Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

“Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

– І бабуся твоя не з власної волі померла, – розмірковувала Марні. – Так сталося.
Та Анна стояла на своєму:
– Вона теж мене залишила. Вона поїхала від мене. Обіцяла повернутися, а сама не повернулася! – Анна коротко, без сліз, схлипнула і докинула сердито: – Я її ненавиджу за те, що вона мене залишила саму. Вона мала про мене дбати! Несправедливо було отак мене покинути… Я їй цього не пробачу! Ненавиджу її!

Якщо у випадку із повістю Марі-Од Мюрай відомою є, в першу чергу, сама книжка, то твір Джоан Робінсон прославила екранізація. Судячи за скромною, але зростаючою кількістю читачів “Коли Марні була поруч” на ГудРідз – на її популярність добряче працює аніме від студії “Гіблі” та репутація книжки “зі списку Хаяо Міядзакі”. Власне, і я теж дізналася сюжет книжки про сироту з проблемами поведінки, яку відправили до знайомих пересидіти на канікулах, саме з аніме.

Анні лише 12, та життя її давно вже не радує. Дівчинці не вдається знайти спільну мову ані з однолітками, ані з вчителями, ані з названими батьками. Тому пропозицію завчасно поїхати на канікули Анна сприймає як гірко-солодке заслання: все одне ні її, не вона нікого не цікавить, можна й біля моря пересидіти на самоті! Та чарівлива атмосфера дюн та маршів-лиманів дає стусана і без того шаленій дитячій уяві. Закинутий Дім-на-Болоті здається самітній дівчинці казковим замком, що про нього так цікаво фантазувати. От тільки чи він справді закинутий? І хто та симпатична світловолоса дівчинка, що раз у раз позирає крізь вікно?

Там де “Оh, Boy!” бере читачів в полон сюжетною круговертю та гумором, “Марні” полює на уяву завдяки майстерно виписаній атмосфері. Напівказка, напів’ява, непевна, хистка реальність – ооо, британські письменниці таке писати люблять і вміють! Для того, щоби допомогти своїй героїні, Джоан Робінсон у певний момент підключає бога з машини з психоаналітичними навичками, але водночас вона втримується від того, аби ліпити ярлички та надавати вичерпні пояснення. І цілком реалістична терапевтична фабула про те, як пробачати померлим і знаходити живих друзів, зберігає і примножує густий дух фантастичної “всеможливості”.

І наскільки “Оh, Boy!” книжка дуже французька (романи-круасани-чорний гумор-трішки Дюма), настільки ж “Коли Марні була поруч” аж пашіть цією щирою англійськістю. Елементи діккенсівського більдунгзроману органічно поєднуються з прийомами, знайомими за вікторіанською же готикою, характерна для канікулярної прози фабула ненав’язливо нагадує стосики іншої британської класики, а святість чаювань о п’ятій змушує розчулено згадати, що є, є вічні цінності на цьому світі!

Та і в іншому ці дві книжки відтіняють одна одну. У першій події біжать так швидко, що аж встигають захекатися, у другій – розвиваються повільно і дуже… ґрунтовною. Перша зосереджена на подоланні зовнішніх бід, що переслідують бідолашних членів сім’ї Морлеван, у другій – головною проблемою Анни все ж таки є вона сама. Але і “Oh, Boy!” і “Марні” переконують: біль може минути, горе може відпустити, життя може продовжитися, але до цього треба докласти зусиль. І герої цих книжок якраз це і роблять – по-різному, іноді по-дурному і невсерйоз, іншим разом – розпачливо щиро, але вони знаходять в собі сили рухатися вперед навіть тоді, коли робити це нестерпно важко.