятно.

І вона говорить. Про те, як важко жити принцесам, і про те, чому лише принцеси в цьому світі отримують більше. Про Страшних Сірих Вовків та інші небезпеки, що таяться у лісі. Про гріхи недбальства і страх недосконалості. Про насилля – прийняте або ж власноруч зроблене. Про кпини, булінг, тампони (так-так), підліткові пиятики та підлітковий секс, про лахи, креми, помаду, про анорексію, про сварки з батьками та конкуренцію між подругами – практично про всі складові дівочого життя, що зачіпають за живе чи своєю бісючостю можуть підняти з могили й мертвого.

Чимось надзвичайно новим чи оригінальним “Отруєні яблука” не є – так, цікаві (іноді і з поетичної точки зору також) влучні тексти, які старанно і іноді занадто буквально проговорюють проблемні аспекти підліткового досвіду. Але вдале поєднання форми та змісту призводить до того, що відірватися від читання цієї збірки мені було доволі складно. Прикольна антитеза шалено популярним нині романтичним переКазкам, практичне завдання до теоретичних вправ з умовного курсу “Феміністична літкритика для старшого шкільного віку”, чудове доповнення до того ж таки “Це серйозно!” – коміксів Сари Андерсен, яка про плюс-мінус те саме говорить малюнками і для трохи старшої аудиторії… З якого боку не глянь, Poisoned Apples є – щонайменш – дуже прикольним вивертом сучасного маскультурного мейнстриму. Але поза тим це все ще збірка пристойних (а подекуди – офігенно крутих) поезій з виразною терапевтичною складовою. І там, де одні читачки та читачі дивитимуться на метафорику чи оцінюватимуть алюзії, інші сичатимуть від болючої влучності деяких рядків. Хоча… Я б не сказала, що ці категорії не можуть збігатися. Є тут кілька текстів, які жалять у найніжніше.

“Моя порада? Переказуйте свої власні історії. Прокладайте свою стежку між дерев, і я обіцяю, що кінець кінцем ви вийде до узліску. А тоді – зможете нарешті станцювати”, – закінчує післямову авторка. А і справді, деякі казки варто переповідати знову і знову, якщо в тому є потреба. І навіть тоді, якщо комусь ця потреба здається дрібною та не вартою уваги. Особливо в цьому випадку. Бо Ліс – він завжди поряд, і через нього ще треба пройти.